Вайлет Альвіно - Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно

Розмова тривала ще з пів години, і виявилося, що охоронець, звичайний охоронець, знав про мої винаходи, про всі до одного, що були запатентовані під вигаданим ім'ям.

Розмова мене настільки захопила, що я забула про все на світі, і хоч я більше слухала й лише ставила питання, та все одно в якийсь момент зрозуміла, що зайшла надто далеко... Напевно, це сталося тоді, коли в моїй голові промайнула думка: "Якби принц був таким... може, я б і вийшла за нього заміж..."

Це змусило мене пригальмувати й пригадати мою ціль і мої справжні бажання, а не короткочасні почуття, що не мали нічого спільного з реальністю.

Охоронець, очевидно, помітив зміни в моєму настрої.

- Все гаразд?

- Так... ні... вже час відпочивати. - Я різко підвелася на ноги, скинула з себе одежину. - Дякую за піджак і за розмову. Ви змогли мене повеселити всіма цими історіями про чудернацькі винаходи... Та мені вже час відпочивати, - холодно сказала, тримаючи піджак на витягнутій руці.

Пора було взяти себе в руки... Зовсім розм'якла від його похвальних слів про мої винаходи...

- Звичайно... - охоронець повільно підвівся, забрав піджак і з таким самим незрозумілим виразом обличчя побажав добраніч. - Доброї ночі, Ваша Високосте.

І чому це холодне відсторонене звернення так різонуло мій слух?