Ліна Костенко - Маруся Чурай

все спочатку. Кінець ти знаєш. Я повіз. Робив, як віл. Трудився без спочинку. Все занепало, не моя вина. Так ці нестатки в'їлися в печінку і вся ця передержана війна! Усе воюєм, боремось... А доки- Не те щоб я невірний був Хома. Але ж втеряв уже чотири роки. А що із того— Просвітку нема. Я перестав од матері сахатись. Потроху так почав і прислухатись: — Введи у дім дружину собі, ладу. То ж має бути рибка золота. Яку ж полегкість і яку розраду внесе у хату пасмурниця та- Пісні у неї — то велика-туга, а серце в неї горде і трудне. Твоя любов до неї — то недуга. Видужуй, сину, пожалій мене. Хіба то дівка— То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси! Ми вже й без неї з'їхали нінащо, а з нею геть вже зійдемо на пси. Та й те сказати,— що вона співає- Сама собі видумує слова. Таких дівок на світі не буває, хіба для цього дівці голова- Які там "Засвіт встали козаченьки"- А цілий полк співає. Дивина. Це щось для дівки, сину, височенько. Не вірю, щоб складала це вона. Бо людські, сину, невістки і дочки співали зроду, сину, і тепер: "Посіяла огірочки" та "Натіпала конопель", "Йшли корови із діброви", "Нащо мені чорні брови",— а про любов, походи і лабети — на це дівкам не вчеплено кебети. Я поки міг, то якось відгризався. А в неї ж, знаєш, не язик — жало. Що я намучивсь, що я натерзався! А потім здався, ради не було. Душа розм'якла якось, заморилась, хоч коники ліпи, як з м'якуша. До всього звикла, із усім змирилась і від життя схотіла бариша. Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні. А мати стогне, мати дошкуляє, що божий день пиляє та й пиляє: — От ми, Бобренки, живемо, пручаємось. А хто, Бобренки, є на світі ми- От з Вишняками як породичаємось, увійдеш в значність між людьми. І буде нам, і буде нашим внукам. Зіпхнемося, як човен з мілини. Там поля шмат, там хата закаблуком, там ступа, винокурня й два млини. От бачиш, правда, бо якраз і чхнулось. Ти думаєш, стара я, не збагну- У тебе, сину, серце розчахнулось. А треба якось вибрати одну. Твій батько теж... була така Ликера... він п'ятами від неї накивав. Об чім журитись— Дівка не галера. Тебе до неї бог не прикував. Це мало то із ким ходив до гаю! Сам цар Давид жону свою отверг. Ото й не думай. Сватай собі Галю. А що хто скаже — слухай через верх. …Отак щодня. Ти знаєш мою матір. Це щоб вона свого не доп'яла- Вона словами виплітала ятір та потихеньку так мене й вела: — Стара я, сину. Вся обумираю. А як же ти— Чим будеш, сину, сит- Війні немає ні кінця ні краю. Життя ж коротке, звікував — і квит. Послухай, сину, слово моє грішне. Чи нам за це віддячиться в раю- Чи, може, ще одне життя — розкішне — Доточить бог за праведність твою- Не відкладай же, ти тепер на часі. І не катуйся, завжди так було. Тепер дівки до гарних хлопців ласі,— багато хлопців, сину, полягло. У іншій час посватався б ти, дзуськи. Жених у неї був би й привозний. Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи, бо хлопець ти, нівроку, показний. Я це тобі кажу не для принуки. Як хочеш, сину. Маєш розум теж. Але ж подумай, щастя йде у руки. Невже від себе щастя одіпхнеш-! Якби вона сварилася, кричала, то я пустив би все там шкереберть. А то зробилась тиха, все мовчала, сорочку шила все собі на смерть. Отак і сталось. Вийшов я із хати. Дядьків своїх узяв у старости. І сам не знаю,— щоб одну кохати, а другу в церкву до вінця вести! Які я муки пережив пекельні! Од крику серця як я не оглух! Шкварчала совість, наче на пательні, і обганялась од зелених мух. Мені, мабуть, довіку буде сниться, як я стою, не піднімаю віч. А ті свати лопочуть про куницю, а та дурепа колупає піч! Як я крізь землю там не провалився- Не збив кулак об стіни об оті-! І як я потім у шинку напився, на матір крикнув вперте у житті! Вона ж сидить та гладить по голівці, так тихо гладить голову мою. — Нічого,— каже,— я надійній дівці тепер тебе, мій сину, віддаю. ...Вже й на весілля кендюх начиняли, гусей ловили і діжу вчиняли. Вже ми удвох ночуємо в коморі. Дивлюсь до ранку на холодні зорі. Світає. Душно. Всипища, макітри, ліхтар мосяжний, тьмяний від комах. Три бочки меду, вісім куф селітри, та ми удвох на шльонських килимах. То слава ж богу, що боронить звичай чіпати дівку. Я ж би і не зміг. Палив мене такий великий відчай, отак би встав та й безвісти забіг! Воно ж, товкуще, навіть не завважить, — пече, скубе, затовкує та смажить. Б'є в килими, неначе в тулумбаси, та промиває кишки на ковбаси. А заспіває — хиже та дрібне,— мов по тарелі ложкою шкребне! А якось раз приходжу, застаю — співає пісню — при мені! — твою. Про нашу греблю, про ті наші верби, про дні, що душу спомином печуть. А я збілів. А я, здається, вмер би, аби хоч раз ще голос твій почуть! * * * ...І третя ніч пливе над яворами. Десь тиша Ворсклу переходить вбрід. "Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами. "Вартуй! Вартуй!" — від Київських воріт. Чогось так сумно, так протягло й лунко. Стоять залиті місяцем двори. Стара Полтава, як стара чаклунка, де із клунком темної гори. Вночі мені все якось наче ближче. Пашить безсонням бідна голова. Всіх обійду. Зайду на кладовище. Там Гриць лежить. Над ним росте трава. Зайду в наш двір. Постою біля хати. А що там робить моя бідна мати- Заснула, може, не закривши піч, чи теж безсонне дивиться у ніч- Піду на греблю, там іще постою, погомоню до наших яворів. Нап'юся ще солодкого настою тих молодих вишневих вечорів. Як тінь Саулом гнаного Давида, метнуся тихо на воді скляній,— Фесько-дозорець ходить, як сновида, в Старих Млинах, на греблі ворскляній... Вдягнула ніч на вікна чорні шори. Все місто спить, суворе й мовчазне. Лише собаки стережуть комори, та ще тюремник — стереже мене. Ще і в прозурку дивиться навіщось, тюремний кріт, що якось не осліп. Каганчик світить,— не дай бог повішусь, бо то ж би в ката я одбила хліб. Не роздивився. Входить, приглядається, чи тут ніхто на гратах не гойдається. Провів рукою в мене по плечу. Ішов би спав, чи я куди втечу- Сопе, не вірить, тупає, відходе, мов хтось його веде на повідку. І знову ніч. А де мій Хо- Мій Хо де- Зіщулився де-небудь у кутку. Іди сюди. Посидимо до ранку. Яку залізну маємо фіранку! Це, бачиш, доля виткала для нас. А ніч стоїть, немов іконостас. Біжить-біжить, чаряпкається вгору. Цок-цок по стінах, вгору, вгору, вниз. ...Шматочок неба і шматочок двору... ...І Хо на гратах хвостиком завис... ...Десь вітер гонить хмари пелехаті. Яка страшна задуха в цій норі! Там, під горою, в посмутнілій хаті, стоїть труна... а там, на тій горі... І пізнє літо... снопики на нивці... гукає мати... бігає хлоп'я... А там, у гробі... Чи усі убивці так тяжко задихаються, як я- О господи, його вже ж поховали. Йому вже всі зозулі відкували. Я сплутала... у п'ятницю... тоді... коли я ще стояла на суді... його везли... мене вели... якась труна... якісь воли... а хтось подав мені води... а я не знала, хто, куди... А може, я і справді