Тея Найт - Гра без правил , Тея Найт

Кожен день у моєму житті розписаний до секунди. Я не просто багатий чоловік, який п’є каву і відвідує світські заходи. Мій бізнес — це павутина з безліччю ниток, де одна помилка може все зруйнувати. І ця павутина тримається лише тому, що я тримаю її в кулаці.

Сьогоднішній день не був винятком. Я сидів у кабінеті, переглядаючи звіти. Мої люди доставляли черговий вантаж на склад у порту, і потрібно було переконатися, що все йде за планом. Гроші, контроль територій, конкуренти — усе це вимагає постійної уваги.

Я кинув погляд на годинник. Мене вже чекав відеодзвінок із партнерами з Лондона, коли двері кабінету різко відчинилися.

На порозі стояла Ванесса. Вона виглядала ефектно, як завжди: чорна сукня, високі підбори, вогняно-руде волосся розпущене по плечах. Її очі горіли злістю.

— Лоренцо! — сказала вона, грюкнувши дверима за собою. — Ми маємо поговорити.

Я сперся на спинку крісла і глянув на неї з ледь помітною усмішкою.

— Ванессо, я зараз зайнятий. Якщо це не терміново…

— Це терміново! — перебила вона, підходячи до мого столу. — Що це за історія з цією дівчиною?

Я зрозумів, до чого вона веде, і зітхнув.

— Софія. Її звати Софія, і вона моя наречена.

— Наречена? — Ванесса засміялася, але її сміх був холодним і повний гніву. — Лоренцо, ти жартуєш?

— Ні.

Вона сперлася руками об стіл, нахиляючись до мене.

— Ти серйозно хочеш одружитися з дівчиною, яку її батько програв у карти? Це що, якась твоя чергова гра?

— Не твоє діло, Ванессо, — відповів я, різко змінивши тон.

— Не моє діло? — вона вирівнялася і схрестила руки на грудях. — Ти забув, як обіцяв мені, що ми будемо разом? Як говорив, що ми з тобою — одна команда?

— Це було в минулому, — коротко відповів я, знову повертаючись до ноутбука.

— У минулому? — Ванесса підвищила голос. — А ця “Софія” думає, що в тебе немає минулого? Що ти святий?

Я підняв очі, але відповісти не встиг. Двері кабінету знову відчинилися, і всередину зайшла Софія.

— О, вибачте, мабуть, я не вчасно, — сказала вона, зупиняючись на порозі. Її погляд пробігся між мною та Ванессою.

— Софіє, заходь, — почав я, але Ванесса раптом повернулася до мене, різко притулилася ближче і… поцілувала.

На мить я завмер, ошелешений її нахабністю.

— Ах, ти ж… — Софія різко розвернулася і вибігла з кабінету, грюкнувши дверима.

— Ванессо, ти зовсім збожеволіла? — гаркнув я, відштовхуючи її від себе.

— Ти сам винен! — крикнула вона, але я вже не слухав.

Я натиснув кнопку виклику охорони на столі, і через секунду у двері заглянув Андрій.

— Софію шукайте. Вона вибігла з кабінету. Хочу, щоб через п’ять хвилин вона була в домі! — наказав я.

Андрій кивнув і зник. Я провів рукою по обличчю, намагаючись приборкати гнів.

— Лоренцо… — почала Ванесса.

— Забирайся. Зараз же, — сказав я тихо, але кожне слово було наче камінь.

Вона витримала мій погляд кілька секунд, потім повернулася і пішла.

Я встав із крісла, підійшов до вікна і подивився вниз на територію маєтку. Софія не могла далеко втекти.

Територія була обширною, з акуратними доріжками, клумбами троянд, декоративними деревами. Десь у кутку біля гаражів виднілися темні тіні охоронців. Біля високого кам’яного паркану стояв кутовий фонтан із янголами, вода в якому дзюрчала навіть зараз.

Через кілька хвилин у рацію мені повідомили, що її бачили біля старого саду. Я вже й сам збирався туди йти, але в цей момент у двері постукав Андрій.

— Вона у саду, — сказав він.

— Я сам, — відповів я.

Пройшовши через боковий вихід, я попрямував до саду. Там, серед старих дерев і лавок, що ледве трималися, я побачив Софію. Вона стояла, обійнявши себе руками, і дивилася кудись уперед.

— Я тебе шукав, — сказав я, зупиняючись за кілька кроків від неї.

Вона різко обернулася, і її очі, блискучі від сліз, зустрілися з моїми.

— А я тебе не чекала, — відповіла вона холодно.

— Софіє…

— Не треба, — вона підняла руку, зупиняючи мене. — Я зрозуміла, що для тебе це все просто гра.

— Це не так, — я зробив крок до неї.

— Ти впевнений? Бо з тією… як там її… Ванессою, у тебе все добре виходить.

Я відчував, як вона тримається з останніх сил, щоб не розплакатися.

— Ти неправильно все зрозуміла.

— Може, й так. Але мені байдуже, — сказала вона, і її голос зірвався.

Я більше не міг терпіти. Зробивши ще один крок, я схопив її за руку.

— Ти важлива для мене.

— Важлива? — вона гірко засміялася. — І тому твої колишні цілують тебе в кабінеті?

— Це було несподівано навіть для мене, — сказав я.

Вона мовчала, опустивши очі.

— Дай мені шанс усе пояснити, — попросив я.

Вона підняла на мене погляд і, здається, вперше побачила, що я справді хвилююся.

- Один шанс, Лоренцо. Один, — тихо сказала вона.

Я кивнув.

— Іди до будинку. Я скоро повернуся.

Вона пішла, залишивши мене серед дерев. Я стояв, дивлячись їй услід, і знав: більше я не дозволю їй піти.