Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

на правильну послідовність, щоб ви могли їх пережити як одну подію — десь за пів секунди після того, як вона відбулася. Ми думаємо, що сприймаємо світ напрямки й одразу, але всі наші відчуття — зміщене в часі та ретельно скориговане відтворення подій.

І поки Слейд засвоює цю інформацію, Гелена з насолодою робить новий ковток вишуканого вина.

— А як же тоді спогади-осяяння? — запитує Слейд. — Суперяскраві спогади, насичені емоціями та напрочуд важливі з особистих причин?

— Так. Перед нами виникає ще одна ілюзія. Парадокс оманливого «зараз». Те, що ми називаємо «зараз», у реальності не вкладається в одну мить. Це відтинок недавнього часу — довільний відтинок. Зазвичай дві-три останні секунди. Але впорсніть у свою нервову систему дозу адреналіну, запустіть мигдалину в мозочку на всю її міць — і створите суперяскравий спогад, де час немовби сповільнюється чи зупиняється взагалі. Змінюючи спосіб, у який наш мозок обробляє подію, ми змінюємо і тривалість «зараз». Ми фактично змінюємо точку, в якій «зараз» стає минулим. Є ще один приклад того, що концепт «зараз» — лише ілюзія, яку викладає зі спогадів наш мозок.

Гелена відхиляється на спинку, сама збентежена своїм запалом. Вино нарешті вдарило їй в голову.

— Ось чому саме пам’ять, — говорить вона. — Ось чому нейробіологія. — Жінка постукує пальцем себе по скроні. — Якщо ви хочете збагнути світ, почніть із розуміння — але справжнього розуміння, — як ми все відчуваємо.

— Це ж очевидний факт, — киває Слейд, — що наш розум пізнає речі не прямо, а тільки опосередковано через ідеї про них.

Гелена здивовано сміється.

— Значить, ви читали Джона Локка.

— Що? — перепитує Слейд. — Невже ви гадаєте, що, позаяк я технар, то й книжок до рук не беру? Отже, за вашим зізнанням, нейробіологія потрібна вам для того, щоб проникнути через завісу сприйняття — побачити реальність такою, якою вона є насправді.

— Це в принципі неможливо. Можна як завгодно глибоко проникнути в таємниці сприйняття, проте нам ніколи не вдасться подолати все те, що нас обмежує.

Слейд лише всміхається.

День 364

Гелена прикладає пластикову перепустку до дверей, входить на третій поверх і яскраво освітленим коридором йде до головної апаратної. Нерви напружені, як у перші дні перебування на платформі, шлунок стискає так, що на сніданок вона змогла тільки випити кави та з’їсти кілька шматочків ананаса.

За ніч група забезпечення перенесла сюди з майстерні крісло, над яким вони стільки днів працювали. Гелена завмирає на порозі. Джон і Рейчел шворнями кріплять крісло до підлоги.

Гелена знала, що це буде емоційний момент, але, вперше побачивши крісло, вона переживає бурю почуттів.

Досі плодом її трудів були зображення нейронних скупчень, складні комп’ютерні програми та море невизначеності.

А от крісло — це вже артефакт. Його можна торкнутися.

Це стало матеріальним вираженням мети, до якої вона рухалася довгі десять років, жорстко мотивована материною недугою.

— Ну як вам? — питає Рейчел. — Слейд попросив нас змінити конструкцію, щоб здивувати вас.

Гелена страшно розлютилася б на Слейда за це одноосібне втручання в задум, якби кінцевий витвір не вийшов таким бездоганним. Вона ошелешена. В її уяві крісло завжди було чимось простим, допоміжним, звичайним засобом для досягнення мети. А їй збудували щось вигадливо-елегантне, схоже на крісло Імса[17], тільки суцільне.

Обидва інженери дивляться на неї, уважно стежать за її реакцією: чи оцінить вона їхні зусилля?

— Ви перевершили самих себе, — каже Гелена.

До обіду крісло змонтовано цілком. МЕГ-мікроскоп, так підігнаний до підголівника, що не побачиш жодного стику, нагадує навислий шолом. Жмуток кабелів, які відходять від нього, проходить спинкою до отвору в підлозі, тож, коли дивитися збоку, видно тільки плавні, бездоганні лінії самого пристрою.

Гелена виграла двобій зі Слейдом і стане першою людиною, що сяде в крісло. Вона погрожувала, що в іншому разі не скаже, скільки синапсів потрібно для нормальної реактивації спогаду. Слейд, звичайно, пручався, переконував, що її розум і пам’ять надто цінні, щоб ризикувати ними, але перемогти Гелену не зміг би ні він, ні хтось інший.

І от о 13:07 вона сідає на м’яку шкіру та відкидається назад. Ленора, техспеціалістка з команди візуалізації, обережно опускає мікроскоп. Підкладки щільно облягають голову Гелени. Ленора застібає ремінець в неї на підборідді. Слейд із кутка кімнати стежить і фіксує все на камеру. Він усміхається, мов щасливий татусь, який увічнює на плівці народження первістка.

— Усе нормально? — питає Ленора.

— Так.

— Тоді я вас фіксую.

Вона відчиняє два відділення з боків підголівника, витягує кілька телескопічних титанових стрижнів і прикручує до зовнішньої оболонки мікроскопа для стабілізації пози.

— Спробуйте ворухнути головою, — просить Ленора.

— Не можу.

— І які відчуття в цьому кріслі? — цікавиться Слейд.

— Ніби мене зараз знудить.

Гелена дивиться, як усі вервечкою виходять в апаратний зал, відділений прозорою стіною. За мить у динаміку в узголів’ї лунає голос Слейда:

— Мене чути?

— Так.

— Зараз пригасимо світло.

І незабаром вона бачить лише обличчя за прозорою стіною, підсвічені слабким синюватим сяйвом дюжини моніторів.

— Спробуйте розслабитися, — просить Слейд.

Гелена робить глибокий вдих носом і повільно видихає. Геометрично правильна мережа СКІД-детекторів починає тихенько гудіти над нею, і виникає відчуття, неначе шкіру голови масажують мільярди наномасажерів.

Скільки списів було зламано навколо того, які саме спогади потрібно картографувати в першу чергу! Прості? Складні? Свіжі? Давні? Щасливі? Трагічні?

Вчора Гелена дійшла висновку, що не варто було марнувати на це стільки часу.

Що таке взагалі «простий» спогад? Чи правомірно говорити про якусь простоту, коли йдеться про стан людини? От, скажімо, вранці, коли Гелена була на щоденній пробіжці, на платформу сів альбатрос. Проста флуктуація думки у свідомості Гелени, що через певний час буде відкинута в пустку забуття, де гинуть спомини.

Ще в цьому спогаді присутній запах моря. Біле пташине пір’я, що волого блищало на вранішньому сонці. Калатання її серця від напруженого бігу. Холодний піт, що стікав по чолу і їв очі. І думка, яка промайнула в ту мить: «Що альбатрос вважає своїм домом серед цієї нескінченної однаковості моря?»

Коли кожен спогад — це всесвіт, то про яку простоту ми говоримо?

Лунає голос Слейда:

— Гелено? Готові?

— Готова.

— Обрали спогад?

— Так.

— Тоді я рахую від п’яти до одного, і, коли почуєте сигнал… згадуйте.

Баррі

5 листопада 2018 року

Улітку в потязі Лонг-Айлендської залізниці на цьому маршруті були б тільки стоячі місця, бо теплої пори всі мангеттенці зриваються на Гемптони[18]. Але зараз холодне листопадове надвечір’я, олив’яно-сірі хмари погрожують першим снігом, і Баррі — чи не єдиний пасажир на