Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

це скелет п’ятнадцятирічної дитини, а це свідчило про те, що Нола померла приблизно тоді ж, коли зникла. І, найголовніше, тріщина в потилиці навіть через тридцять років давала підстави з певністю сказати, що жертві завдали один смертельний удар.

Від Гаррі не було ніяких звісток. Я намагався зв’язатися з ним через поліцію штату, через в’язничне начальство чи через Рота, проте все було марно. Я метався туди-сюди кімнатою, тисячі запитань вирували в моїй голові, надто ж непокоїв мене отой його таємничий дзвінок. Наприкінці вихідних я вже не втерпів і дійшов висновку, що нема іншої ради, як податися самому в Нью-Гемпшир і подивитися, що ж там коїться.

Удосвіта в понеділок 16 червня 2008 року я закинув речі в багажник свого «рейндж-ровера» і виїхав із Мангеттена по Франклін-Рузвельт-драйв понад Іст-Рівер. Повз мене пропливав Нью-Йорк: Бруклін, Гарлем, Бронкс, стадіон Янкі над водою, величезний міст Джорджа Вашингтона і проспект Рокфеллера коло автостради, звідки місто вже здавалося малесеньким острівцем посеред непролазних диких джунглів. Щоб не дати батькам умовити мене змінити свій намір і повернутися додому, зателефонував їм, уже заїхавши до Нью-Джерсі. Матінка сказала, що я з глузду з’їхав.

— Маркі, що ти собі надумав? Ти їдеш захищати того зарізяку, того варвара?

— Він не зарізяка, мамо. Він мій друг.

— Еге, друзі теж бувають зарізяками! Ось тато каже, що ти втікаєш із Нью-Йорка через ту книжку.

— Я не втікаю.

— То ти втікаєш через жінку, так?

— Кажу ж тобі, я не втікаю. Та й подруги в мене зараз нема.

— А коли вона в тебе з’явиться? Я оце знову думала про ту Наталю, яку ти приводив до нас торік. Таке гарнюнє дівча. Чом би тобі не зателефонувати їй знов?

— Ти ж ненавиділа її.

— А чому ти не пишеш книжок? Усі тебе любили, коли ти був великий письменник.

— Я і є письменник.

— Вертайся додому. Я приготую тобі гот-догів і яблучний пиріг із ванільним морозивом, яке ти розтопиш на ньому.

— Мамо, мені тридцять років, і я й сам приготую собі гот-догів, як захочу.

— Твій тато вже не має права їсти гот-доги, уяви собі. Лікар заборонив. (Я почув, як тато простогнав на задньому плані, що вряди-годи таки можна, але матінка урвала його: «Гот-догам і всій цій гидоті кінець! Лікар сказав, що ти нею засмітив собі весь організм!») Чуєш, Маркі, тато сказав, що ти повинен написати книжку про Квеберта. Це чудово вплине на твою кар’єру. Ото про нього зараз балакають, то й про твою книжку говоритимуть. А чому ти не приходиш обідати до нас, Маркі? Ти так давно в нас був. Ням-ням смачненького пирога з яблуками…

Я вже проїхав Коннектикут, аж мені здуру спало на думку вимкнути диск із оперою, що я слухав дорогою, і з новин по радіо раптом дізнався, що в поліції сталося витікання інформації: мас-медіа пронюхали, що разом з останками Нори Келлерґан виявлено рукопис «Початків зла», а Гаррі зізнався, що на цей роман його надихнув любовний зв’язок із цим дівчам. Вранці ті новини вмить облетіли всю країну. На заправці за Нью-Гейвеном, неподалік від Містіка, де мені налляли повен бак пального, я побачив заправника, який прилип до екрана телевізора, жадібно всмоктуючи в себе ті звістки. Сів коло нього і попросив зробити трохи гучніш, а він, побачивши моє приголомшене обличчя, запитав:

— А ви хіба не чули? Про це вже зранку всі балакають. Ви що, з Марса прилетіли?

— Та я був за кермом.

— А радіо не вмикали?

— Ні, оперу слухав. Вона добре впливає на мене.

Якусь мить він уважно дивився на мене.

— А я вас знаю?

— Та ні, — відказав я.

— Мені здається, я вас знаю…

— У мене звичайнісіньке обличчя.

— Ні, я певен, що вже бачив вас… Ви телеведучий? Актор?

— Ні.

— А чим ви заробляєте на життя?

— Я письменник.

— Так ото ж! Торік тут продавалася ваша книжка. Я добре пам’ятаю, там ваш портрет був на палітурці.

Він пройшовся поміж полицями, видивляючись книжку, якої тут вочевидь не було. Та врешті він випорпав її десь у коморі й переможно поклав на прилавку.

— Ось ви! Погляньте, це ваша книжка. І написано ось: Маркус Ґольдман.

— Що ж, так і є.

— Що нового у вас, пане Ґольдмане?

— Та, правду кажучи, нічого.

— А можу вас запитати, куди ви оце прямуєте?

— До Нью-Гемпширу.

— Незлецька місцина. Надто ж улітку. А що ви там будете робити? Рибалити?

— Еге ж.

— А що ловитимете? Там такі чорні окуні водяться, що здуріти можна.

— Та, гадаю, я там самі прикрощі зловлю. Їду до приятеля, що вскочив у халепу. Та ще й добрячу.

— Ну, либонь, то не така поважна халепа, як у Гаррі Квеберта!

Він зареготав і палко потиснув мою долоню, адже «нечасто можна побачити тут таку славетну людину, як оце ви», та ще й дав мені кави на дорогу.

Громадська думка була приголомшена: не лише рукопис біля останків Ноли обтяжував Гаррі, а й зізнання, що надихнув його на цю книжку роман із п’ятнадцятирічною дівчиною — це справило на всіх украй недобре враження. Як тепер треба ставитися до тієї книжки? І невже вся Америка, одностайно визнавши Гаррі великим письменником, підтримала маніяка? На тлі цього скандалу журналісти висували різні гіпотези з приводу того, що ж спонукало Гаррі убити Нолу Келлерґан. Може, вона погрожувала оприлюднити їхній зв’язок? Може, хотіла порвати з ним, і він утратив голову? Їдучи до Нью-Гемпширу, я весь час сушив собі мізки над цим. Намагався відволіктися, вимкнувши радіо і знову слухаючи оперу, та кожен її звук нагадував про Гаррі, і, думаючи про нього, я знову згадував дівча, яке пролежало під землею тридцять років, біля того будинку, де, як мені здавалося, я пробув найкращі роки свого життя.

За дев’ять годин я нарешті дістався до Гусячої бухти. Заїхав туди, не думаючи, чому не подався до Конкорда, не зв’язався з Гаррі та Ротом. Понад шляхом стояли мікроавтобуси супутникового телебачення, а на перехресті з посипаним жорствою путівцем, що провадив до маєтку, юрмилися журналісти, які очікували прямого ввімкнення їхніх репортажів на телеканалах. Не встиг я звернути, як усі кинулися до моєї автівки, перекривши виїзд, щоб подивитися, хто приїхав. «Ого, та це письменник, це Маркус Ґольдман!» — заволав хтось, упізнавши мене, і вся та тічка ще дужче захвилювалася, в мене націлилися об’єктиви телекамер і фотоапаратів, посипалися запитання: «Ви гадаєте, Гаррі Квеберт справді убив ту дівчину?», «Ви знали, що він написав „Початки зла“ саме для неї?», «Книжку