Марія Семенівна Галина - Автохтони

був здригнувся, але потім зрозумів, що рудий просто представився. Орел, значить, степовий, упир лихий.

– Мардук, – сказав русявий.

– Дуже приємно.

Хоча чого там приємного, коли один – упир, а другий – взагалі мардук?

– Звідки шлях верстаєте, брати? – запитав він, оскільки це було доречно та чемно.

– З Праги, – сказав Упир. – Ну, тобто Амстердам, Брюгге, Прага. Якось так. А ти, брате?

Упир видер у банки хисткого бляшаного язичка, а банку, холодну і злегка мокру, простягнув йому. Він взагалі з банок не любив, а любив із кухлів. Йому не хотілося пива. Хотілося чаю. Людина ніколи не отримує те, що їй потрібно. І постійно – те, що не потрібно.

– З Пітера.

– Ну і як там, у Пітері?

– Холодно. Мокро.

Упир кивнув із якоюсь похмурою задоволеністю.

– Живий ще, значить, Пітер…

Упир одним довгим ковтком спустошив свою банку, зім’яв її у могутньому кулаці й потягнувся за наступною.

– А ти хто по життю, брате?

Його банка теж раптом виявилася порожньою.

– Мистецтвознавець. Авангард двадцятих.

– Це ти даремно. Пусте заняття.

Говорив лише Упир. Мардук мовчав. З іншого боку, на те він і Мардук. Йому вести розмови зі смертними якось ні до чого.

– Усе скінчилося. Мистецтво скінчилося. Більше не породжує нові змісти.

– Мартинова я й сам читав…

Байкери взагалі повинні у зграї збиватися, ні? Свої клуби, нашивки.

Він простягнув руку за ще однією бляшанкою, але мовчазний Мардук витяг із рюкзака пляшку горілки і скрутив їй голову.

– Ні-ні… мені пива.

– Пива так пива. – Упир знизав плечима і ковтнув із пляшки.

Він дивився, як смикається волохатий кадик Упиря, в пляшці булькотіло й ворушилося, наче самозароджувалося невідоме життя. Нарешті Упир відірвався від пляшки, передав її Мардукові та згріб у жменю залишки чипсів:

– Пом’янемо мистецтво.

Йому здалося, що лампочка під стелею починає блимати. Дрібно-дрібно, але дуже неприємно. У кого він бачив таку? А, у Шпета.

– Як узагалі мистецтво може породжувати нові змісти? – Упир поставив порожню пляшку на тумбочку поряд із порожньою упаковкою з-під чипсів. – Ось людина. Ось мозок. Мозок не змінився з часів палеоліту. Так?

– Змінився. – Йому було шкода мозку. – У гірший бік. Об’єм зменшився. Я читав, що відсотків на двадцять, хоча це вже занадто, як на мене. Так чи інакше, вони у порівнянні з нами були генії. Генії та красені. Метр дев’яносто, прекрасний кістяк, високий лоб. Якби вони потрапили до сучасного світу, вони б його змінили. Ті технічні завдання, які вони вирішували, для свого часу були революційними. Кожне оббите каміння, кожна вискоблена шкура, кожна пастка…

– Ти хочеш сказати, брате, що ми виродилися? – уточнив Упир.

– У порівнянні з ними – так. Адже ми сидимо на всьому готовенькому. Культура – це протез, власне кажучи. Протез геніальності.

– Культура давно прогнила, – мрійливо сказав Упир. – Пара-друга точкових ударів…

– Це, – мовчазний Мардук покопався у рюкзаку і витяг ще одну пляшку, – за умови, що змісти породжує людський мозок. А якщо змісти самі по собі, а людський мозок – сам по собі? Не передавач, а приймач. Тоді обмеження знімається, погодьтеся.

У Мардука був м’який інтелігентний голос.

Світло блимало все частіше, і в цих мерехтливих спалахах світло-присмерк йому здалося, що Упир заклав свою лапу під ремінь Мардукових джинсів.

Він десь читав, що якщо світло блимає з дуже короткими інтервалами, мозок просто ігнорує короткі періоди темряви, наче добудовуючи реальність у момент її зникнення. Якщо навколишній світ нам регулярно вимикають на частку секунди, а потім вмикають знову, хто це помітить? Ми живемо посеред лакун і провалів…

– А хто ж тоді породжує змісти?

Язик слухався погано… Мабуть, час класти край. І взагалі – скільки він випив?

– Ніхто, – суворо сказав Мардук. – Змісти існували завжди. Просто людина кожного разу дотягується до якогось певного рівня змістів. Спочатку вона бере ті, що ближче лежать. Потім – ті, що подалі. Коли-небудь вона відростить собі такі ментальні щупальця, що…

– Небачені, прекрасні змісти?

– Так. І це буде кінець людства. Тому що для них потрібен приймач іншої конструкції. Надточний. Надтонкий.

– Про це я теж читав. Точка Омега і таке інше. Фантасти це люблять.

– Чому ні? Що таке осяяння? Луна. Перекинута в минуле луна. В когось налаштування виявилося кращим. У хмарі змістів немає ані минулого, ані майбутнього. Лише холодна, сяюча сучасність.

Долоня Упиря остаточно сховалася у штанях Мардука. Гм…

У голові дзвеніло. Це через лампочку. Свербіло, як зубний біль. Мерехтить, сверблячи. Світло може перетворюватися на звук. Якщо захоче. У проваллях реальності, коли речі змінюють смисли, світло не є темрява. Світло є звук.

– А я думав, що байкери… Ну, що вони не так тісно спілкуються один з одним.

– Ось тут ти, брате, помилився. Ми не байкери. Агресивний мілітаризм байкерів нам осоружний. І ось ця їхня… я би сказав, їхня зграйність. До того ж байкери соромляться високих чоловічих стосунків. Хоча ця їхня гіпертрофована мужність… демонстративна маскулінність… усе це буквально волає про їхні справжні наміри. Ні, ми не байкери. Ми фрірайдери. Так, Мардуку?

– Так, Упирю.

– Для нас чужим є об’єднання за будь-якою ознакою.

– Це приємно, – сказав він. – Поважаю незалежність.

І світло згасло.

* * *

– Гей!

Світло було сірим і холодним, як у перший ранок нового року. І різало очі. Де він узагалі? Згадав. Хостел. «Піонер», здається. Так, авжеж, «Піонер». А це ще хто? Він же просив кімнату на одного.

Будь-який рух очних яблук відгукувався головним болем. Він примружився, трохи полегшало. Темна пляма на тлі вікна – це обличчя. Ага.

Хіба він пив учора горілку? Він не пам’ятав. Він точно пам’ятав, що пив пиво. Що було потім? Миготлива лампочка, бородаті обличчя.

– Вони підклали щось у лампочку, – сказав він.

– Буває, – погодився хтось. – Мінералки дати?

Він обережно спустив ноги на підлогу. Спав не роздягаючись. Вже легше. Чому легше? Авжеж, тісна чоловіча дружба.

– Так. – Він із полегшенням зітхнув. – Так, будь ласка.

Зір вдалося нарешті опанувати, і він тепер бачив її цілком розбірливо. Вітрівка, джинси, широкі плечі, широкі стегна, міцні ноги. Вона була схожа на каріатиду, котра через якісь свої справи зістрибнула з карниза.

– Тримайте.

Від неї тхнуло фарбою, і його знову занудило.

У пластиковій пляшці води залишилося на третину, вона напевне пила з неї сама, але він, зазвичай бридливий, цього разу зневажив на це.

– Котра година? – Він відірвався від пляшки.

– Полудень вже. Мені працювати треба. А Веронічка казала, що ви зранку уходите.

Неговірка, але чого хотіти від каріатиди? Вона посунула драбину – звук був такий шорсткий, що його пересмикнуло.

– Вас