Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

зазирнемо всередину. Я волів би нічого більше не казати тобі, адже можу помилятися. Але повір, Діагоре: якщо я розгадаю свою загадку, твоя, цілком імовірно, теж буде розгадана. Якщо ти згоден, можемо перейти до обговорення моєї платні…

Трохи посушивши голови численними аспектами фінансового боку питання, вони зрештою дійшли згоди. Після цього Геракл заявив, що назавтра почне розслідування: вирушить до Пірея, щоб відшукати ту гетеру, з якою Трамах мав стосунки.

— Можна я піду з тобою? — урвав його Діагор.

Розгадник здивовано глянув на нього, а філософ тим часом додав:

— Я знаю, що в цьому немає потреби, але мені хотілося б піти. Я хочу брати участь у розслідуванні. Це дасть мені змогу думати, що я бодай чимось допомагаю Трамахові. Обіцяю слухатися тебе й робити все, що накажеш.

Геракл Понтор стенув плечима й, усміхнувшись, сказав:

— Що ж, зважаючи на те, що гроші твої, Діагоре, гадаю, ти маєш цілковите право найняти сам себе…

Цієї миті численні змії, що згорнулися біля його ніг, здійняли лускаті голови і, сповнені люті, висолопили слизуваті язики*.

__________

* Ці останні рядки, поза всяким сумнівом, здивували читача так само, як і мене! Певна річ, це не може бути складна метафора, але й розуміти буквально ці рядки не випадає: це вже буде занадто — вважати, як Монтал, що «численні змії» кубляться на підлозі Гераклової кімнати і що діалог між ним і Діагором відбувається в «місці, де кишить гаддям, що повільно повзає, холодне, по руках і ногах головних героїв, тимчасом як ті, не помічаючи нічого, розмовляють собі далі». (Пояснення, яке пропонує цей видатний знавець грецької літератури, — абсурдне: «Чому б у кімнаті не бути зміям, якщо авторові так заманулося? — каже Монтал. — Адже, зрештою, не нам, а саме авторові належить останнє слово щодо всього, що відбувається у світі його твору»). Але читачеві не варто перейматися: це останнє речення про змій — цілковито вигадане. Звісно, вигадані й усі попередні, адже йдеться про художній твір, але слід добре розуміти: останнє речення — це вигадка, у яку читач не повинен вірити, тимчасом як усім решта, хоч і теж вигаданим, треба йняти віру принаймні доти, доки триває читання, щоб розповідь мала сенс. Насправді єдина мета цього безглуздого закінчення, на мій погляд, — це посилити ейдезис: автор прагне, щоб ми побачили образ, захований у цьому розділі. Утім, це ненадійний хід, адже читач запросто може припуститися помилки й подумати про найочевидніше. Сьогодні вранці, коли мій переклад ще не дістався до цього місця, ми з Єленою несподівано виявили не лише правильний ейдетичний образ цього розділу, а й, гадаю, ключ до всієї книжки. Ми поквапилися розповісти про це Елію, нашому керівникові.

— «Вогка прохолода», «слиз», «звивистий» і «повзучий» рух… Ідеться ж про змію, хіба ні? — припустив Елій. — У першому розділі — про лева, у другому — про змію.

— А до чого тут «голова»? — заперечив я. — Чому поряд із цим словом автор так часто вживає слова «численні», «багато»?

Елій стенув плечима, даючи змогу мені самому відповісти на моє ж запитання. Тоді я показав йому маленьку статуетку, яку приніс із дому.

— Ми з Єленою гадаємо, що знайшли відповідь. Бачиш? Це фігурка гідри, міфічного чудовиська з багатьма зміїними головами, які виростали знову, якщо їх відрубували… Саме тому поїдання інжирин описується як «стинання голів»…

— Але це ще не все, — втрутилася Єлена. — Перемога над Лернейською гідрою була другим подвигом Геракла, героя численних грецьких міфів…

— І що з того? — запитав Елій.

Я із запалом узяв слово.

— «Печера ідей» має дванадцять розділів, і саме дванадцять подвигів, згідно з переказами, здійснив герой, якого греки звали Гераклом. Так само, як звуть головного персонажа твору. Перший Гераклів подвиг — це вбивство Немейського лева… а лев — це прихований образ першого розділу.

— А другого — гідра, — швиденько виснував Елій. — Усе справді сходиться… Принаймні поки що.

— Поки що? — його уточнення мене трохи роздратувало. — Що ти маєш на увазі?

Він спокійно всміхнувся.

— Я згоден із вашими висновками, — пояснив він, — однак ейдетичні тексти — оманливі. Майте на увазі, що ви маєте справу з речима цілковито уявними — навіть не словами, а… ідеями. Викристалізованими образами. Як ми можемо бути певні в тому, яке саме ключове повідомлення автор мав на думці?

— Дуже просто, — відказав я. — Досить лише перевірити нашу теорію. Третій подвиг, згідно з більшістю переказів, — лови Ериманфського вепра. Якщо образом, прихованим у третьому розділі, виявиться вепр, ми матимемо ще одне підтвердження нашої теорії…

— І так аж до кінця, — спокійнісінько додала Єлена.

— У мене є ще одне зауваження, — Елій пошкріб лисину. — У ті часи, коли написано цей твір, Гераклові подвиги не були жодною таємницею. Навіщо приховувати їх за допомогою ейдезису?

Запала мовчанка.

— Слушне зауваження, — визнала Єлена. — Можна припустити, що автор застосував ейдезис у ейдезисі, і Гераклові подвиги своєю чергою приховують інший образ…

— І так аж до нескінченності? — урвав її Елій. — Тоді нам ніколи не дізнатися первинної ідеї. Десь потрібно зупинитися. Інакше, якщо дотримуватися твого погляду, Єлено, кожен текст передає читачеві якийсь образ, той образ, своєю чергою, передає ще один, а той — ще один, і ще один… У такому разі було б неможливо читати!

Обоє поглянули на мене, чекаючи на мою думку. Я визнав, що також цього не розумію.

— Оригінальний текст видав Монтал у своїй редакції, — сказав я, — але незбагненним чином він, схоже, нічого не помітив. Я написав йому листа. Можливо, його відповідь нам чимось допоможе…

— Монтал, кажеш? — Елій здійняв брови. — Гай-гай, боюся, ти змарнував свій час… Хіба ти не знав? Усі про це говорили… Монтал помер торік… Ти теж не знала, Єлено?

— Ні, — зізналася вона і співчутливо глянула на мене. — Оце так не пощастило.

— Авжеж, — кивнув Елій і обернувся до мене. — Монталова редакція первопису — єдина, а твій переклад — перший, отже виявити головний ключ