Леонід Спіранд - Родина поза реальністю, Леонід Спіранд

Андрій уже був готовий до того, що зараз її жвала вчепляться йому в живіт і розгризуть на частини, але натомість почув звук биття скла. У поле зору влетів якийсь об'єкт, сірий і циліндричний. З кожною секундою він блимав, до того ж дедалі швидше. Чоловік не встиг його толком розгледіти, як раптом його вуха пронизав оглушливий вибух. Він упав і закрив вільною рукою вухо, у неясній свідомості замиготіла низка скриків, команд і пострілів. Однак, на них йому було вже байдуже, адже від шуму вкупі з втратою крові він відключився.

У маренні Андрію наснився дуже дивний сон. Нібито він у костюмі сидів за обіднім столом, у якого не було кінця і краю. Навколо нього були біловолосі жінки в гарних сукнях, дівчатка-підлітки з косичками і хлопчаки з широкими посмішками. Усі вони їли, метушилися, базікали, а він усе когось серед них шукав: бігав очима по стільцях, кликав, обертався, але нічого не виходило. Нарешті, його окликнув жіночий голос, який він не сплутав би з жодним іншим. Чоловік повернувся і взяв свою кохану дружину за руку. Стиснув міцніше, щоб не загубити в натовпі, та трохи скривився – її шкіра була твердою і холодною, ніби камінь.

Коли він прийшов до тями, то не одразу зрозумів, де перебуває. Навколо було темно, груди стискав щільний бинт, а у вену по голці лилася смарагдова рідина. Чоловік підняв погляд і побачив постать у білій броні з хрестами. Ідентифікував її як дівчину лише за формою нагрудника, адже її обличчя було цілком приховане за маскою. Андрій спробував піднятися, але сильна рука медика втримала його на місці.

– Не рухайтеся. Рана була неглибока, але приємного все одно мало, – прорекла вона, – сироватка не вилікує повністю, але на перший час допоможе.

– Ще б пак! – заявив чоловічий голос звідкись здалеку.

Поруч відчинилися двері й на сидіння спереду сів броньований страж. Тільки зараз Андрій нарешті зрозумів, що був в одній із їхніх машин, причому на місці для затриманих, про це ясно давала знати сітка між першим і другим рядами сидінь.

– Вкололи вам першокласний регенерат, хоч берегли для себе, – заявив він із гордістю, – та не спокушайтеся. Нам важливі не стільки ви, скільки ваші свідчення про знайомих контрабандистів.

– Раксе, може не зараз? – Запитала медик із докором.

– Чого не зараз-то? Не помре ж, навіть кров уже не ллється, – відмахнувся від претензій солдат, – я взагалі-то особисто його шкуру врятував. В нього боржок.

Андрія ніби облили крижаною водою. У пам'яті одразу спливли втеча, кухня, багатоніжка та інші частини дня, які секунду тому здалися моментами ідіотського сну.

– Сім'я! – Вигукнув чоловік і тут же понизив голос через біль, – моя сім'я в порядку?

– З ними все в нормі. Вийшли без проблем, а потім ми цю тварюку й поклали. Так хизувався своїми жвалами, а ліг із шумової гранати і пари обойм, – усміхнувся Ракс, – накоїли ж ви справ, Андрію Федоровичу. Непоганий номер до речі провели з інсектоїдом, але поблажок від закону не чекайте. Ах так, забув представитися...

Страж простягнув чоловікові своє посвідчення, але закрив його ще до того, як той встиг би що-небудь побачити.

– Старший сержант Ракс, поліція міжсвітового правопорядку Мультикоаліції. Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас.

– Та яка тепер різниця, – Андрій задумливо втупився у вікно, – і справді моя провина все. Чортове яйце.

Страж виявився не вражений таким зізнанням:

– Та до чого тут яйце? Його хоча б нескладно відстежити. Ці паразити вештаються по тесмосу як у себе вдома, але ховаються не дуже. Інші часом заносять в інші світи токсичні для місцевої атмосфери матеріали, бактерії, вірус який-небудь. Загалом усе, що заносити не треба. Сподіваюся, тепер ви зрозумієте суть нашої роботи трохи краще. Не варто подяк.

Дякувати Андрій не збирався, тож Ракс розчаровано розвернувся до бортового комп'ютера. Повисла напружена тиша. Нарешті, вдівець задумливо вимовив:

– Якщо так боїтеся вірусів та подібного, могли б цим іншим і допомагати, замість того щоб плодити заборони.

– А ми й допомагаємо, – відповів Ракс без секунди роздумів, – просто лише тоді, коли є причина. Більшість просто не розуміє, що з їхніх хотілок не вийде нічого доброго. Думаю, ви сьогодні в цьому переконалися. Кожному здається, що його ситуація унікальна, але повірте, за роки роботи до такого звикаєш. Знаю, я здамся вам черствим, але на моєму місці ви б дивилися на це так само. 

– Хочете сказати, що це все нічого не означає і ми не можемо ні на що вплинути? – Зітхнув Андрій, який уже втратив будь-який інтерес до бесіди, – гадаю, це я вже усвідомив.

Старший сержант аж стрепенувся. Схоже, бажання прочитати недбайливому злочинцеві нотації спалахнуло в ньому знову.

– Не означає? Шановний, якби ви не могли ні на що вплинути, мені б не довелося сьогодні ввечері підхоплюватися по тривозі і летіти через тесмос заради вбивства гігантської багатоніжки. Впливу у вас вистачає, ще б він нормальний був, а не як зараз…

Чоловік відвернувся і подивився на будинок, такий рідний і чужий водночас. Через вибиті шибки в кімнати задував вітер, на святковому столі самотньо стояла їжа, усередині не залишилося ні душі. Ну, якщо не брати до уваги труп монстра під покривалом, з перевезенням якого Стражі поки що не визначилися. Очі Андрія забігали в пошуках родини і незабаром вихопили трійцю невеликих фігур, яка розмовляла з одним із солдатів, мабуть, ватажком загону. Вдівець вдивився в їхні обличчя зі смиренним розумінням – це востаннє. Але насолодитися цією швидкоплинною ілюзією не вдалося, адже він опустив голову і відвернувся, щойно Марта повернулася до машини. Занадто боявся праведного гніву в її очах.

– Давайте вже у відділок, – буркнув чоловік.