Сюзанна Кларк - Піранезі, Сюзанна Кларк

— Вибач.

— Було б чудово, якби ти просто помовчав.

— Я помовчу, — запевнив я. — Обіцяю.

— Чудово. Добре. Гаразд. На чому я зупинився? — промовив Однодумець. Глибоко вдихнув і знову завзято випрямився, задерши голову. Здійняв руки та звучним голосом кілька разів покликав Адді Домара в різні способи: «Прийди! Прийди!».

Запала тиша, він поступово опустив руки й розслабився.

— Гаразд, — мовив він. — Для справжнього ритуалу я, можливо, візьму жаровню. Спалю трохи пахощів. Подивимось. А тоді, після заклику, йде перерахування. Я називаю сили, яких прагну: знищення Смерті, проникнення в нижчі розуми, невидимість і багато іншого. Важливо візуалізувати кожну силу, тож, називаючи їх, я уявляю, як живу вічно, читаю чужі думки, стаю невидимим і так далі.

Я ґречно підняв руку. (Не хотілося, щоб мене знову звинуватили в запитаннях, які не стосуються справи.)

— Так? — різко озвався він.

— Мені теж так робити?

— Так. Якщо хочеш.

Тим самим звучним голосом Однодумець зачитав список сил, які надає Знання, а коли він проспівав: «Я називаю силу польоту!», — я уявив, як сам обертаюся на скопу й лечу з іншими скопами над Потужними Припливами. (Це моя улюблена сила з-поміж усіх, про які говорить Однодумець. А якщо вже бути зовсім чесним, то до решти я загалом байдужий. Яка мені була б користь від невидимості? Здебільшого мене тут не може побачити ніхто, крім птахів. Також я не маю бажання жити вічно. Будинок відмірює певний вік птахам і певний вік людям. Це мене задовольняє.)

Однодумець дістався кінця свого списку. Я бачив, що він думає про ті частини ритуалу, які щойно виконав, і незадоволений ними. Його лице було насуплене, і він дивився кудись удалечінь.

— Здається, я маю звертатися з усім цим до якоїсь… якоїсь енергії, чогось життєдайного й живого. Я шукаю сили, тож маю звертатися з цими словами до того, що вже є сильним. Я зрозуміло пояснюю?

— Так, — сказав я.

— Але тут немає нічого сильного. І навіть нічого живого. Лише нескінченні понурі приміщення, однаковісінькі, повні напіврозвалених фігур, що вкриті пташиним послідом.

Він поринув у безрадісне мовчання.

Я вже багато років знаю, що Однодумець не шанує Будинку так, як я, проте мене досі вражає, коли він так говорить. Як така розумна людина може казати, нібито в Будинку немає нічого живого? Нижні Зали повні морських істот і рослин, часто дуже гарних і дуже дивних. Самі Припливи повні руху та сили, тож вони, може, й не зовсім живі, та водночас не є не-живими. У Середніх Залах є птахи й люди. Послід (на який він жаліється) — це ознака Життя! Також неправдиві його слова про те, що всі Зали однакові. Вони неабияк відрізняються стилем Колон, Пілястрів, Ніш, Апсид, Фронтонів тощо, а також кількістю Дверей і Вікон. Кожна Зала має свої Статуї, а всі Статуї єдині у своєму роді; якщо ж і трапляються якісь повтори, то, певно, на великих відстанях, оскільки я досі не бачив жодного.

Одначе казати про щось із цього було безглуздо. Я знав, що це лише роздратує його ще більше.

— А як щодо Зорі? — спитав я. — Якщо проводити Ритуал уночі, ти можеш звернутися з Закликом до Зорі. Зоря — це джерело сили й енергії.

На мить запала тиша, а тоді він сказав:

— Це правда, — його голос звучав здивовано. — Зоря. Насправді це непогана думка, — Однодумець помислив ще трохи. — Нерухома зірка підійде краще за мандрівну. І вона має бути яскравою — помітно яскравішою за навколишні зорі. Найкраще було би відшукати якесь місце в лабіринті, якусь унікальну точку чи місцину — і провести ритуал там, ставши обличчям до найяскравішої зорі! — Однодумець на мить сповнився захвату. А тоді зітхнув, і його неначе знову цілковито покинули сили. — Але ж це не надто ймовірно, так?

Тоді він повторив, що кожна Зала нічим не відрізняється від інших, але назвав їх «приміщеннями» та вжив епітет, який мав на меті їх принизити.

Я відчув приплив гніву й на мить вирішив, що не розповім йому того, що знаю. А тоді подумав, що карати його за те, над чим він не має влади, жорстоко. Він же не винен, що бачить усе не так, як я.

— Насправді, — сказав я, — одна Зала відрізняється від інших.

— Та невже? — відповів він. — Ти ніколи нічого про неї не казав. Чим вона відрізняється?

— Вона має лиш один Вхід і жодного Вікна. Я бачив її лиш один раз. Вона має дивну атмосферу, яку важко описати точно. Вона велична, таємнича й водночас сповнена Присутності.

— Тобто наче храм? — запитав він.

— Так. Наче храм.

— І чому ти не сказав мені про це раніше? — поцікавився він. У ньому знову пробудилися гнів і роздратування.

— Ну, вона далеченько звідси. Я подумав, що ти навряд…

Але моє пояснення його не цікавило.

— Мені треба побачити це місце. Можеш мене відвести? Як далеко воно?

— Це Сто Дев’яносто Друга Західна Зала, і вона розташована за 20 кілометрів від Першого Вестибюля, — відповів я. — Шлях до неї займає 3,76 години без урахування перепочинку.

— О, — сказав він.

Я знав, що навряд чи міг би віднадити його своїми словами ще більше (хоча й не мав такого наміру). Він не має охоти досліджувати Світ. Не думаю, що він коли-небудь заходив далі, ніж за чотири-п’ять Зал від Першого Вестибюля.

Однодумець сказав:

— Мені потрібно знати, які зорі можна побачити з дверей цього приміщення. Знаєш щось про це?

Я подумав. Сто Дев’яносто Друга Західна Зала була зорієнтована по осі «Схід/Захід»? Чи по осі «Південний Схід / Північний Захід»? Я похитав головою.

— Не знаю. Не можу згадати.

— А ти хіба не можеш піти туди й дізнатися? — запитав він.

— Піти до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали?

— Так.

Я завагався.

— У чім річ? — запитав він.

— Шлях до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали пролягає крізь Сімдесят Восьмий Вестибюль, Регіон, який нерідко затоплений. Просто зараз він сухий, але Припливи несуть Сміття з Нижніх Зал і розсіюють його в навколишніх Залах. Іноді у Сміття гострі краї, об які можна порізати ноги. Кровотеча зі стоп — це недобре. Є ризик зараження. Побитим Мармуром потрібно йти обережно. Це можливо, але складно. На це знадобиться час.

— Гаразд, — відповів Однодумець. — Отже, сміття. Та я все одно не розумію, в чому проблема. Ти ж проходив крізь це місце зі сміттям раніше, і тоді це тобі не нашкодило. Що змінилося?

На моєму обличчі з’явився рум’янець. Я вп’явся поглядом у Хідник. Однодумець був такий охайний, такий елегантний у