Євгеній Шульженко - Провалля 2, Євгеній Шульженко

Парк. Дорога. Високі ворота, що приховуютьзаборонену зону. Макар відчув як сироти повиступали на шкірі. «Я знову тут, – промайнуло в голові, – Ді, я знайду тебе». Все тіло напружилось. Перед очима промайнула порожнеча та холодні стіни печери. На землі розкидані кістки. Череп.

​Потрусивши головою в різні сторони, відігнав моторошні думки. Версія Олеся засіла в душу та не хотіла покидати її. Він не хотів вірити в те, що його дівчина мертва. «Це не можливо, не реально, – запевняв себе, –краще вже кіт-баюн зжер її». Зітхнув та поглянув в сторони.

​Автівок не було, не дивлячись на ранній час. Зазвичай, житловий комплекс покидають аби встигнути на роботу. «Можливо, занадто рано?» – вирішив для себе та рушиввперед.

​Підійшов до віконця охорони та постукав. Суворий чоловік відірвав погляд від книги та поглянув на Макара. Незадоволений, потягнувся до вікна.

​– Слухаю Вас, – навіть не привітавшись, грубо кинув, –ви по якому питанню?

​– Волонтер, – повідомив Макар, – прийшов на збір експедиції в заборонену зону. Вас мали повідомити.

​– Яка ще, в біса, експедиція? – гаркнув чоловік, – я не отримував жодного розпорядження з цього приводу.

​Хлопець вирішив подзвонити Арсенію, але чоловік загарчав та піднявся зі стільчика. Кинув на кшталт «Чекайте» та вийшов з кімнати. За хвилину повернувся, натиснувши червону кнопку на охоронній панелі. Майже одразу почув, як ворота заскрипіли та почали розходитись в сторони.

​Макар зрозумів, що дозвіл отримано. Подякував та підійшов до входу в заборонену зону. Побачив продовгувату арка. У свій час, компанія студентів таємно пробиралась цим шляхом до провалля. Ось тут зупинились. Ось тут Вʼячеслав спостерігав за зміною караулу. Ось тут все й почалось.

​Зайшов всередину та зупинився. Не розуміючи куди саме має йти, вагався зробити крок вперед. Аж раптом, зʼявився молодий хлопець. Привітався та обережно підтягнув штани, що були явно не по розміру. Запросив пройти за ним та вийшов до майданчика. Макар рушив за ним, напружено шукаючи дах багатоповерхівки.

​Дихання звело миттєво. Побачив край провалля. Невеличка прибудова, за якою вони всі разом ховались. Металевий товстий трос, що зникав десь внизу. «Знову я тут» – промайнула панічна думка. Відчув як затремтіли ноги. Глибоко вдихнув та стиснув зуби.

​Охоронець зупинився та попросив почекати біля прибудови. Йти будь-куди заборонено. Попросив показати документи та посвідчення. Макар зняв рюкзак та знайшов потрібні папірці. Простягнув, не в змозі відірватись від багатоповерхівки.

​Минуло цілих три роки, а наче подорож була вчора. «Арс, ми довго будемо сидіти в цих кущах?» – згадав своїх слова, коли друзі чекали під деревом в парку. «Я ненавиджу висоту» – слова Діани стисли серце, коли Арсеній розповів про спуск по тросу в саме провалля. «Слава так і не сказав, що там» – Міра напружено дивиться в прірву, не в змозі зрозуміти, як саме вони зупиняться.

​Підійшов до прибудови та обійшов її. Багатоповерхівка ще більш обвітрена, зруйнована. Час минає швидко, не шкодує нічого. Лише вітер, прохолодний та живий. Його не вистачатиме знизу. Там лише пил, темрява та тиша. Одразу, перед очима промайнули мертві коридори та відчинені квартири. «Провалля, лише провалля» – навіть думки затремтіли.

​– Макар, друже. Ти вже тут? – спитав Арсеній, що підійшов в супроводі того ж молодого охоронця, – я був впевнений, що прийду першим. Але зустрів Міру, що вискочила з маршрутки.

​– Привіт, Макаре, – привіталась Міра, глянувши в провалля, – ця діра не змінилась. Все така ж моторошна та вітряна.

​Друзі підійшли до хлопця та зупинились біля самого краю. Мовчки роздивлялись катастрофічну красу та час від часу важко зітхали. Бажання спускатись не було, але жагазнайти Діану перевищувала будь-який страх. «Живою чи мертвою» – знову промайнула думка, від чого Макар чортихнувся.

​Несподівано, до прибудови підлетів дрон та закружляв навколо. Вискочив до прірви, зупинився та махнув вниз. Вискочив молодий охоронець та закричав, що заборонено користуватись такими пристроями в забороненій зоні. Друзі здивовано розвели руки в сторони та запевнили, що це не їх рук діло.

​Лише охоронець невпевнено витяг зброю та почав цілитись, почули як заскрипіли механічні ворота. До арки вийшов Олесь та махнув лівою рукою. Правою ж тримав пульт, в якому був зафіксовано телефон.

​– Не стріляйте, – побачивши, що охоронець планує знешкодити повітряний об’єкт, закричав не своїм голосом, –цей дрон призначений для експедиції! Опустіть зброю.

​– Мене не попереджували про це, – загарчав охоронець, тримаючи пістолет на витягнутій руці, – негайно приберіть. Наступного разу я питати навіть не буду, – не зважаючи на рішучість, голос його тремтів, – взагалі не розумію, що ви там маєте робити.

​– Це вже вирішить ДСНС, – втрутився Арсеній, простягнувши потрібні документи, – ми розберемось що йяк будемо робити. За дрон просимо вибачення, – всміхнувся, – наш співробітник розминає пальці. Більше нічого, –поглянув на Олеся та непомітно покрутив пальцем біля скроні, – сховай дрон, нам потрібно економити заряд.

​Рудий хлопець хотів заперечити чи пожартувати, але швидко відвів пристрій від провалля та посадив на землю. Підійшов та привітався з Арсенієм та Макаром. Мірі стримано всміхнувся та зупинився біля краю. Присвиснув, знімаючи рюкзак на землю.