Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

Він дивиться крізь брудне скло, як згасають вогні Брукліну. Його повіки важчають.

Коли Баррі прокидається, за вікном уже ніч. Пітьма, цятки світла та його відображення — от і все, що він бачить. Монток — кінцева, уже майже восьма вечора, коли Баррі виходить з потяга. І потрапляє під холодний дощ — суцільну водяну завісу в ліхтарному світлі. Він тугіше затягує пояс пальта і підіймає комір. Від холоду з рота виривається пара. Баррі йде вздовж колій до будівлі станції, вже зачиненої на ніч, і сідає в таксі, яке викликав ще з потяга.

У центрі містечка майже все зачинено — не сезон. Баррі їздив сюди років двадцять тому, на вихідні: він, Джулія та Меґан. Улітку, та ще й у вікенд, у курортному Монтоку що на вулицях, що на пляжах яблуку ніде було впасти від відпочивальників.

Пайнвуд-лейн — окремішня піщана дорога, вся горбкувата й потріскана; коріння дерев, що ростуть на узбіччях, подекуди випинається. Через пів милі світло фар упирається в зачинені ворота. На мурованому стовпчику красується табличка з номером будинку: VI.

— Біля поштової скриньки спиніться, — просить Баррі таксиста.

Машина рухається трохи далі, вікно Баррі з гудінням опускається.

Висунувши руку, Баррі натискає кнопку виклику. Він знає, що господарі вдома. Перед виїздом з Нью-Йорка Баррі телефонував до них нібито від служби «ФедЕкс» із приводу несвоєчасного доставлення.

— Резиденція Берманів, — лунає в динаміку жіночий голос.

— Вас турбує детектив Саттон з поліційного управління Нью-Йорка. Скажіть, мем, ваш чоловік вдома?

— Щось сталося?

— Ні, все нормально. Просто я хотів би з ним поговорити.

Настає пауза, чути приглушені звуки розмови.

Потім у динаміку лунає чоловічий голос:

— Це Джо. В чому річ?

— Я хотів би переговорити з вами особисто. Сам на сам.

— Ми саме зібралися повечеряти.

— Вибачте, що завадив, але я щойно з нью-йоркського потяга.

Під’їзна доріжка до будинку в один автомобіль завширшки петляє поміж деревами, плавно ведучи до будинку на вершині пологого згірка. Здалеку оселя здається скляною, інтер’єр її сяє, немов оаза світла в пустелі ночі.

Баррі розплачується з водієм і двадцять баксів накидає зверху, щоб той почекав.

Він виходить під дощ і по сходах рушає до входу. Двері відчиняються одразу, щойно він ступив на ґанок. Джо Берман здається старшим, ніж на фото з водійського посвідчення: у волоссі пасма сивини, а загорілі щоки обважніли і трохи обвисли.

Із Френні час обійшовся помітно ласкавіше.

Три довгих секунди Баррі не знає, пустять його всередину чи ні. Нарешті Френні робить крок назад, видушує із себе усмішку та запрошує гостя зайти.

Простір із відкритим плануванням — диво ідеального поєднання дизайну та комфорту. Скляні панелі від підлоги до стелі. Баррі уявляє, який тут удень відкривається огляд на море й лісовий заповідник. Будинком лине запах їжі, що печеться на кухні, нагадуючи Баррі ті часи, коли він харчувався домашніми стравами, а не перебивався розігрітим у мікрохвильовій пічці чи доставленим у пластику людьми, яких він не знав.

— Я триматиму все в шафі для підігрівання, — каже Френні, стискаючи чоловікову руку. І до Баррі: — Дозволите ваше пальто?

Джо веде Баррі у свій кабінет із вікном на всю стіну. Решту стін заставлено стелажами з книжками. Чоловіки вмощуються один навпроти одного біля газо-дров’яного каміна, і господар каже:

— Мушу визнати, трохи бентежить, коли до тебе перед самою вечерею приходить поліціянт.

— Вибачайте, якщо нагнав страху. Не хвилюйтесь, усе гаразд.

Джо всміхається.

— Із цього й треба було починати.

— Я одразу до справи. П’ятнадцять років тому ваша дружина зійшла на сорок перший поверх По-білдингу у Верхньому Вест-Сайді, і…

— Зараз їй набагато краще. Зовсім інша людина. — Прикрість чи страх майнули на обличчі Джо, він зблід. — Навіщо ви сюди прийшли? Навіщо ви прийшли в наш дім цього спокійного вечора, який я збирався провести з дружиною, і тривожите наше минуле?

— Три дні тому я їхав додому, і по рації надійшов виклик — код 10–56 А — спроба самогубства. Я прибув першим і застав там жінку, що сиділа на карнизі сорок першого поверху По-білдингу. Вона повідомила, що в неї СХП. Ви, може, знаєте, що це?

— Хибні спогади.

— Вона розповіла мені про своє життя, яким ніколи не жила. Вона мала чоловіка й сина. Жили вони у Вермонті. Спільно займалися ландшафтним бізнесом. І вона розповіла, що її чоловіка звали Джо. Джо Берман.

Джо завмирає, як статуя.

— Її звали Енн Восс Пітерс. І вона була впевнена, що Френні кинулася вниз із того самого місця, де сиділа вона. Ця жінка розповіла мені, що приїздила сюди і розмовляла з вами, але ви її не впізнали. А на карниз вона подерлася не просто так, а сподіваючись, що ви прийдете і врятуєте її, спокутувавши цим свою невдачу з Френні. Та пам’ять Енн десь дала збій, бо насправді ви врятували Френні. Я з’ясував це сьогодні з поліційного звіту.

— А що сталося з Енн?

— Мені не вдалося її врятувати.

Джо заплющує очі, знову розплющує.

— Чого вам треба від мене? — запитує він мало не пошепки.

— Ви знали Енн Восс Пітерс?

— Ні.

— Тоді звідки вона знала вас? Звідки вона знала, що ваша дружина підіймалася на той самий карниз із наміром скоїти самогубство? Чому вона вважала, що ви були одружені з нею? Що у вас був син Сем?

— Не маю жодного уявлення, але дуже хотів би, щоб ви зараз пішли.

— Містере Берман…

— Будь ласка. Я відповів на ваші запитання. Нічого поганого я не зробив. Ідіть собі.

Баррі не знає чому, але був переконаний, що Джо Берман бреше.

Він повільно підводиться зі стільця. Сягає рукою до кишені піджака і дістає візитку, кладе на столик, що стоїть поміж стільцями.

— Якщо раптом передумаєте, наберіть мене.

Джо не відповідає, не підводиться і не дивиться на Баррі. Натомість він тримає руки на колінах, — щоб не тремтіти, розуміє Баррі — і не відводить очей від вогню в каміні.

* * *

Дорогою в Монток Баррі заходить у додаток MTA і відкриває розклад. Його потяг на Нью-Йорк о 21:50. Чудово, він встигне навіть поїсти!

Перекусна майже порожня, і Баррі гепається на стілець за стійкою, ще відчуваючи адреналін від розмови з Джо.

Перш ніж йому приносять їжу, заходить чоловік із виголеною головою і сідає в кабінці. Замовляє каву й сидить, читаючи щось у телефоні.

Хоча ні.

Вдаючи, ніби читає щось у телефоні.

У нього надто пильний погляд, а горбок під шкіряною курткою натякає на плечову кобуру. У ньому відчувається поліційна