Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Цей парк засновано в 1901 році, — зауважив Назар, тягнучи за собою ровер. — А райська яблуня, яка теж є в цьому парку, визнана найстаршим деревом столиці! — я здивовано поглянула на нього. — Я цікавлюсь історією цього інституту, тому й знаю багато різних речей, – відповів Назар дещо зніяковівши.

Ми вже майже зайшли до КПІ, але тут я звернула увагу на сам заклад. Вікна виходили на зелену скошену траву та синє небо, яке так радісно вітало нас сьогодні. Інститут нагадував якийсь старовинний замок з фільмів, чи книжок. На самому вершечку даху височів прапор, який трохи колихався на вітрі.

— Діан! Ну скільки тебе чекати, подруго? — до мене підбігла захекана Надія, і ми разом рушили до початку навчання. Вітаю, моє нове життя!

Я сиділа, чекаючи викладача. Чомусь він запізнювався. За спиною студенти перешіптувались. Краєм вуха я вловила декілька розмов:

— Ця нова студентка справжня скажена селючка! Он, подивися! Вона ще й на дорозі лається!

— Жах! — відповів хтось інший. — Краще до неї не наближатися.

Я лише затулила руками обличчя. Поряд разом з Надією сидів Величко. Він хотів встати, аби щось сказати, але тут неочікувано прийшов викладач. Він мав сиву бороду та вуса, а також великі окуляри. Поправивши їх, поглянув на нас.

— Добрий день, студенти. З першого семестру ви розпочнете працю над спільним проєктом. Ви повинні розповісти власно складену доповідь та показати презентацію. За найкращу роботу отримаєте найвищий бал та стипендію, звісно, — трохи закашлявши, викладач продовжив. — Але працювати маєте спільно, зрозуміло? Поодинокі роботи не приймаються! І ще дещо…, — чоловік обвів поглядом аудиторію. — Мене називайте Володимиром Семеновичем.

Трохи далі себе я помітила хлопця – брюнета. Він мав доволі кепський вигляд: заспані очі та темні синці під ними чи то вказували на його веселий тип життя, чи то навпаки на довгі роки праці, що здавалось мені аж ніяк не вірним твердженням. Волосся стирчало в різні боки, а рука підпирала голову, яка немов могла розірватися кожної хвилини на маленькі шматочки. Сорочка зовсім не попрасована, з жовтими плямами від якоїсь рідини. Краватка звисала аж до сидіння, а на столі красувались лише холодна вода та якийсь зошит.

Наче прокинувшись, парубок перевів погляд на мене.

 — Чого тобі? — зверхнім тоном спитав хлопець. Він мав доволі розлючений вигляд. — Немає чим зайнятися, аніж на мене дивитися?

— Я? На тебе?! Та ти мені здався, як корові граматика!

— Що?! — не зрозумів парубок. — Та ти знаєш хто я?!

— Нико се не знає, хлопче. І не підвищуйте на мене голос! — випалила я, намагаючись бути по-максимуму спокійною.

— Та що ти говориш?! Га? Взагалі тебе не розумію! Ще й на “ви”! Ніби така собі панянка!

Не витерпівши, я встала та почала підходити до парубка, як тут викладач вимовив:

— Загородній Давид працює над проєктом з…, — інші переглянулися, спрямувавши погляди на хлопця. Невже це він Давид? — Діаною Лашкевич!

Аудиторією прокотилося обурення, а я лише сіла на місце, не розуміючи що відбувається. Склавши папери назад у шухляду, чоловік відвернувся обличчям до дошки та почав щось писати.

— Але я не хочу з цим розпещеним жіваном! — вигукнула я, поглянувши на цілком спокійне обличчя Володимира Семеновича.

— Ти?! — не зрозумів Давид, перевівши здивований погляд на викладача. — Якщо ви дасте мені спільний проєкт з цією ненормальною, то я…, — почав був він, але Володимир Семенович не дав договорити.

— Ви будете працювати разом, адже пари вже сформовані. І ще одне, — він хитро посміхнувся, — знімаю по балу за погані слова в бік одногрупників.

Ми почали щось вигукувати, та чоловік лише постукав по столі, заспокоюючи наше обурення:

— Тихо, тихо! Ще слово, і зніму вже по три бали!

— Та кому вони потрібні?! — злісно відповів Давид, закинувши ноги на стіл.

Я ж продовжувала здивовано позирати на нього, а потім зарилася в зошити та голосно заревіла.

— НІ!!!

Ми сиділи на лаві, дивлячись, як поряд велично ходили голуби. Надя щось розповідала про свою нову подружку з якою вона тепер працюватиме над проєктом, а Назар лише кисло посміхнувся.

— Може, не все так погано? — сказав він та поглянув на небо, де літали пташки.

Ех, як кортіло б мені полетіти кудись далеко-далеко від усього цього! Просто гайнути за обрій, і все. Але це тільки мрії…, на жаль. Та працювати з цим хлопцем точно не хочеться! Він так дивився на мене, коли розмовляв, що я думала: не витерплю. Ще й цей викладач… Володимир Семенович! Точно ненавидить мене за щось! Жах та й годі.

— Кого я бачу! — до нас потроху простував Давид Загородній, а поряд крокували його вірні товариші.

— Тільки тримай себе в руцях, Діан, — сказала Надя та замовкла.

Піднявши голову трохи вгору, Давид поглянув саме на мене. Він тримав у руці наплічник, а іншою поправляв своє “прекрасне” волосся, яке продовжувало стирчати. Загородній почав сміятися, а я лише підняла одну брову.

— Што ся шкіриш? — спитала я зовсім не очікуючи відповіді. Тож у висновку я її таки не отримала. Ну і хай йому грець!

— Досить вже твоїх балачок! — враз посерйознішав хлопець. — Я зовсім не намагатимусь докласти хоч якихось там зусиль, тож працюй собі сама! На все добре! — Давид хотів йти, але тут, не витерпівши, я вигукнула:

— Мачка би тя копнула, хмара ти ясна!

Повернувши голову, хлопець наблизився до мене. Аби я заспокоїлася Надя дала мені газовану воду, а сама відсіла трохи далі, пояснюючи це тим, що мої нерви можуть вибухнути, як вибухівка кожної хвилини. А попасти під хвилю їй не кортить.

Потроху кришка поверталася.

— Що ти говориш за маячню?! Досить мені вже твоїх незрозумілих…

Я вже майже відчинила пляшку, як тут…

— Що ти робиш?! — з неї полилася вода, великим струменем потрапивши на сорочку та обличчя хлопця. Почервонівши від гніву, Загородній хотів щось таки сказати, але його зупинив товариш: