Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

Відстань дивно вплинула на спілкування з батьком. Він здається ближчим, ніжу ті літа, коли вона була школяркою. Найменші подробиці їхнього побуту в Колорадо раптом стають дуже важливими. Вона тішиться тими дрібничками, і що вони нудніші, то їй приємніше.

Їхні вилазки в передгір’я на вихідні. Розповіді, скільки снігу ще в горах. Концерт, який вони слухали в Ред-Рокс[15]. Мамин похід до невролога в Денвері та його результат. Фільми, які вони дивилися. Прочитані книжки. Сусідські плітки.

Усі новини вона отримує від батька.

Часом і в мами бувають просвітлення, і тоді вони розмовляють, як колись.

Частіше ж вона просто підтримує їхню розмову, не без зусиль.

Гелену не відпускає ірраціональна нудьга за тим, що залишилося в Колорадо. За видом з батьківської тераси на рівнину, що тягнеться аж до Флетайронсу[16], з якого розпочинаються Скелясті гори. За зеленню, бо побачити листя на платформі можна лише у невеличкому садку в теплиці. А найбільше — за мамою. До болю хочеться побути з нею в цю найстрашнішу пору її життя.

Та найбільше Гелену гнітить неможливість поділитися успіхами, яких вони досягли в проектуванні крісла. На всьому — залізна печатка мовчання, накладена угодою про нерозголошення. Гелена підозрює, що Слейд прослуховує всі її розмови. Коли вона його про це запитала, він, звісно, все заперечив, однак підозра залишилася.

Через секретність платформу заборонено відвідувати стороннім особам, а членам команди до закінчення контракту заборонені поїздки на берег, за винятком тих випадків, коли цього потребують сімейні обставини чи виникає необхідність у медичному втручанні.

Щоб тісніше згуртувати команду, щосереди стали влаштовувати вечірки. Серйозний виклик для Гелени, затятої інтровертки, яка до останнього часу вела життя науковиці-відлюдниці. Народ грає на платформі в пейнтбол, волейбол і баскетбол. Біля басейну димить гриль і ваблять розмаїті крани з привезеним пивом. Хтось галасливо тусується під музику, хтось напивається. Часом вони навіть танцюють. Корти й зону барбекю загороджено високими скляними панелями від вітру, який майже ніколи тут не вщухає. Та навіть за панелями часто доводиться кричати, щоб тебе почули.

У негоду всі збираються в загальному приміщенні коло їдальні та грають у настільні ігри або в хованки в надбудові.

Як бос над усіма, крім Слейда, Гелена дуже неохоче йде на зближення з командою. Однак вона у водяній пустелі, якій нема кінця-краю, на висоті двадцяти поверхів над океаном. І розуміє, що відмова від дружби та зближення — пряма дорога до психозу через самотність.

Під час гри в хованки вона перепихнулася в шафі для білизни на горішньому поверсі із Сєрґєєм — геніальним інженером-електриком і просто красенем, який завжди розбиває її в ракетбол. Коли шукачі пробігали повз їхню схованку, вони опинилися надто близько в темряві, і раптом вона поцілувала його, тоді потягнула до себе, а він стягнув з неї шорти і притиснув до стіни.

Маркус знайшов Сергея в Москві. З усієї команди той, мабуть, справжній науковець-теоретик і вже точно найкваліфікованіший фахівець.

Але не на нього запала Гелена. А на Раджеша, інженера-програмувальника, якого Слейд найняв недавно, до прибуття процесорів з «Ді-Вейв». Його очі світяться теплотою і чесністю, і це їй імпонує. Він лагідний і напрочуд розумний. А вчора за сніданком запропонував створити книжковий клуб.

День 302

На величезному контейнеровозі прибувають квантові процесори.

Здається, що настав різдвяний ранок — усі, хто на палубі, з побожним жахом дивляться, як кран на буровій на двісті футів підіймає суперкомп’ютер вартістю тридцять мільйонів доларів і опускає на головну платформу.

День 312

Знову кипить робота з картографії, нові процесори запущено, і вони вже пишуть програмний код для фіксації спогадів і завантажування нейронних координат до пристрою реактивації.

Відчуття застою залишилося позаду. Справа зрушила з місця, почуття самотності в Гелени змінюється на радісне піднесення.

Вона не втомлюється дивуватися провидчому дару Слейда. Не тільки на макрорівні, коли він зумів передбачити масштаб її ідей, а, — що вражає ще більше, — у деталях, коли він точно зрозумів, яке обладнання їм знадобиться для обробки величезного масиву даних у процесі картографування людських спогадів.

Він навіть передбачив, що одного процесора буде замало. І купив два.

На щотижневій вечері зі Слейдом Гелена каже, що, коли робота й далі просуватиметься такими самими темпами, то вже за місяць вони зможуть взятися до першого досліду над людиною.

Його лице світлішає.

— Серйозно?

— Цілком. І кажу вам одразу: я буду першою людиною, яка це випробує на собі.

— Даруйте. Надто ризиковано.

— Чому ви так вирішили?

— На це є тисяча причин. Крім того, без вас усе піде шкереберть.

— Маркусе, я наполягаю.

— Послухайте, обговорімо це пізніше, а поки що відсвяткуймо.

І він іде до холодильника для вин, видобуває з нього «Шеваль Блан» 1947 року. Хвилину копирсається, витягаючи крихкий корок, спорожнює пляшку, переливаючи вино в кришталеву карафу.

— Цього вина залишилося у світі кілька пляшок, — заявляє він.

Щойно Гелена підносить келих до носа і вдихає солодкопряні пахощі старого винограду, її уявлення про те, яким може бути вино, безповоротно змінюється.

— За вас і за цю мить, — каже Слейд, легенько торкаючись її келиха своїм.

Смак у цього вина такий, який вона могла б побажати кожному вину — оцінки «гарний», «класний», «незрівнянний» на уявній шкалі залишаються далеко внизу.

Він надприродний!

Теплий, насичений, розмаїтий, фантастично свіжий.

Ледь притушковані червоні фрукти, квітки, шоколад і…

— Хотів дещо запитати, — каже Слейд, перебиваючи політ її думок.

Гелена дивиться на нього через стіл.

— Чому саме пам’ять? Ви ж явно зайнялися цим ще до материної хвороби.

Вона легенько збовтує вино в келиху, дивиться у високі, на два поверхи, вікна, бачить там відображення — їхні постаті за столом.

За вікном — море темряви.

— Бо пам’ять… це все. З погляду матеріалізму, пам’ять — це не що інше, як конкретна комбінація нейронів, які вмикаються одночасно, — симфонія нервової діяльності. Але насправді — це фільтр між нами й реальністю. Ви гадаєте, що дегустуєте вино і слухаєте слова, які я вимовляю зараз, але цього немає. Нейронні імпульси від ваших смакових рецепторів і вух передаються у ваш мозок, той обробляє та пересилає їх у короткотривалу пам’ять. Тож, коли ви дізнаєтеся, що щось переживаєте, — це вже історія. Вже спогад. — Гелена нахиляється вперед, клацає пальцями. — Ви не уявляєте, яку складну роботу виконує мозок, щоб просто проінтерпретувати цей елементарний подразник. Візуальна і слухова інформація надходить до очей і вух з різною швидкістю, тоді з різною швидкістю обробляється мозком. Мозок чекає, коли буде оброблений найповільніший з компонентів подразнення, тоді перерозподіляє вхідні сигнали