Anku Whitefox - Травнева сніжинка, Anku Whitefox

Нове життя

Вранці Юкі йшов разом із матір’ю тією частиною Дому, де проводився огляд. Дорога, ввижалося йому, тягнулась день. Коли вони зупинилися перед темними дверима, він захотів, аби вона тривала ще довше. Двері прочинилися, і першим, що кинулося в очі, стали розміри приміщення. Можливо, воно було не більшим за його класну кімнату, але майже порожнім. Біля широкого вікна навпроти виднівся стіл, у кутку примостилася шафа, а посередині  ― великий килим.  

Від столу до них, усміхаючись, наблизився підстаркуватий чоловік.  

― Доброго ранку, шановна пані. Дякую, що привели вашого сина.  

Юкі здивовано на нього уставився. Ніхто ще не називав його матір “шановною пані”.  

― І вам доброго ранку, майстре. Я сподіваюся, що навчання йтиме гладко. 

― Я також, ― погодився той і звернувся до Юкі. ― Вітаю, мій новий учне! Ти вже готовий до вивчення сили?  

― Так, майстре.  

Йому сказали, що цього вчителя треба називати майстром, адже він є високим Стражем.  

― Добре, якщо так. Гадаю, можна починати, ― він кивнув матері Юкі, і та, попрощавшись, залишила їх.  

Юкі обернувся в її бік та збирався окликнути, попрохати не йти так одразу. Проте вчасно схаменувся, зрозумівши, що вона не повернеться, а він сам матиме дурний вигляд.  

Майстер тим часом відійшов до килима. 

― Сідай, ― запросив він й опустився теж. 

Юкі несміливо сів на килим. Він насилу дивився майстру в очі, залишившись з ним сам на сам. Йому не доводилося ще розмовляти з високими Стражами. До того ж, учора він дізнався, що з майстром Реном, як того звали, покращуватиме не лише свій дар, а й фізичні здатності. Поєднання своєї улюбленої та неулюбленої речей Юкі неабияк пригнітило. 

― Перше, що я хотів би тобі спитати, Юкі, що ти взагалі знаєш про силу? 

Він, заскочений словами зненацька, на мить забув дихати. Спробував пригадати, що розповідали вчителька та батьки. Начебто про те, що сила ― це енергія, яка тече у крові Стражів і завдяки якій вони можуть прикликати явища природи, робити інші речі, недосяжні без неї. Юкі, як міг, переповів відоме йому. Майстер Рен лише уважно слухав, не кажучи, правильне воно чи ні.  

 ― Гаразд. Я чув, що твоя основна здібність ― сніг? Правильно? 

― Так! ― він енергійно кивнув. 

― Можеш-но створити його і напрямити на мою руку? 

― Як?  

― Так, наче хочеш її зігнути чи відхилити, ― майстер виставив свою мозолисту долоню. 

Очі Юкі округлилися. Такого навчання він уявити не міг та відчув деяку боязкість, однак послухався. Сніжинки виринули з повітря, налетіли на руку чоловіка. Затим Юкі перевів очі на обличчя того і стиснувся ― емоції прочитати було важко, та схоже, наче він був не дуже задоволений результатом.  

― Щось не так?  

― Спробуй ще раз, але з усієї сили.  

Та друге намагання теж не сподобалося майстрові Рену.  

― Занадто м’яко, ― констатував він. ― І маю сказати, Юкі, що сніг загалом не дуже зручний для вартування. Для того, аби вразити чудовисько чи злочинця, знадобиться надто багато сили. 

 У Юкі всередині як нитка обірвалася.  

 ―  Лід чи холод сам собою були би в такому разі кращі. Ти вмієш робити щось із цього?  

― Та-ак, мені вдається холод, ― протягнув він.   

― Добре, значить із нього почнемо. Є якісь проблеми? ― спитав майстер, помітивши настрій Юкі. 

― Нічого. Просто сніг... так гарно виглядає.  

Чоловік хмикнув ― його відверто посмішили ці слова. 

― Зовнішній вигляд уміння ― останнє, на що варто зважати, ― вже серйозно пояснив він. ― Також не дуже важливі його розмір чи масса, значення має ефективність.  

Юкі кивнув, та все ж спробував заперечити: 

― Але на огляді... ― однак так і не скінчив.  

― На огляді талантів дивляться не на корисність, а на саму здатність керувати силою, на потенціал. Просто кажучи, необхідно показати оглядачам, що твоє вміння достатньо складне, аби вони зробили висновки. Зрозумів? 

― Так, майстре. Вибачте, ― йому стало соромно. 

― Нічого страшного. А замість снігу можеш використовувати малі та гострі уламки льоду.  

 Почувши нову ідею, Юкі збадьорився, уявляючи  політ кришталиків, що виблискували на сонці. 

― Я обов’язково їх робитиму! 

― Так, але це пізніше. Поки же зосередимося на фундаменті, так би мовити.  

Решту уроку пан Рен запитував у нього основні знання про силу та пояснював їх. Коли настав час іти, Юкі подякував, склавши руки в шанобливому жесті.  

 ― Немає потреби, ― тонко всміхнувся майстер. ― Врешті-решт, це моя робота й лише один наш урок. 

Проте зараз, коли увагу приділяли лише йому, Юкі відчував, ніби йому необхідно хоч іноді проявити вдячність. Вернувшись додому після занять, він обмірковував пережите сьогодні. Почувався дещо розчарованим, бо нічого подібного на снігову кулю, зроблену ним для огляду, створювати не доведеться. Незважаючи на це, було дуже цікаво, і Юкі радо очікував завтрашнього разу.  

Роль єдиного ученика виявилася незвичною, а то й дивною для нього. Добре, що за останній час він звик до уваги, адже в іншому разі йому було б дуже ніяково. 

Аби виконувати зараз домашнє завдання, Юкі надто стомився. Він бездумно провів пальцем в сантиметрі від стіни ― за ним тягнулася срібляста доріжка. Останнім часом укривати випадкові речі інієм стало його звичкою. Подумавши, Юкі вирішив намалювати дерево. Спочатку з’явився стовбур, широкий знизу й вузький у кінці, далі гілки з меншими гілочками від них.  

Однак домальовуючи листя, Юкі втратив фокус на стовбур, і той почав танути. Довелося відновляти його і решту зображення доробляти якомога уважніше. Малюнок забрав на себе багато терпіння, зате кінцевий вигляд йому сподобався.  

Наступного ранку, йдучи до просторої кімнати, він думав, що ж сьогодні розповість майстер Рен. Проте той його здивував, сказавши, що сьогодні вони займатимуться на вулиці. Заінтригований, Юкі послідував за ним у парк біля Дому. Земля була де-не-де вкрита ще вельми зеленим листям, зірваним на днях вітрищем.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍