Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Розділ 5 “Серце Долини”

 

Сніг рипів під ногами Майкла. Заметів тут майже не прибирали, бо цією дорогою просто не ходили. 

Та хай там як, єдина дорога, яку він знав і бачив були зелені та блакитні плями, які вели просто до будинку. Все вказувало на те, що їхній власник всередині. Всередині горіло яскраве світло, яке наближалося з кожним пройденим кроком. Хлопець мимоволі відчував наближення теплої кімнати та каміну, як у їхньому будиночку. 

 

– Ех-х, а як же хотілося б зараз бути вдома, хоч там і всі ті знаки... У будь-якому разі тепер у мене є лише цей крижаний ліс і незрозуміла мета, більше нічого. Хоча… Може, хоч зв’язок? – Він дістав свій мобільник з надією в очах, яка, одначе швидко зникла, коли очі зустрілися з хрестиком на символі мережі, який давав знак, що підключення немає. – Еге ж, на що ж я сподівався взагалі-то? Врешті-решт це ліс. Клятий ліс, дідько б його взяв! – Тим часом будинок, до якого крокував мандрівник, остаточно постав перед очима у всій своїй красі.

Вперше побачивши його, здавалося, що будувався він років сто тому. Настільки його архітектура не вписувалася у сучасні поняття. Гострий дах, застаріла на вигляд стеля, веранда зі своїм характерним оздобленням та ці двері, які ніби дихали часом. Враження складалося, що це або дім дизайнера, або старого власника.

Дивно було якось стояти перед цим старовинним маєтком і дивитися на сяючі краплі, що вели до його порогу. Не дивлячись на те, що це місце знаходилося так глибоко у лісі, тут відчувалася атмосфера цивілізованості та логічності – немов класичний заміський дім якогось бізнесмена. Але де ж тоді його автівка? Чому будинок такий старий і навіть дещо неохайний? Чому так далеко на відшибі?

 

– Якби я шукав будинок відлюдника, то скоріше за все я б вже досяг мети, – сам до себе мовив Майкл, задерши голову, аби розглянути гострий дах, на якому було щось на кшталт невеличкої статуї. Проте його очі надовго не затрималися там – щось на веранді ворухнулося і він одразу ж звернув увагу туди, помітивши чоловіка, що стояв, спершись на одну з колон, яка служила тут своєрідною опорою.

 

– Тоді я радий познайомитися з тобою! – З певним відтінком добродушності та легенькою посмішкою на обличчі озвався чоловік, – Проходь, не соромся. Я ж бачив, як ти витріщався на яскраві плями, що ведуть до мого дому. Не хвилюйся, я все зможу пояснити. – На лиці Майкла читався тільки сумнів. 

Виявляється за ним слідкували, принаймні починаючи з його появи у цьому дворі. 

 

– Гаразд, але чому вам так потрібен я? Може, я просто гуляв тут. 

 

– У декількох кілометрів від міста? Та ну, ти точно щось тут шукав. Все нормально, врешті-решт мене знають місцеві. Я всього-на-всього лісник, невже ти думаєш, що цей ліс живе тут сам по собі? – У душі Майкла змагалися одразу декілька різних сил, проте часу на роздуми вже не було. А що залишається робити, коли він бозна-де й рухається бозна-куди? Варіант залишається один – довіритися випадку, адже саме за відповіддю він і рушив сюди. Дороги назад немає. 

Не довго думаючи, він ступив назустріч власнику. У кожному кроці цього чоловіка, у кожній деталі він вбачав якусь підказку.

Всередині усе було таким своєрідним, наче антикварним. Двері м'яко відчинилися, і в очі ринуло яскраве світло, різнокольорова, сяюча ялинка та дім, вбраний у новорічні прикраси. 

Камін, безліч килимів, столиків та стільців, тепле та пропорційне освітлення – увесь інтер'єр одразу змусив Майка по-новому подивитися на цього дивакуватого дідуся, який все ж пересувався досить швидко. 

– Можеш присісти тут, у мене багато місця, є вибір… До речі, ти, мабуть, голодний? Піду-но зроблю нам обом кави, а ти поки відпочивай, я скоро буду, – з цими словами він вийшов до сусідньої кімнати, що служила кухнею. 

Майк же сидів за столом дивлячись в одну точку, як заворожений. Годинник на стіні тікав так тихо, що його було ледве чути через завиваючі звуки хуртовини. У будинку було дуже тепло. Після холодної вулиці гаряче повітря було набагато приємнішим за крижаний холод. 

 

– Що в дідька це може означати? – Запитально поглянув у великі вікна хлопець, – Невже у лісника може бути такий от котедж? І чому він такий добрий, якщо бачить мене вперше? – у відповідь було лише мовчання. Лісник був далеко на кухні, тож він нічого не чув. Серед цих просторих кімнат так і дихалося розмахом і свободою. – Не сумніваюся, з одного боку, це все добре, та що далі? Чому він хоче поговорити зі мною? Може, йому просто самотньо? – Думки губилися, немов випадаючи з дірявої сітки. Ще хвилину тому він навіть не був готовий до такої швидкої розв'язки, а тепер це вже була реальність, в якій можна було отак розслабитися та просто насолодитися моментом, немов він зараз не на завданні, а прийшов до знайомого на чарку кави. 

 

– То як: зігрівся? – Майкл здригнувся від неочікуваності, але початкове хвилювання вже минуло, і він нарешті вирішив завести нормальну розмову:

 

– Та так, дякую за прихисток і тепле. Це зараз, дійсно, актуально… До речі, мене Майк звати. Ви хотіли розказати мені щось про ті сліди. Власне я за ними і прийшов сюди. Вони видалися мені дивними...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍