Вікторія Хорошилова - Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У них можу перебувати тільки три години на добу, чотири моя межа. Інакше мігрень.
— Хм, ясно.
Одягла інші окуляри прозоріші знизу і темніші зверху.
— Ці кращі.
— Ці для приміщення більше підходять. Максимально темні для вулиці і яскравого світла. Якщо моя кандидатура підходить можу приступити зараз.
— Так, буде чудово. Вам потрібно переодягнутися?
— Так.
Передяглася і, склавши свої речі в одному кутку порожньої кімнати, почала працювати. Зробила контур майбутнього малюнка і всіх дрібних деталей. Протягом для кілька разів заглядала охорона будинку. І кілька разів господар. А ввечері прийшла його вагітна дружина.
— Ой, ви вже все намалювали. Яка краса!
Я швидко одягла окуляри. Які були вдягнені в мене на голові і повернулася до них. Чоловік відзначив цей жест легкою посмішкою.
— Стіну краще не чіпати мінімум добу, а кімнату закрити. Щоб уникнути неприємностей із малюнком. Вас усе влаштовує?
Я передала малюнок, який перемальовувала.
— Все просто ідеально! — сказала жінка.
— Фарба, коли висохне, стане трохи світлішою.
— Вам готівкою чи переказ?
— Переказ, якщо можна.
Він мені кивнув і сказав:
— Якщо надумаємо ще зробити малюнки запросимо вас.
Підсумок двох дуже продуктивних днів, те, що у мене тепер вистачить грошей на купівлю і на кілька тижнів, якщо надумаю відпочити. А відпочинок мені точно потрібен. Хоч працювала без лінз, голова розколюється просто неймовірно. Йдучи широкою вулицею помітила, що привернула увагу злодюжки. Дістала з сумки картку, переклала в потаємну кишеню штанів. Телефон теж перекочував у штани, а слідом і маленький гаманець із мінімумом готівки. Злодюжка скис, помітивши мої дії. Кишені в штанах у мене глибокі й непомітно в ці кишені не залізеш. Я вирішила не ризикувати пішла до таксистів. Краще заплачу водієві і спокійно доїду.
— Добрий день. Працюєте?
— Куди тобі, — запитав добродушний чоловік.
— Вулиця Скворцова в самий кінець.
— Сто двадцять, дитино.
— Добре, — погодилася не торгуючись, у мене було сто п'ятдесят із собою.
Уже коли поїхали водій, дивлячись у дзеркало заднього виду, сказав:
— Щось ти погано виглядаєш, дитинко.
— Мігрень, занадто багато працювала два дні поспіль.
— А що з очима? Лінзи?
— Ні, вони такі з народження. Окуляри я зараз одягну, щоб не лякати.
— Я не полохливий. Я ж бачу ти нормальна дівчинка, втомлена тільки. Ким хоч працюєш?
— Малюю в широкому профілі. Від оформлення стін у будинках і аж до всяко різного в мережі. Сьогодні в дитячій великий малюнок робила.
Назвала точну свою адресу і трохи задрімала поки їхали. Здригнулася, коли машина припаркувалася. Подивившись у бік свого під'їзду, сказала:
— Вибачте, у мене від втоми глюки чи біля під'їзду щось є?
— Біла дворняга. Ти обережно виходь, вона дивна якась. Якщо що, одразу пірнай у машину.
Щойно вилізла з машини собака почала гарчати. Я не зачиняла двері машини зробила один крок від машини. Вона з гарчанням кинулася в мій бік. Я тільки дивом встигла заскочити в машину і закрити двері.
— Ціла?
— Так, — сказала тремтячим голосом.
— Подзвоню я куди варто. Нехай ловлять скаженого пса.
А собака кружляв навколо машини і гарчав. Відловлювати собаку приїхав хлопець на білому фургоні. Про те, що він білий, здогадалася за наліпками, які нібито були в повітрі. Хлопець був у захисному костюмі. На нього собака майже не відреагував. Він підійшов до таксі, водій відчинив вікно.
— Це я дзвонив. Ця псятина кинулася на мою пасажирку. Дівчинка ледь встигла назад застрибнути.
Варто було мені відкрити двері. Собака кинувся до дверей. Я їх миттю зачинила. Зате собаку швидко спіймали і стали відтягувати від машини. Дала водієві гроші за поїздку.
— Візьміть, без решти.
— Крихітко, що ти. Тримай купюру назад. Я ж спеціально завищив ціну. Більше сотні ця поїздка не коштує.
Я тільки кивнула і злегка посміхнулася. Гроші прибрала в кишеню штанів і вилізла з машини. Собака чомусь на мене так агресивно реагує. Але щойно я вилізла з машини, вона почала вириватися в хлопця. І той ледь міг її стримувати. Я почала задкувати від собаки, поки не перечепилася через вибоїну в асфальті. Підсумок закономірний, я полетіла назад і приклалася об край лавки головою. Вирубилася моментально. Прокинулася вже в лікарні. Мені хтось світив в очі й мовчав.
— Нічого не можу зрозуміти, є реакція чи ні. І на більмо не схоже. Нехай її інший лікар обстежить. Майкл забирай її собі, нелюди — твоя справа.
Прозвучало це якось неприємно.
— Тим паче в людей таких очей не буває. І в магів теж.
До мене підійшов інший чоловік. Обережно промацав голову. Я не стримала стогону.
— Потерпи, малятко, знаю, боляче. Але я маю зрозуміти, тріснув череп чи ні. Цілий. Це добре. Гематому залишилося прибрати. Відкрити очі можеш?
Насилу відкрила.
— Як зір? Скільки пальців.
— Перед носом тримайте два.
— А так?
— П'ять.
— Болить тільки де вдарилася?
— Ні. У мене до падіння вже мігрень була.
Чоловік насупився.
— Багато працювала два дні поспіль. Планувала відпочити вдома. А там собака дурна, ледь не загриз. А я впала, вдарилася об лавку.
— Давай телефон.
Він подивився мої нечисленні контакти.
— Кому з них я можу зателефонувати? Не бачу тата чи мами.
— Там є Дмитро, він не далеко від мене живе. Друг. Якщо не зможе, зателефонувати можна декому іншому, теж друзі.
— А батьки?
— Немає їх.
— Хм, вибач, люба. Ало, дівчина сказала, що ви її друг.
— Дивлячись яка дівчина.
— Дмитро, це я Нея, — сказала в телефон, підставлений лікарем.
— Ти де мала?
— Дівчина в лікарні. Упала перед будинком, струс. Потрібно забрати відвести додому.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова», після закриття браузера.