Вікторія Хорошилова - Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова

— У них можу перебувати тільки три години на добу, чотири моя межа. Інакше мігрень.

— Хм, ясно.

Одягла інші окуляри прозоріші знизу і темніші зверху.

— Ці кращі.

— Ці для приміщення більше підходять. Максимально темні для вулиці і яскравого світла. Якщо моя кандидатура підходить можу приступити зараз.

— Так, буде чудово. Вам потрібно переодягнутися?

— Так.

Передяглася і, склавши свої речі в одному кутку порожньої кімнати, почала працювати. Зробила контур майбутнього малюнка і всіх дрібних деталей. Протягом для кілька разів заглядала охорона будинку. І кілька разів господар. А ввечері прийшла його вагітна дружина.

— Ой, ви вже все намалювали. Яка краса!

Я швидко одягла окуляри. Які були вдягнені в мене на голові і повернулася до них. Чоловік відзначив цей жест легкою посмішкою.

— Стіну краще не чіпати мінімум добу, а кімнату закрити. Щоб уникнути неприємностей із малюнком. Вас усе влаштовує?

Я передала малюнок, який перемальовувала.

— Все просто ідеально! — сказала жінка.

— Фарба, коли висохне, стане трохи світлішою.

— Вам готівкою чи переказ?

— Переказ, якщо можна.

Він мені кивнув і сказав:

— Якщо надумаємо ще зробити малюнки запросимо вас.

Підсумок двох дуже продуктивних днів, те, що у мене тепер вистачить грошей на купівлю і на кілька тижнів, якщо надумаю відпочити. А відпочинок мені точно потрібен. Хоч працювала без лінз, голова розколюється просто неймовірно. Йдучи широкою вулицею помітила, що привернула увагу злодюжки. Дістала з сумки картку, переклала в потаємну кишеню штанів. Телефон теж перекочував у штани, а слідом і маленький гаманець із мінімумом готівки. Злодюжка скис, помітивши мої дії. Кишені в штанах у мене глибокі й непомітно в ці кишені не залізеш. Я вирішила не ризикувати пішла до таксистів. Краще заплачу водієві і спокійно доїду.

— Добрий день. Працюєте?

— Куди тобі, — запитав добродушний чоловік.

— Вулиця Скворцова в самий кінець.

— Сто двадцять, дитино.

— Добре, — погодилася не торгуючись, у мене було сто п'ятдесят із собою.

Уже коли поїхали водій, дивлячись у дзеркало заднього виду, сказав:

— Щось ти погано виглядаєш, дитинко.

— Мігрень, занадто багато працювала два дні поспіль.

— А що з очима? Лінзи?

— Ні, вони такі з народження. Окуляри я зараз одягну, щоб не лякати.

— Я не полохливий. Я ж бачу ти нормальна дівчинка, втомлена тільки. Ким хоч працюєш?

— Малюю в широкому профілі. Від оформлення стін у будинках і аж до всяко різного в мережі. Сьогодні в дитячій великий малюнок робила.

Назвала точну свою адресу і трохи задрімала поки їхали. Здригнулася, коли машина припаркувалася. Подивившись у бік свого під'їзду, сказала:

— Вибачте, у мене від втоми глюки чи біля під'їзду щось є?

— Біла дворняга. Ти обережно виходь, вона дивна якась. Якщо що, одразу пірнай у машину.

Щойно вилізла з машини собака почала гарчати. Я не зачиняла двері машини зробила один крок від машини. Вона з гарчанням кинулася в мій бік. Я тільки дивом встигла заскочити в машину і закрити двері.

— Ціла?

— Так, — сказала тремтячим голосом.

— Подзвоню я куди варто. Нехай ловлять скаженого пса.

А собака кружляв навколо машини і гарчав. Відловлювати собаку приїхав хлопець на білому фургоні. Про те, що він білий, здогадалася за наліпками, які нібито були в повітрі. Хлопець був у захисному костюмі. На нього собака майже не відреагував. Він підійшов до таксі, водій відчинив вікно.

— Це я дзвонив. Ця псятина кинулася на мою пасажирку. Дівчинка ледь встигла назад застрибнути.

Варто було мені відкрити двері. Собака кинувся до дверей. Я їх миттю зачинила. Зате собаку швидко спіймали і стали відтягувати від машини. Дала водієві гроші за поїздку.

— Візьміть, без решти.

— Крихітко, що ти. Тримай купюру назад. Я ж спеціально завищив ціну. Більше сотні ця поїздка не коштує.

Я тільки кивнула і злегка посміхнулася. Гроші прибрала в кишеню штанів і вилізла з машини. Собака чомусь на мене так агресивно реагує. Але щойно я вилізла з машини, вона почала вириватися в хлопця. І той ледь міг її стримувати. Я почала задкувати від собаки, поки не перечепилася через вибоїну в асфальті. Підсумок закономірний, я полетіла назад і приклалася об край лавки головою. Вирубилася моментально. Прокинулася вже в лікарні. Мені хтось світив в очі й мовчав.

— Нічого не можу зрозуміти, є реакція чи ні. І на більмо не схоже. Нехай її інший лікар обстежить. Майкл забирай її собі, нелюди — твоя справа.

Прозвучало це якось неприємно.

— Тим паче в людей таких очей не буває. І в магів теж.

До мене підійшов інший чоловік. Обережно промацав голову. Я не стримала стогону.

— Потерпи, малятко, знаю, боляче. Але я маю зрозуміти, тріснув череп чи ні. Цілий. Це добре. Гематому залишилося прибрати. Відкрити очі можеш?

Насилу відкрила.

— Як зір? Скільки пальців.

— Перед носом тримайте два.

— А так?

— П'ять.

— Болить тільки де вдарилася?

— Ні. У мене до падіння вже мігрень була.

Чоловік насупився.

— Багато працювала два дні поспіль. Планувала відпочити вдома. А там собака дурна, ледь не загриз. А я впала, вдарилася об лавку.

— Давай телефон.

Він подивився мої нечисленні контакти.

— Кому з них я можу зателефонувати? Не бачу тата чи мами.

— Там є Дмитро, він не далеко від мене живе. Друг. Якщо не зможе, зателефонувати можна декому іншому, теж друзі.

— А батьки?

— Немає їх.

— Хм, вибач, люба. Ало, дівчина сказала, що ви її друг.

— Дивлячись яка дівчина.

— Дмитро, це я Нея, — сказала в телефон, підставлений лікарем.

— Ти де мала?

— Дівчина в лікарні. Упала перед будинком, струс. Потрібно забрати відвести додому.