Леонід Спіранд - Родина поза реальністю, Леонід Спіранд

 

– От так би завжди, – Ракс з усмішкою завів машину, – але це потім. Спочатку вас треба підлатати, а то судити буде нікого. 

 

Невдовзі, командир дав Раксу відмашку і броньовик рушив. Потім були дорога, палата і лікування, за яке Андрію в майбутньому доведеться заплатити міжвселенським переказом. Вдівець про це не думав. Він узагалі думав мало про що, а просто лежав у ліжку день за днем, поглинутий жалем і почуттям провини. Багато разів він брав до рук телефон, але не наважувався набрати потрібний номер, щоб вибачитися. Так все і тривало доти, доки в його палаті не з'явилася знайома постать у прекрасній сукні.

 

Вона зайшла ненадовго – викроїла кілька хвилин між роботами і купою інших справ, частину з яких забезпечив сам Андрій з його випадковим попутником. На його столі опинився пакет із фруктами, а сама Марта встала поруч із ліжком. Ніяк не могла вирішити, піти їй одразу чи залишитися для розмови. У тиші минула хвилина, за нею інша, і нарешті Андрій наважився заговорити.

 

– Вибач.

 

– За що?

 

– За все. Ти ж злишся на мене, правда? І вельми виправдано, – зітхнув чоловік.

 

Світловолоса жінка підняла на нього погляд.

 

– Взагалі-то так, злюся. Усі наші харчові запаси знищено, кухню зруйновано в мотлох, частину вікон вибили Стражі, а Діана досі не може дивитися на жуків без крику. Але...

 

Вона запнулася і сіла на стілець поруч із ліжком, силкувалася зібрати слова до купи.

 

– Я просто хотіла сказати, що розумію тебе... У якомусь сенсі.

 

Андрій підвівся з ліжка, наскільки дозволяв біль у грудях, і поглинув у слух.

 

– Коли ти... Він загинув в аварії, це був найгірший день у моєму житті, та й для дітей удар був не меншим. У перший рік я думала лише про те, як хотіла б, щоб він повернувся. Знову прокидатися поруч із ним, вирішувати сімейні справи, їздити сім'єю на відпочинок. З фінансами, звісно, теж біда. У мене ніколи не було твого рівня кваліфікації, тож заради дітей довелося знайти другу роботу, тепер ледь вистачає часу на їхні проблеми. Спочатку мене теж відвідували думки про інші всесвіти. Адже в якомусь із них ти залишився живим. 

 

– Мені дуже шкода, – тільки й зміг видавити із себе Андрій.

 

– Мені теж, – без запинки відказала Марта, – але суть не в цьому. У якийсь момент я змогла придушити в собі це почуття. Тому що життя не закінчилося, навіть якби я цього хотіла. На новій роботі в мене прекрасний колектив, часто допомагають зі справами. Почала писати вірші на емоціях, подругам подобаються, може колись знайду себе в поезії. Макс нещодавно пішов у футбольну секцію, тепер хоч перестав бити пенальті в дверні прорізи. 

 

Від останнього речення вони розділили посмішку. Їхній син був справжнім дивом.

 

– Тоді за столом я не знала хто ти і навіщо прийшов, мені стало страшно. Але тепер я бачу в тобі той самий біль. Розумію, що мені було легше змиритися завдяки дітям, але, як би там не було, долю не зміниш. Будь ласка, не припиняй жити. У будь-якому зі світів вистачає горя, не потрібно додавати ще.

Хворий задумливо вислухав жінку та втупився у стелю.

 

– А я й не збираюся. Багато всього сталося за останні кілька днів, є що обміркувати. Тим паче, хто мене відпустить? Адже спочатку треба виплатити тобі компенсацію.

 

Марта подивилася на нього здивованим поглядом, кілька разів моргнула, а потім раптом розреготалася.

 

– Та ну тебе, я ж серйозно!

 

Жінка показала йому кулак, але Андрій і сам ледь стримувався від сміху. Допоміг гострий біль у грудях.

 

– Ні, ти маєш рацію, – нарешті відповів чоловік, – щодо долі та іншого. Не варто було тобі брехати. І так вриватися у ваше життя теж. Тоді мені здавалося, що різниці не буде. Теорія одна є, Валінтійська чи Валантайська, вже не пам'ятаю. Вона свідчить, що людина може зайняти своє місце в іншій реальності і... Хоча вже неважливо. Я й сам зрозумів, що помилявся. Відчув. Ми одне одному не рідня, хоч і закінчували з тобою ту саму п'яту школу, ростили Діану з Максом, танцювали під 'How Long' на весіллі...

 

– I do it for you, – задумливо вставила Марта.

 

Андрій вигнув брову.

 

– Так називалася пісня, під яку танцювала на весіллі я. Від 'How Long' ми тоді вирішили відмовитися, – уточнила світловолоса.

 

Чоловік кивнув і обидва знову замовкли.

 

– Як повернуся додому, треба буде відвідати міське кладовище, – підсумував Андрій.

 

– Так, мені теж.

 

Вони сиділи так ще кілька хвилин, насолоджуючись обличчями одне одного, що так нагадували про їхні другі половинки. Потім, обмінялися люб'язностями і попрощалися, адже Марті треба було бігти. Після неї до палати майже одразу зайшов один з офіцерів Мультикоаліції в пошуках зізнань. Розмова з ним була куди довшою та виснажливішою для Андрія, проте чоловік прийняв її з гідністю. Життя й справді тривало, і тепер на долю вдівця випало чимало проблем.

 

Його лікування закінчилося швидко – у медичних технологіях Терра-009 нітрохи не поступалася його рідній реальності, тож незабаром Андрій постав перед судом. Вирок виявився напрочуд поблажливим. Замість в'язниці для мультивселенських злочинців у Террі-000, чоловік отримав лише умовний термін і довічну заборону на подорож за межі своєї реальності, яку можна буде оскаржити тільки через п'ять років. На це вплинуло кілька факторів. По-перше, Марта відмовилася давати проти нього свідчення, тож доказів для обвинувачення про крадіжку альт-особистості було недостатньо. По-друге, суддя милостиво врахував той факт, що контрабандою Андрій займався не навмисно, а інсектоїда його змусили провезти обманом. По-третє, чоловік одразу погодився співпрацювати зі слідством.

 

Скрея взяли на гарячому просто в його майстерні. Це було неважко зробити, адже в Стражів виявився детальний план його притулку, інформація про охорону і про вортекс у найближчій печері – Андрій сповна відплатив своєму 'другові' за обман. Ліза ж встигла втекти ще до того, як Мультикоаліція наставила на рудого свої гвинтівки. Тепер Андрій не сумнівався, що мозком у багатьох їхніх операціях була саме вона. З охоронцем виникли проблеми: Вартові ніяк не могли вирішити, чи етично було б його депортувати. Він здався без бою, тому войовничий народ Терри-519 вочевидь придав би його ганьбі і покарав би характерним для них способом – забиванням до смерті. Сам Скрей так і не зумів виплутатися, Андрій навіть почув одне з його нервових виправдань у місцевих новинах: