Nicole Moonshade - Лабіринт долі, Nicole Moonshade

Розділ 10. Вхід до лабіринту

Айра важко ступила на останню дошку мосту, відчуваючи, як тіло пронизує втома. Дерево під ногами тремтіло, наче готове розвалитися, але попереду вже виднівся твердий камінь. Кай йшов поруч, його погляд був зосереджений, а щелепи стиснуті. Він мовчав, але Айра відчувала його підтримку з кожним кроком. Вони досягли краю мосту разом.

Зробивши останній крок, вони опинилися на твердій землі. Міст позаду тихо скрипнув і… зник. Він розтанув у тумані, наче його ніколи й не існувало. Айра повернулася, але побачила лише порожнечу. Їхній шлях назад був відрізаний.

Перед ними постала гігантська стіна, така висока, що не було видно навіть її верхівки. Вона була сірою, бетонною, але вся поверхня була вкрита химерними візерунками. Вони нагадували сплетіння змій, древні символи, що переливалися під світлом, яке йшло нізвідки. Візерунки наче рухалися, змінювали форми.

— Це… лабіринт? — прошепотіла Айра, здивовано дивлячись на велику конструкцію перед ними.

— Не просто лабіринт, — відповів Кай, його голос звучав важко, наче він щось розумів. — Це останнє випробування. Тут немає ілюзій. Тут є тільки реальність і небезпека.

Айра подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, звідки він знає так багато. Але Кай не дивився на неї. Його погляд був прикутий до візерунків, які переливалися перед ним.

— Готова? — запитав він, не відриваючи погляду від стіни.

— А якщо ми не знайдемо вихід? — Айра ледь чутно вимовила ці слова, але в її голосі не було страху, лише тривога.

— Ми знайдемо, — Кай обернувся до неї, і в його очах була впевненість. — Разом.

Вони зробили перший крок до входу, і візерунки на стіні почали світитися яскравіше. Лабіринт чекав на них. Вхід був вузьким, але як тільки вони переступили через нього, стіни розширилися, утворюючи довгий коридор, який розгалужувався на безліч шляхів. 

Високі бетонні стіни піднімалися вгору, зникали десь у темряві. Кожна стіна була вкрита тими ж химерними візерунками, які повільно рухалися, наче живі.

— Цей лабіринт… — почала Айра, уважно розглядаючи стіни, — він змінюється.

— Так, — підтвердив Кай. — Він живий. Він відчуває нас. Він буде маніпулювати простором, щоб заплутати нас.

Від цих слів Айрі стало холодно. Вона відчула, як важкість знову стискає груди. Але погляд Кая залишався впевненим. Він вже зробив кілька кроків вперед, не чекаючи на неї. Айра вдихнула глибше і пішла за ним.

Вони рухалися коридорами, які виглядали однаково, але кожен наступний був трохи інакшим: стіни ставали вужчими або ширшими, візерунки змінювалися, створюючи ілюзію руху. 

Айра намагалася запам’ятовувати шлях, але чим більше вони йшли, тим більше все змішувалося.

— Це безкінечно, — прошепотіла вона.

— Саме так, — відповів Кай. — Він створений, щоб тримати нас тут вічно.

Вони йшли довго, повертали, піднімалися і спускалися, але виходу не було. Лише безкінечні коридори, які ніби знущалися з них, змушуючи повертати назад до початку. Айра відчула розпач.

— Ми не знайдемо вихід… — її голос здригнувся, коли вони вкотре опинилися перед тією ж стіною.

— Знайдемо, — Кай підійшов ближче, поклавши руку їй на плече. — Я обіцяю.

Від його дотику по тілу пробігли мурашки. Вона подивилася в його очі і побачила в них рішучість. Вона не могла здатися зараз. 

Як тільки вони зробили наступний крок, стіни навколо них здригнулися. Земля під ногами завібрувала, і візерунки на стінах почали змінюватися з шаленою швидкістю. Повітря стало важким, насиченим електричними розрядами.

— Обережно! — вигукнув Кай, встигнувши відштовхнути Айру назад, коли з однієї зі стін раптово виринули металеві шипи. 

Вони блиснули під дивним світлом і з силою вдарили в протилежну стіну. Ще мить, і вони могли б опинитися на їхньому шляху.

— Це пастка! — Айра різко відскочила назад, відчуваючи, як серце колотиться в грудях. 

— Цей лабіринт… він захищається.— Він атакує нас, бо ми рухаємося правильно, — відповів Кай, швидко оглядаючи простір навколо. — Це означає, що ми близько до істини.

Вони обережно продовжили рух, уникаючи шипів, які з'являлися несподівано. Стрімкі рухомі стіни змушували їх бігти вперед, а пастки ставали все складнішими. Айра відчувала, як тіло втомлюється, але адреналін гнав її вперед.

Раптом підлога під ними почала розсипатися, утворюючи чорну прірву. Айра ледве встигла схопитися за край, але руки почали ковзати. Кай швидко кинувся до неї, вхопивши за зап’ястя.

— Я не відпущу, — прошепотів він, і його голос був сповнений сили.

— Я… вірю тобі, — відповіла Айра, відчуваючи, як їхні пальці переплітаються міцніше.

Він витягнув її на тверду землю, і вони обоє важко дихали, дивлячись в очі одне одному. Щось змінилося між ними. Їхні обличчя були так близько, що вона відчувала його подих. Її серце шалено калатало, і цього разу причина була не лише в страху.

— Нам потрібно йти далі, — сказав Кай, але не відвів погляду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍