Михайло Мішин - Життя в натхненні, Михайло Мішин

Визволення

Прийшов наш фронт уже. Німців погнали. А тут госпіталь, лікують поранених. Мене і подругу послали туди, і я тримала лампу. Світла ж не було. Тримаю лампу отак от, а вони роблять операцію.

Я перший раз тримаю лампу, і розрізали кожу у солдата, виймати осколки. Або руку, пальці відрізають. А на мене цей запах так діє, що я непритомнію. Кажу:

- Я не можу, я більше не прийду, бо мені погано.

Мене виводять. Від цього запаху отак.

А тоді принюхалася, і почала ходити, і тримати лампу. А після цього ще прибираємо: оце все попідбираємо, повимиваємо.

Дожили ми до наступного року, а влітку мама каже:

- Поїдеш до Дніпропетровська вчиться?

- Звичайно поїду!

А в мене освіта - шість класів.

Я пішла у район, там де я ходила в школу, і попросила, щоб мені дали документ, що я закінчила сім класів. Тоді ще війна була, ще бомбардування було. Ще вікна були всі заклеєні папірцями, щоб от струсу не вилітали.

Дали мені документ, що я закінчила сім класів, і там ще інші документи, які треба. Поїхала я, і здала документи у Дніпропетровський технікум, і почала вчитися на підготовчому курсі.

Весною 1945 року, коли я завершувала підготовчий, закінчилася війна.

Боже, яке це було свято! Ми всі вийшли на вулиці міста. Така була хода, скільки було військових, скільки було людей! Ми всі цих військових обнімали і цілували. Музика грала, квіти! Це ж було у травні місяці.

Як ми цей день чекали, як ми раділи, коли він наступив! День Перемоги. Все це я пережила, все це я пам'ятаю навіть в деталях.

А потім я закінчила підготовчий курс, і нас направили на лісорозробку в Черкаську область. Одні там ліс пиляли, другі очищали, треті трелювали, на машини грузили. Везли цей ліс круглий.

Ми з подругою жили у землянці, на другому поверсі. Давали нам півкілограма хліба на день. Сирий чорний хліб.

Так хочеться хліба! Ми відразу удвох мій хліб з'їмо. А цей буде на завтра, або на вечір давай залишимо. А до вечора - ми й цей хліб з'їмо. Такий він смачний був, хоч він був сирий, важкий. А нам так хотілося хліба.

Збирали там гриби і варили супи. Туди крупу, картоплю якусь. І зварять того супу, дадуть, а ми їмо, і не можемо наїстися. Отака була голодовка. Не голодовка, а не хватало їжі.

Не було солі, все малосольне. А хотілося, щоб воно посолено було добре.

Мене там нагородили за хорошу роботу. Коли ми вже закінчили, нас зібрали всіх. Раптом, я й не очікувала, моє прізвище називають! Я встаю.

- Потапенко Марія! За хорошу роботу ви нагороджуєтесь!

А як приїхали ми в Дніпропетровськ, то пішли до подруги спочатку. Додому мені їхати ще 40 кілометрів до села. Мама нас положила на ліжко. Перина там. Так ми не могли спати.

Ми ж спали на дерев'яних колодах. Навіть не рівні доски, а оце як розпиляють навпіл, і воно ось так горбками. Поклали там трави, а зверху ковдра. Воно тверде, але ми звикли і спали, нам було добре.

А коли приїхали, лягли на перину, то ми не могли на ній спати. Ми встали, ту перину убрали, аж поки ми звикли.

Потім вже пішла я вчитися на перший курс технікума. Я старалася! А освіти в мене ж не було такої. Інші прочитають, у кого підготовка добра, і вони вже розібралися. А я читаю-читаю - не розумію. Історію там, математику.

Але все це я закінчила успішно. І направили нас з подругою на макіївський завод працювати.

Степан після війни був головою колгоспу. Так як у нього була травма ока, то його до армії не взяли. Він був у трудовому фронті. Його дружина, Мотя, працювала вчителькою.

Оля з родиною повернулася із Самарканда до Куп'янська. Її чоловік, Никодим Васильович, під час війни залишався тут. Якісь подвиги він здійснив, тому що він став Героєм Радянського Союзу. Його нагородили. Його медаль, одяг та кашкет і досі у краєзнавчому музеї є.

Ліпа повернулся з ними до Куп'янську. Там вона одружилася та так і залишилася. З нами вона не мешкала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍