Елена Радькова - Меч дракона Олдера. Дракон і Птаха, Елена Радькова

Він чомусь вважав, що Шила дикунка з далеких островів Сонячного вітру, бо в неї була красива бронзова, наче насичена сонячними променями шкіра.   Молодший герцог ніколи не бачив тих дикунів, але люди подейкували, що вони дуже войовничі і навіть жінки. І тут несподівано він помітив пляшку червоного молодого вина, якого в підвалах Кабору було вдосталь.

- А ось що вона любить - знов посміхаючись подумав Ромуель. Він спіймав себе на думці, що не  гнівається на дівчисько, за те що вона ховається від нього, а навіть думає про неї з ніжністю.

  Молодший Аразі підійшов до столика, на якому непомітно з’явився кришталевий келих, і налив вина. Воно було червоне, наче з рубінів, в середині танцювали промінчики, пронизували кожну краплю вина в келиху. Хлопець випив перший ковток, одразу відчув неймовірній смак.

Мій читач, можна було б сказати що неймовірність того смаку через особливий сорт винограду, що росте на самій високій горі Кабору, та соком його наповнює сонце та гірські річки, через те, що винороби з замку Кабор додають в вино особливі фрукти, які за смаком нагадують стиглі персики. Але ні...

- Дивись, Полум’я- прошепотіла Шила- Вігдіріс.

- Навіщо ти це зробила?! Він міг помітити, як ти принесла вино і келих, ти тільки дражниш його - прошипів Вогонь.

- Я зачарувала вино. Ти ж бачив вогники в вині, то чари. Я просто подумала, про те, що хочу додати в вино кохання й ось воно... Він хотів спробувати смак моїх губ. Тож нехай, нехай помріє, він зараз замріяний засне, а ми втечемо звідси -  тихенько хіхікнула дівчина.

Ромуель вже не чув цих слів, він зачаровано пив вино.

- Так ось які на смак твої губи, дикунка. Сонячні та запашні, солодкі з гіркуватістю... Мені подобається, я знайду тебе дівчисько і тоді вже не втечеш. - не полишав думки про маленьку чаклунку Ромуель.

Молодший герцог підійшов до ліжка, попиваючи чародійний напій, розтягнувся на ньому і непомітно замріявся і заснув.

Вогонь розгорівся з великою силою, вирвався з каміна і наче вихор зник у вікні, залишаючи за собою опалену підлогу та фіранки.

...  Твої поцілунки дуже солодкі, Вігдіріс - обіймаючи дівчину шепотів Ромуель. Вони стояли на балконі височенної башти. Ромуель дивився в очі Вігдіріс, вони були наче грозова хмара, глибокі та темні.

- Це марево, Ромуель- дівчина перетворилась на вогняного птаха і зникла

Хлопчина залишився на самоті. З башти було видно гори, широкий водоспад, зелену, широку долину.

- Що це за місце? Я що закохався в цю дикунку? Смішно... І чому Вігдіріс? ...

То це вже були думки крізь сон. Ромуель знову прокинувся в кімнаті Шили, біло холодно і вогню в каміні вже не було, крізь відкрите вікно крижаний танок танцювали сніжинки. Юнак помітив опалені сліди.

- Вогонь наче втік, - подумав він - а може з ним і Шила? ... То вино наслало на мене марення.

А тим часом Шила-Вігдіріс стояла на знайомій вже нам галявині. Перед нею був той самий водоспад. Навкруги було так зелено, неначе володарі світу прикрасили все смарагдами, а тишу порушували тільки птахи і велика вода, яка падала наче з небес. Це все було ніби з дитячих спогадів Чародійки.  Якесь відчуття, що вона була тут, була з Керіа і Вонгом, і навіть Полум’я допомагало їй, було нав’язливим та правдоподібним. Та було ще щось... Наче в це місце приходила з нею рідна людина, може навіть мати або батько. А може це навіть місце в якому вони закохалися...

Вігдіріс підійшла до водоспаду. Він був широкий і величний, шум води, мабуть, було чутно за тисячі миль. Вологий прохолодний водяний пил одразу огорнув її, наче ховаючи від усього світу. Дівчина все ближче і ближче підходила до потоку води. І тут стрімка вода розступилася і чародійка побачила вхід до печери. Не вагаючись і не відчуваючи страху  вона зробила крок вперед...

Широкий вхід з високою стелею зачаровував. Зі стелі наче величезні канделябри висіли витвори природи -  дуже красиві і хитромудрі сталактити. Деякі з них достигали підлоги і були схожі на великі античні колони.

- Іди, не бійся - почула дівчина голос Полум’я - йди , ти вже була тут у дитинстві...

Чародійка йшла по довгій печері. Було дуже тихо і чутно як капали сльози сталактитів.  Дівчина пройшла коридором, потім опинилась на різному мосту, який теж був витвором природи. Внизу було глибоке, темне та дуже таємниче озеро. Вігдіріс пройшла і повз нього і опинилася в величезній залі, яку одразу впізнала. Вона була тут з мамою та татом. Вона пригадала тільки як тато казав їй:

- Вігдіріс, цей Меч , це душа твоя, це дихання Драконів, це кров Драконів... Він твій, моя дівчинка...

Так посеред зали в величезному каміні , наче влитий в те каміння, був Меч Дракона Олдера.  

- Прийде час і ти візьмеш його, Хранителька - прошепотів Вогонь.

Він був наче розлитий  навколо каменя з Мечем.

- Ти візьмеш його і в твоїх руках буде душа Драконів...

Вігдіріс підійшла до Меча і не помітила, що пройшла крізь вогонь, клинок був наче розпечений, але вона не відчула цього. Дівчина прислонила долоні до Меча і здивовано відчула, наче стук серця, або потік бурхливої річки. Він був неначе живий. Меч підкорявся Вігдіріс, він чекав її і насолоджувався її диханням.