Дафна дю Мор'є - Ребекка

маєте? На мою думку, ви припустилися помилки, приїхавши сюди й почавши працювати на місіс Ван Гоппер. Ви не створені для такої роботи. По-перше, ви — надто юна й надто вразлива. Блез і її комісійні нічого не означають. Це лишень перший із багатьох схожих випадків з іншими Блез. Або вам доведеться поступитися й перетворитися на таку ж Блез самій, або ви залишитеся такою ж, як є, і зламаєтесь. Хто запропонував вам цим зайнятися? — Схоже, він не вбачав нічого неприродного в тому, щоб ось так мене розпитувати, та я й не заперечувала. Здавалося, наче ми знайомі дуже давно й після багаторічної розлуки нам випало зустрітися знову.

— Ви коли-небудь думали про майбутнє? — поцікавився він. — До чого все це приведе? Припустімо, місіс Ван Гоппер набридне її «найліпша подружка», що тоді?

Я усміхнулася й сказала йому, що мене це не надто непокоїть. З’являться й інші місіс Ван Гоппер, я була молодою, впевненою й сильною. Втім, доки він говорив, мені пригадалися оголошення, які часто можна зустріти в престижних журналах, де спільнота взаємодопомоги вимагає підтримати молодих жінок, що опинилися в скрутному становищі; я подумала про ті пансіони, які відповідають на такі оголошення та надають тимчасовий притулок, а тоді уявила, як я з непотрібним альбомом для малювання в руці, без жодної кваліфікації, бурмочу відповіді на запитання суворих агентів із працевлаштування. Можливо, мені й варто було погодитися на ті десять відсотків, які пропонувала Блез.

— Скільки вам років? — запитав він і, коли я відповіла, засміявся й підвівся з крісла. — Мені відомий цей вік, він відзначається особливою впертістю, навіть тисяча примар не змусять вас відчути страх перед майбутнім. Шкода, що ми не можемо помінятися місцями. Ідіть нагору й візьміть капелюх, а я попрошу, щоб підігнали автомобіль.

Доки він спостерігав, як я заходжу до ліфта, я подумала про вчорашній день, балакучість місіс Ван Гоппер і його холодну галантність. Я помилилася щодо нього, він не був ані суворим, ані уїдливим, він став мені другом, якого я знала багато років, братом, якого в мене ніколи не було. Того вечора я перебувала в радісному настрої й добре його запам’ятала. Я й зараз бачу те брижчате небо з пухнастими хмарами та біле спінене море. Я можу знову відчути подих вітру на своєму обличчі, почути, як сміялася сама і як на це луною відгукувався він. Це був не той Монте-Карло, який я знала, чи радше правда полягала в тому, що таким він подобався мені більше. Його оповили чари, яких не існувало раніше. Певно, доти я дивилася на нього знудженим поглядом. Гавань танцювала, тріпотіли паперові кораблики, а моряки на набережній виявилися веселими, усміхненими хлопцями, такими ж радісними, як і сам вітер. Ми проїхали повз яхту, яку так любила місіс Ван Гоппер через те, що та належала графу, зневажливо поглянули на сяючі мідні прикраси, подивилися одне на одного й знову розсміялися. Я пам’ятаю свій зручний погано припасований фланелевий костюм, наче ношу його й зараз, пам’ятаю спідницю: вона була світліша, ніж жакет, бо я частіше її носила. Пошарпаний капелюх із заширокими крисами й туфлі на низьких підборах із однією застібкою. Пара рукавичок із крагами, затиснутих у брудній руці. Ніколи доти я не видавалася такою юною, ніколи не почувалася такою дорослою. Місіс Ван Гоппер і її грип припинили для мене існувати. Бридж і коктейльні вечірки були забуті, а разом із ними й моє скромне становище. Я була поважною особою, нарешті я стала дорослою. Ту дівчинку, яка, побиваючись від сорому, мнучи в руках хустинку, стояла за дверима вітальні, звідки долинав безладний гомін розмов, який змушував некликану гостю ніяковіти, — її того вечора як вітром звіяло. Вона була нещасним створінням, і я згадувала про неї зі зневагою, якщо взагалі зважала на неї.

Вітер був надто сильний для малювання, радісними поривами він виривався з-за рогу вимощеної бруківкою площі, тож ми повернулися до автомобіля та поїхали в невідомому для мене напрямку. Дорога здіймалася пагорбами, услід за нею здирався нагору автомобіль, і ми кружляли у високості, неначе птахи в повітрі. Як же його автомобіль відрізнявся від квадратного старомодного «даймлера», який місіс Ван Гоппер винаймала на сезон, щоб тихими вечорами їздити до Ментони, і в якому я, сидячи на маленькому сидінні спиною до водія, мусила витягувати шию, щоб побачити краєвид. Мені подумалося, що в його автомобіля були крила Меркурія, адже ми здиралися дедалі вище й мчали небезпечно швидко, проте ця небезпека приносила мені задоволення, бо була для мене чимось новим, бо я сама була молодою.

Я пам’ятаю, як гучно сміялася, і мій сміх звіювало вітром геть; але, поглянувши на нього, я виявила, що він більше не сміється, він знову став мовчазним і відстороненим, учорашнім чоловіком, який закрився у своєму загадковому єстві.

А ще я усвідомила, що автомобіль не може рухатись далі, ми досягли вершини, і під нами простягався шлях, яким ми приїхали, стрімкий і порожній. Він зупинив автомобіль, і я побачила, що край дороги межував із прямовисним схилом, який переходив у порожнечу, обривався на висоті, ймовірно, двох тисяч футів. Ми вийшли з машини й подивилися вниз. Це мене нарешті протверезило. Я зрозуміла, що між нами й урвищем відстань у півдовжини автомобіля. Море, мов зім’ята мапа, сягало горизонту й плескалося в гострих обрисах узбережжя, а будинки нагадували білі черепашки в округлому гроті, подекуди поцятковані променями великого помаранчевого сонця. Коло нас, на пагорбі, сонячне світло було іншим, тиша робила його ще яскравішим, ще суворішим. Наш вечір змінився; він уже не був прозорим і легким, як осіння павутинка. Вітер стих, і раптом похолоднішало.

Коли я заговорила, мій голос прозвучав надто легковажно, дурнувато, це був нервовий голос людини, яка почувалася ніяково.

— Вам знайоме це місце? — запитала я. — Ви вже тут бували раніше?

Він поглянув у мій бік, не впізнаючи мене, і я з уколом тривоги зрозуміла, що він, певно, геть про мене забув, ймовірно, це тривало вже довго, він так заблукав у лабіринті своїх неспокійних думок, що я припинила для нього існувати. Його обличчя мало такий вираз, як у людини, яка ходить уві сні, і в одну шалену мить я подумала, що, можливо, він ненормальний, дещо не сповна розуму. Я, звісно, чула про людей, схильних впадати в транс, вони підкоряються дивним законам, про які нам нічого не відомо, виконують сплутані накази