Вільям Форд Гібсон - Нейромант

так, наче йому було трохи ніяково. – Чув, артисте? Іди додому.

Він відчував на собі їхні погляди, коли йшов до виходу та проштовхувався крізь пластмасові двері.

– Сука, – звернувся він до рожевого світанку над Сіґа. Голограми на вулиці Нінсей танули, наче привиди, а більшість неонових вивісок уже згасли й прохололи. Він сьорбав із пінопластового стаканчика придбану у вуличного торговця каву без молока й спостерігав за сходом сонця.

– Лети геть, мала. Це місто для тих, хто любить котитися вниз.

Та все ж таки почуття ще не вихололи, і йому ставало дедалі важче миритися з думкою, що Лінда його зрадила. Їй просто був потрібен квиток додому, і планки пам’яті з його «Хітачі» якраз вистачить, коли знайдеться вдалий покупець. І та історія з п’ятдесяткою: вона ж майже відмовилася від неї, бо знала, що невдовзі вкраде в нього останнє.

Коли Кейс вийшов із ліфта, за консоллю сидів той самий хлопець. Із іншим підручником.

– Юний друже, – звернувся до нього Кейс через пластиковий газон, – можеш нічого не казати. Я вже знаю. Симпатична молода леді прийшла й сказала, що має ключ. Дала тобі хороші чайові, скажімо, п’ятдесят нових єн одним папірцем.

Хлопець відклав книгу.

– Жінка, – пояснив Кейс і провів пальцем по чолі. – Шовк. – Він широко всміхнувся. Хлопець усміхнувся у відповідь і заки­вав. – Дякую, срако мала.

Піднявшись, Кейс виявив, що замок не слухається. Мабуть, вона якось пошкодила відмичкою. Аматорка. Він знав, де взяти дешифратор, який відімкне будь-що в «Дешевому готелі». Лампи засвітилися, коли він заліз усередину.

– Тепер дуже повільно зачини люк, друже. Маленький сюрприз, який ти взяв напрокат у офіціанта, досі в тебе?

Вона сиділа спершись спиною на дальню стіну капсули. Ноги зігнуті, руки спокійно лежать на колінах. З-поміж рук визирнуло гладеньке, наче голівка перчанки, дуло голкостріла. Кейс зачинив люк.

– То ти була в ігровому павільйоні? А де Лінда?

– Замкни на засув.

Кейс послухався.

– То твою дівчину звати Ліндою?

Він кивнув.

– Пішла собі. Забрала твій «Хітачі». Реально нервова мала. То як там твій пістолет, чувак?

Вона була в дзеркальних окулярах. Одяг чорний, підбори чорних чобіт глибоко врізалися у мнемолон.

– Сінові повернув, забрав заставу. Продав йому придбані в нього набої за половину того, що заплатив сам. Хочеш забрати гроші собі?

– Ні.

– Сухого льоду хочеш? Зараз це все, що є.

– Яка тебе муха вкусила? Нащо було здіймати істерику в павільйоні? Довелося того найманця порізати, він вийшов на мене з нунчаками.

– Лінда казала, ти прийдеш мене вбити.

– Лінда казала? Та я її вперше побачила тут у тебе.

– То ти не від Вейджа?

Вона заперечно похитала головою. Він помітив, що її врощені окуляри повністю затуляють очниці. Здавалося, сріблясті скельця ростуть просто з гладенької блідої шкіри над вилицями й зникають під грубо обстриженими пасмами темного волосся, яке падало на чоло. Пальці, що тримали голкостріл, були тонкі й білі, бордові лаковані нігті виглядали штучними.

– Гадаю, Кейсе, ти заліз у дупу з головою. Я прийшла, і ти чіткісінько вписав мене у свою картину світу.

– То що вам треба, леді? – Він сперся спиною на люк.

– Ти. Цілий, відносно неушкоджений, мозок у більш-менш робочому стані. Моллі. Мене звати Моллі, Кейсе. Мене прислав по тебе роботодавець. Хоче з тобою поговорити, та й по всьому. Калічити чи вбивати тебе ніхто не збирається.

– Це приємно чути.

– Хоч особисто я іноді калічу людей, Кейсе. Мабуть, так уже я влаштована.

На ній були вузькі штани з тонкої чорної шкіри й вільна куртка з якоїсь чорної матерії, що, здавалося, поглинала світло.

– Якщо я покладу голкостріл, будеш чемний? Бо виглядаєш ти так, наче здатен щось дурне встругнути.

– О, я дуже чемний. Практично підкаблучник.

– От і добре. – Вона сховала голкостріл у кишеню чорної куртки. – Бо як вирішиш-таки пошукати пригод на свою сраку, це буде остання дурниця у твоєму житті.

Вона простягнула руки перед собою долонями догори, трохи розчепірила пальці. Щось ледве чутно клацнуло, і з-під бордо­вих нігтів визирнуло десять чотирисантиметрових двосічних лез.

Вона всміхнулася. Леза повільно сховалися.

02_

Після року в капсулах кімната на двадцять п’ятому поверсі «Тіба-Хілтон» здавалася величезною. Десять на вісім метрів, половина двокімнатного номера. Браунівська кавоварка парувала на низенькому столику біля розсувних дверей, що вели на вузький балкон.

– Випий кави. Схоже, тобі не завадить.

Вона зняла чорну куртку. Голкостріл висів під пахвою в чорній нейлоновій кобурі. На обох плечах сірої безрукавки були пласкі сталеві застібки-блискавки. «Куленепробивна», – вирішив Кейс і плеснув собі кави в яскраво-червону кружку. Ноги й руки його задубіли.

– Кейсе.

Кейс підвів очі на голос. Цього чоловіка він бачив уперше.

– Моє прізвище Армітідж.

Темний халат запнутий нижче пояса, широкі груди м’язисті й безволосі, живіт плаский і підтягнутий. «Блакитні очі такі світлі, наче вапном вибілені», – подумалося Кейсові.

– Сонце встало, Кейсе. Сьогодні твій щасливий день, хлопче.

Кейс різко махнув рукою, та незнайомець ухилився від тільки-но скипілої кави. Коричневі патьоки стікали стіною зі штучного рисового паперу. У лівому вусі Кейс помітив гранчасте золоте кільце. Спецпідрозділ. Незнайомець посміхнувся.

– Пий свою каву, Кейсе, – сказала Моллі. – Ти молодець, але звідси не підеш, доки Армітідж не скаже все, що має.

Вона всілася на шовкову подушку, схрестила ноги й узялася розбирати голкостріл наосліп. Дзеркальні лінзи її очей слідкували за Кейсом, коли той підійшов до столика й налив собі кави вдруге.

– Надто молодий, аби пам’ятати війну, правда ж, Кейсе? – Армітідж пригладив величезною рукою коротко стрижене каш­танове волосся. На зап’ясті блиснув важкий золотий браслет.

– Ленінград, Київ, Сибір. Ми винайшли вас у Сибіру, Кейсе.

– Як це розуміти?

– «Шалений кулак», Кейсе. Ти чув цю назву.

– Це якийсь набіг був чи типу того? Хотіли російське ядро випалити вірусами. Так, чув про це. Ніхто живим не вийшов.

Раптом він відчув напругу в повітрі. Армітідж підійшов до вікна й подивився на Токійську затоку.

– Це не так. Один загін зміг повернутися в Гельсінкі.

Кейс знизав плечима й відсьорбнув кави.

– Ти консольний ковбой. Прототипи програм, якими ти користуєшся, ламаючи промислові банки, розробили для операції «Шалений кулак». Для вторгнення в Кіренське ядро. Комплектування було таке: міні-літак «Найтвінґ», пілот, кіберпросторова