Ніколас Спаркс - Найкраще в мені

одна пляшка прочиняла двері, зелений змій уривався в їхнє життя, звивався, і так само спірально зростала Френкова нестриманість у питті, над якою він знову втрачав контроль. І тоді вона знов і знов питала себе про те саме: чом би йому просто не піти геть, коли так вже хочеться випити, і як так виходить, що він не бачить, як тріщить по швах їхній шлюб?

Відповідей на ці питання вона не мала. Але достеменно знала, як це виснажливо. Більшість часу Аманда відчувала, що є єдиною відповідальною людиною в сім’ї, якій можна довірити дітей. Може, Джаред і Лін вже достатньо дорослі, щоби водити авто, але що трапиться, як хтось із них втрапить у халепу, коли Френк буде напідпитку? Чи зможе він вскочити в авто, пристебнути Анет до сидіння й рушити до лікарні? А як хтось захворіє? Так вже бувало. Не з дітьми, а з нею. Пару років тому Аманда випадково отруїлася морепродуктами, її нудило декілька годин. Тоді Джаред мав тільки учнівські права й не міг водити в темний час, а Френк був саме в розпалі одного зі своїх «сеансів». І коли опівночі вона була вже близька до зневоднення, Джаред сів за кермо, всадив батька на заднє сидіння й повіз її до лікарні, а Френк теліпався в них за спинами, вдаючи тверезого. Вона майже непритомніла, періодично помічаючи, як Джаред подеколи зиркав у дзеркало заднього огляду і скільки було в його погляді гніву й розчарування. Потому їй часто здавалося, що тієї ночі їхній син втратив значну частину дитячої невинності, коли став свідком страшних недоліків власного батька.

Френкове пияцтво було постійним джерелом виснажливого неспокою, і вона вже втомилася переживати через почуття чи думки дітей, які бачили, як їхній батько, похитуючись, шкандибає домом. Чи переживати через те, що вони його вже не поважатимуть. Чи переживати, що в майбутньому Джаред, Лін або Анет повторюватимуть за батьком, шукаючи виходу в спиртному, таблетках чи у бозна-чому ще, аж доки не зіпсують собі життя остаточно.

На допомогу сподіватися теж не було звідки. Вона й без спільноти анонімних алкоголіків знала, що сама нічого не зможе вдіяти і що допоки Френк не визнає, що в нього є проблема, і не зосередиться на її вирішенні, він лишатиметься алкоголіком. Що ж це означало особисто для неї? Що вона мала вибирати? Вона мала вибрати, чи й надалі миритиметься із усім цим. Ще вона мала скласти перелік наступних рішень і дотримуватись їх. У теорії це було просто, та на практиці все, що вона відчувала, це була злість. Якщо проблема в нього, то чого б їй брати за це відповідальність на себе? І якщо алкоголізм є хворобою, то чи не означає це, що вона має йому допомогти чи хоча б ставитися до нього поблажливо? І тоді яким же чином вона, його дружина, яка давала обітницю бути з ним і в здоров’ї, і в недузі, могла виправдати розлучення й руйнування сім’ї після всього, що вони разом пережили? Їй лишалася або роль безсердечної матері й дружини, чи роль безхребетної пристосуванки, коли усе, чого вона насправді прагнула, був чоловік, в якого вона колись повірила.

Через це їй щодня і було так тяжко. Вона не хотіла розлучатися, не хотіла руйнувати сім’ю. І хоч постійно доводилося йти на компроміси, якась частина її все ще вірила в подружні обітниці. Вона кохала чоловіка, яким він колись був, і вона кохала того, ким він міг би бути, але зараз, стоячи перед будинком Така Гостетлера, вона просто відчувала самотність і сум і не могла зрозуміти, як прийшла до цього.

* * *

Аманда знала, що мати чекає на неї, та наразі не була готова до зустрічі. Вона потребувала хоча б декількох хвилин, і коли сутінки стали спадати, Аманда вирушила крізь зарослий двір до захаращеного Такового гаража, де старий цілими днями реставрував класичні автомобілі. У гаражі стояв «Корвет Стінґрей», напевне, 1960 якогось року. Ведучи долонею капотом, вона з легкістю уявила, як Так повертається до гаража, його згорблений силует у косих вечірніх променях. Він був би одягнений у плямистий від мастила комбінезон, крізь ріденьке сиве волосся просвічує шкіра, а зморшки на обличчі такі глибокі, що майже скидаються на шрами.

Уранці Френк розпитував про Така, та Аманда майже нічого не розповіла, обмежившись тим, що старий був просто другом її сім’ї. Так, це було не все, та хіба вона могла розповісти більше? Вона й сама розуміла, що їхня дружба була щонайменше дивною. Вона спілкувалася з ним, коли навчалася в старших класах, та поновила стосунки лише шість років тому, коли їй було вже тридцять шість. Тоді вона навідувалася до Орієнтала через матір і, схилившись над чашкою кави в кафетерії Ірвіна, підслуховувала, як група старих діляться плітками про нього:

— Цей Так Гостетлер і досі творить дива з машинами, та тільки трохи ума тронутий, — сказав один із них й засміявся, хитаючи головою. — Одне діло говорити з померлою дружиною, а інше — божитися, що чуєш її відповіді.

— Та він завше не з простих був, це вже точно, — відповів інший.

Це було зовсім не схоже на Така, якого вона колись знала, і, заплативши за каву, Аманда сіла в авто й відшукала запилену дорогу до гаража. Решту дня вони з Таком провели в кріслах-гойдалках на розваленому ґанку, і з тих пір вона мала за звичку заїжджати до Така щоразу, коли була в місті. Спочатку це траплялося раз чи два на рік — вона не мала змоги бачитися із матір’ю частіше — проте останнім часом провідувала Така, навіть коли матері не було в місті. Часто вона готувала для нього вечерю. Так із роками слабшав, і хоч вона намагалася запевнити себе, що просто гостює в старого, вони обидва розуміли справжню причину її візитів.

Певною мірою старигані з кафетерію мали рацію. Так справді змінився. Він більше не був таємничим і мовчазним, ба навіть різким, як вона звикла про нього думати, але й не був божевільним. Він розрізняв уяву й дійсність і усвідомлював, що його дружина давно померла. Із часом вона збагнула, що Так якимсь дивовижним чином умів робити бажане частиною дійсності, принаймні власної дійсності. І коли вона нарешті зважилася спитатися про його «бесіди» з померлою жінкою, він просто відповів, що Клара завжди поруч і залишатиметься з ним. Він зізнався, що вони не лише говорили одне до одного, а ще й