Філіп Рот - Американська пастораль

просто обминав цікаві теми. Я багато віддав би, аби він знов переключився на Кайлера, Фортґанґа, Ласкі, Роббінса й Хоніга, на стрілки та інші подробиці виготовлення бездоганних рукавиць, навіть на менеджера, що переплатив за оленячу шкіру, та коли Швед осідлав свого коника, не могло бути й мови про те, аби якось культурно примусити його зіскочити із синівських успіхів на суші та на морі на щось інше.

Поки ми чекали на десерт, Швед зауважив побіжно, що дозволив собі після дзіті такі жирні ласощі, як дзабальйоне, бо йому ще бракувало десять фунтів ваги, хоча простату видалили ще два місяці тому.

— Операція пройшла успішно?

— Цілком.

— А для двох моїх друзів, — сказав я, — все закінчилося гірше, ніж вони сподівалися. Для чоловіка така операція може закінчитись катастрофою, навіть якщо пухлину видалять.

— Так, я знаю, буває.

— Один став імпотентом, — сказав я. — Другий теж імпотент, плюс нетримання. Мої ровесники. Для них це був справжній удар. Хай Бог милує. А там і до підгузків рукою подати.

Тим «другим» був я сам. Оперували мене в Бостоні, про операцію не знав ніхто, крім мого бостонського друга, який підтримував мене й допомагав як міг, допоки я не звівся на ноги. Коли я повернувся до свого самітницького дому в Беркширі, до якого від Бостона дві з половиною години на автівці, то вирішив, що буде краще, якщо ні про рак, ані про всі його ускладнення я нікому нічого не скажу.

— Що ж, — підсумував Швед, — я так бачу, що ти ще легко відбувся.

— Мабуть, так, — відповів я доволі приязно й подумав, що це ходяче втілення самовдоволення має все, чого йому хотілося. Він поважав усе, що треба поважати, приймав усе, що слід приймати, ніколи не марудився сумнівами, не потерпав від надокучливих думок, не мучився від безпорадності, не занапащував себе обуренням, не піддавався гніву… Життя просто розкручувалося перед Шведом, наче м’якенький клубок вовни. Цей ланцюжок міркувань повернув мене до його листа з проханням дати фахову пораду щодо батькової біографії, за яку він узявся. Я не збирався першим порушувати цю тему, і мені було дивно, чому він мовчить про це і навіщо писав отой лист. Єдине пояснення, яке я міг дати — тепер, коли дізнавсь, яким було його життя, доволі бідне на контрасти і не дуже обтяжене суперечностями, — зводилося до припущення, що і бажання написати лист, і зміст його мають якийсь стосунок до перенесеної ним операції та тих незвичних відчуттів, що стали її наслідком, до несподіваних нових переживань, які він виказував. Так, думав я, лист з’явився тому, що Швед Левов нарешті відчув, що таке бути не здоровим, а слабосилим, бути не сильним, а кволим; що означає втратити привабливий вигляд і як воно — соромитися власної немочі, відчути, що таке приниження, неповноцінність, близькість небуття і питати в себе: «За що?» Несподівано зраджений своїм чудовим тілом, що завжди дарувало йому тільки впевненість і відчуття переваги над іншими, він моментально втратив рівновагу і вчепився за мене, єдиного з усіх людей, як за чарівну паличку, покликану прикликати дух покійного батька і заручитися підтримкою його могутнього духу. На хвильку його нерви дали слабину, і цей чоловік, котрий, як я міг бачити, все життя намагався залишатися річчю в собі, перетворився на слабку, змучену сумнівами істоту, якій дуже бракує підбадьорливих слів. Смерть увірвалася в солодкий сон його життя (як двічі за останні десять літ вона вривалася у мій світ), і тепер навіть його бентежило все те, що бентежить людей нашого віку.

Цікаво, чи виникало в нього бажання оживляти спогади про відчуття тлінності, що його він пережив під час хвороби, яка зробила певні неминучості не менш реальними, аніж обставини життя його родини? Пригадувати тінь, що непомітно розсувала пласти його благополуччя, наповнюючи шпари поміж ними замогильним холодом? Утім, він прийшов на обід, як ми й домовлялися. Чи означало це, що його страхи ще й досі гнітять його, що янголи-заступники не встигли повернутись на свої позиції і що сигнал відбою ще не пролунав? Чи показна безтурботність, коли йшлося про речі, які не так давно чіпляли за живе, допомагала розігнати останки його побоювань? Що більше я думав про цю безхитрісну з вигляду душу, що сиділа навпроти, наминаючи дзабальйоне, про її щонайщирішу щирість, тим подалі мої думки відносили мене від Шведа. Людина, що ховалася в цьому чоловіку, була для мене майже непроникна. Зрозуміти її я не міг. Я не міг уявити її взагалі, прийнявши своє власне пояснення Шведового розладу: невміння доходити висновків щодо чого завгодно, крім видимих проявів. Смішно, сказав я собі, підкопуватися під цього хлопця, намагаючись зрозуміти його. Це — заткнутий глечик, який ви однаково не відкриєте. Думками вам його не взяти. Це і є таємниця його таємниці. Це все одно, що намагатися проникнути в суть «Давида» Мікеланджело.

У листі, який я написав у відповідь, я дав свій телефон. Чому ж він не зв’язався зі мною, щоб скасувати нашу зустріч, якщо його життя вже не отруює привид смерті? Якщо тепер все знову так, як раніше, якщо до нього повернулася колишня світлоносність, що завжди дозволяла домогтися всього, чого він хотів, то навіщо я йому здався? Е, ні, подумав я, він у листі чогось недоговорює, бо інакше б сюди не прийшов. Ще залишалася якась крихта гарячкової потреби змін. Щось таке, що наздогнало його в клініці та дотепер сидить у ньому. Бездумне існування вже не в змозі вдовольнити всі його потреби. Він хоче щось увічнити, зафіксувати. От і звернувся до мене: зафіксувати, поки не пішло в забуття. Не зробиш цього — і пиши пропало. Але що ж це?

Чи, може, він просто щасливчик? Щасливі люди теж існують. Чому б їм не існувати? А всі спонтанні роздуми про Шведові мотиви — може, це просто моя фахова нетерплячка, моє намагання наповнити Шведа Левова подобою тієї тенденційності, якою Лев Толстой наділив свого Івана Ілліча, фактично препарованого в жорстокій повісті, де автор, висловлюючись мовою науки, аналізує феномен «звичайності». Іван Ілліч — добропорядний судовий чиновник середнього рангу, який живе «пристойним життям, загальноприйнятим у його колі», а зараз лежить на смертному ложі, охоплений агонією й жахом, і думає: «А може, я жив зовсім не так, як мав жити?» Життя Івана Ілліча, пише Толстой, на самому початку висловлюючи власне судження про цього головуючого суддю