Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 9

     Марія.

     Далі, події пришвидшуються ще більше. Ось всі байки, і мій в тому числі, вишикувалися на старті. Роззираюся в останню мить на всі боки. Адреналін такий, що забуваю дихати. 

     Якась дівчина махає прапорцем, і все що залишається - витискати газ. Байк реве, зривається з місця. Спостерігачі шаленіють, вигукують, та навіть верещать, а я несуся на неймовірній швидкості вперед по трасі. Не жену, але впевнено обхожу то одного гонщика, то іншого. Роблю все, як мене колись вчив дядько Марк.

     Пригинаюся дужче до байка. Відчуваю його. Зливаюся з ним. Зараз ми одне ціле. Мчимо до перемоги. 

      Тільки от один типчик увесь час плутається під моїми “колесами”, та ще й так, що не можу обігнати його, як не стараюся. Та ось його “сталевого друга” веде в бік, він збавляє швидкість, а я навпаки щосили тисну на газ, змушуючи його дихати курявою.

    “Ось так!”, - задоволено вигукую, насолоджуючись тим що попереду траса вільна. Любуюся шикарним заходом сонця. Так! Естетичний смак ніхто не відміняв, навіть коли від адреналіну кров закіпає в судинах та забуваєш як дихати.

     Та мить спокою і єднання з красою дуже швидко минула. Щось, здається потрапило під колеса. Характерний звук… А далі, як в уповільненому кадрі. Намагаюся реагувати, скидаю швидкість, схоже в байку яким я кермую, пробите колесо. Мене починає кидати з боку в бік, управляти стає складніше.

      “Ні! Ні!”, - гнівно вигукую.

      “Тільки не зараз, коли до фініша зовсім трішки, а я попереду.”

- Зупиняйся, дурепа розіб’єшся! - вигукує той типчик, якого я так довго намагалася обігнати і який, нарешті, опинився позаду, зараз же швидко наздогнав мене знову.

- Не можу! - починаю впадати в розпач, бо тисну на гальма і нічого не виходить.

- Давай руку! - вимагає він, але я вагаюся.

      На мою думку спроба перехопити мене на такій швидкості ще та шалена ідея. З чого він вирішив, що впорається? Що втримається сам та ще й мене підхопить.

- Руку! - вже гримає він.

       Виконую його наказ. Інстинкт самозбереження все ж таки взяв гору над страхом.

     Та саме в цю мить його байк відхиляється і йому знадобився час, щоб вирівнятися, та знову прилаштуватися якнайближче до мене, аби дотягнутися.

- Руку! - вигукує та міцно хапає, варто було мені виконати його вказівку.

      І ось я вже сиджу обличчям до нього, а бідолашний байк Едуарда опиняється на узбіччі.

    От тільки цей тип навіть не думає продовжувати перегони. Він збавляє швидкість, та обережно з’їжджає в кювет! 

     “Повірити не можу, що він зупинився! Ні! Ні! Вперед!”, - вимагаю про себе.

     В середині така шалена напруга від адреналіну та стресу, що просто зараз вибухну від емоцій.

- Навіщо ти це зробив! - кидаю одразу своєму рятівнику.

- Що саме? Врятував тебе? - нахаба тягнеться до мого шолома.

- Зупинився! - видаю я.

      Саме в цей час він спочатку підіймає забрало на шоломі, мружиться, а потім знімає з моєї голови захист.

- Трясця! - чую зовсім тихо.

- Так на мене ще жоден чоловік не реагував. - відповідаю на його останні слова і прибираю мокрий чубчик що прилип до мого лоба, одночасно піднімаючи підборіддя від образи.

- Перепрошую! Ні! Не перепрошую! Є щось чого ти не вмієш? - роздратовано продовжує він і поки я оговтуюсь його руки вправно розстібають ремінці на власному шоломі.

- Ми знайомі? - з підозрілістю запитую я.

- Можна і так сказати, але б краще ні! - цідить незнайомець.

      Вірніше виявляється ніякий він не незнайомець, бо я теж його знаю. Стискаю губи й, йорзаю на сидінні, а ще, намагаюсь зіскочити з байка, але поза в якій я сиджу унеможливлює цей процес. Мої ноги зараз розкинуті і знаходяться зверху його ніг, а мої сідниці затиснуті його ногами… досить інтимно маю зауважити. Та ще й вимушена дивитися прямісінько йому в очі.

- Ти, теж, Максе, приносиш мені невдачу! - відповідаю йому в’їдливо.

- Я приношу? То це я пхаю твою дупу у всілякі негаразди? В річку теж минулого разу змусив стрибати? А цього разу? Вирішила перевірити міцність асфальту на швидкості? Геть відбита, так весло ж наче минулого разу в голову не прилетіло!

- Це прикра невдача! Я могла виграти! - видаю йому навіть не встигаю подумати як слід.

- Або вбитися! Чи окрім винагороди тебе мало що турбує? - продовжує він.

- Досить вже! Наче ж не мій татусь! - роблю знову спробу підвестися. 

- Точно, не твій, хоч у чомусь мені пощастило! Познач хрестиком наступного разу своє місце перебування на гугл карті, щоб випадково не перетнувся з тобою знов! - продовжує він.

     Поки я борсаюся, траса оживає. З десяток автівок з’являються на горизонті.

     От і чудово! Принаймні не прийдеться йти з десяток кілометрів пішки.

     “Що ж скаже Едуард? Здається, я щойно добряче розбила його байк! Але ж по великому рахунку, це нещасний випадок, технічної несправності!”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍