Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського жетона

зігрівалися рівномірно. І через це пташка практично не покидає гнізда. У цей час самець годує свою подругу, що, в принципі, нетипова поведінка для дроздів.

Жіноцтво схвально загуло.

— І тільки завдяки партнерові пташка не помирає з голоду. Інкубаційний період триває до двох тижнів, впродовж яких самичка старанно висиджує яйця. Коли нарешті з’являться пташенята, мати залишається в гнізді, бо новонароджені пташенята ще зовсім голі. А потім батьки турбуються про них удвох, по черзі прилітаючи до дітей. Кожна пташка робить до сорока «ходок», збираючи до півкілограма комах за день.

Ми уважно слухали орнітолога. Вескотт спочатку був похмурий, мов хмара, але поступово гнівні зморшки на чолі розгладились і вираз обличчя став нормальним.

— Перенести гніздо зараз означає приректи пташенят на певну смерть. Словом, вирішувати вам, полковнику! — закінчив лекцію Паганель.

Полковник помовчав секунд десять, а потім махнув рукою:

— Ренді, консервуйте літак! Професоре…

— Скотт.

— Професоре Скотт, скільки мені ще чекати? — спокійно спитав командир.

— Думаю, що тижнів два. Але потім будуть інші проблеми…

— Які? — слабким голосом спитав Вескотт.

— Пташки вилетять із гнізда і пересуватимуться дрібними перебіжками, але не думаю, що це створить якісь проблеми, бо у вас стоять відлякувачі, вони мають одігнати малих од злітної смуги. До речі, пташки, мабуть, тому і влаштували тут гніздечко, що цей літак стоїть найдалі від смуги, — всміхнувся Скотт-Паганель.

— Ренді, готуйте літак до консервації. Маковскі, прослідкуйте, щоб до літака ніхто не наближався!

— Sir, yes, sir!

Шоу закінчилось, і ми почали розходитись. Якби зненацька Франческа не заспівала собі під ніс:

— Old McDonald had a farm,

E — I-E — I-O! [8]

Уся наша команда зареготала. Полковник обернувся і, несподівано всміхнувшись, сказав:

— От засранці!

* * *

Франческа народилася і виросла в США, але в сім’ї вони говорили виключно італійською.

«Мова — це серце твоєї країни, а у твоєму серці тече сицилійська кров!» — часто говорив дочці сеньйор Джіованні.

Англійську дівчина опановувала в школі з друзями, а сицилійська говірка завжди була для найінтимніших сімейних моментів. Франческа розповідала, що однокласники їй страшенно заздрили через те, що в неї була своя «таємна мова».

У США живе понад десять мільйонів сицилійців, майже вдвоє більше, ніж на самій Сицилії, однак дуже мала частка американських сицилійців зберегла саме ту мову, яку вони вивезли з рідного острова.

І тепер сицилійська громада посилено намагається заповнити цю мовну прогалину, створюючи при своїх церквах недільні школи — саме так, як американські українці.

Моя напарниця теж відвідувала таку школу й завжди вихвалялася, що була там найкраща. І це не дивно, бо ж італійською Франческа розмовляла змалечку. Рідна мова так міцно пристала до дівчини, що англійською вона розмовляла з акцентом, через що постійно потрапляла в різні історії. «Мені подобається мій акцент, а ті, кому він не до вподоби, нехай від…ться!» — лаятися моя напарниця вміє віртуозно. Я вже звик до її вічних «stronzo», «stare sul cazzo» і «cavolo!»[9], а решту численних термінів я навіть не намагаюся засвоїти. Якось Франческа спеціально для мене шиконула знанням російських матюків. Я, щоправда, був не у захваті, тому російські матюки в нас не прижилися. Натомість я навчив напарницю гарного слова «sraka», і тепер вона тулить його, де тільки може: «Це не розрахунки, це повна sraka!» Або: «Ви питаєте, що це за цифри вони отримали? Краще сказати, що це не результат, а sraka!» І так далі.

Монгольську лайку напарниця теж любить. Від слів «болходой» (чорт) і «арґал» (гімно) у напарниці настає священний екстаз: «Це схоже на магічні заклинання», — каже Франческа.

Але головна особливість Франчески полягає не у віртуозній лайці, а в тому, що, коли сицилійці бракує слів, вона легко переходить на мову своїх батьків. Причому все це супроводжується такою відчайдушною жестикуляцією, що аж вітер здіймається. Якось ми обговорювали одну доволі важку корекцію, коли нам треба було проводити розрахунки не одночасно, як ми завжди робимо, а розділити роботу на частини і здійснювати кожному свою операцію. Завдання було важке, а часу на його реалізацію обмаль. Франческа дуже через це переймалася.

— Ну добре, ми розділимо ці дві операції, я займуся курсом, а Джорджіо орієнтацією, проте (шматок італійською) я не уявляю, як ми (знову шматок італійською). То що ж нам робити?

Доктор Рассел так і завмер, намагаючись зрозуміти свою підопічну.

— Франческо, ми будемо робити це molto vivace, presto, ad un ritmo rapido[10], але ти можеш не вставляти в речення цілі звороти італійською? Ми не зовсім розуміємо, що саме ти маєш на увазі! — попросив я.

— Господи, а ти звідки знаєш італійську? — Рассел був у шоці. — Куди я взагалі потрапив?! Боюся, що зараз вигляну й побачу за вікном Палермо!

— Аґрідженто, — поправила Франческа.

— Ми в Коннектикуті. Але в мене було важке музичне дитинство, я вмію читати ноти й можу цитувати напам’ять головні арії з італійських опер, — заспокоїв я Рассела. — Але загалом я ні чорта не розумію!

— Я так відчуваю! — спробувала виправдатися Франческа. — У мене деколи слова вилітають швидше, ніж я про них подумаю!

— І що ж нам тепер робити?

— Вчіть мову!

— Grazie mille! — саркастично зауважив Рассел.

— До речі, старт вантажівки Dragon перенесли з неділі на понеділок.

— Новий час?

— 12:31 pm.

— Отже, вихід та підвід будемо робити ми?

— Десь так. Орієнтовно в середу з самого ранку почнемо. Сядемо о шостій… Графік матимемо вже в понеділок.

— На МКС хто з астронавтів приймає?

— Фішер і Несполі.

— Оооооо! Паоло?! Італійці рулять!

— Не забувай, мене теж Джорджіо зовуть!

— Авжеж! — професор Рассел ображено гмикнув. — Чого це ви тут монополію розвели? Дайте й мені італійське ім’я!

— Будете Рікардо!

— Grazie, signorina!

— Prega, professore![11]

* * *

Понеділок був як понеділок, тільки Франческа була явно не така, як завжди. Тиха й сумна, напарниця перебувала в стані, про який зазвичай говорять: «Та тебе як із хреста зняли». Вона не сміялася, не жартувала, не розповідала, як минули її вихідні, й не кидалася в мене апельсиновими шкірками.

Але найбільше занепокоєння викликала її мовчазність. Повна тиша в нашому командному центрі майже завжди означає тривогу, передчуття катаклізму, запах халепи й сигнал катастрофи, яка або наближається, або вже сталася.

— Чессіно, ragazza mia, з тобою все ОК? — спитав я в гарнітуру.

— Угу… — долинуло з навушника.

«Угу» — і все. Явно щось було не в порядку.

— Франческо, не бреши. Я ж бачу…

— Та нічого не сталося, mio caro, дякую за турботу…

— Еге, «нічого не сталося». Може, ти просто не хочеш про це говорити?

— Не хочу.

— У тебе знову депресія?

Депресія у Франчески — це вкрай погано. Це зовсім не те, коли вона нервується, розлючена або роздратована. Коли напарниця злиться, вона хоч на живу людину схожа: свариться, обурюється, кидається різними предметами й ображено пхикає. А коли в неї депресія — все. Не людина, а тінь. Не вогонь, а сирість, цвіль і всесвітній сум. І потоп — коли Франческа в депресії, вона багато плаче. А вигляд заплаканої дівчини нікого не може залишити байдужим,