Міланте Готем - Нескорена , Міланте Готем

Повіяв морозний ранковий вітерець, трава важко коливалась окроплена кров’яною росою.

Води річки бушували, розливались пробуджуючи її.

Вона відкрила очі, мружачись від перших променів холодного сонця, від плескоту холодної води, втягнула свинцеве повітря і піднялась. Озирнулась навколо і побачене їй не сподобалось.

—  Несила терпіти їх на моїй землі, — дівчина подивилась на свої руки, мозолисті від важкої праці, посічені гнійними ранами.

Її темне волосся скуйовджене в траві, пилу, камінцях, навіть і  уламках ракет та куль.

Вона наче піднялась з того світу, вийшла, ввірвалась в жорстоку реальність під шум річки, що звала, била тривогу, обнімала, освіжала  перетинаючи стан мов пояс, і нагадувала про себе.  Вони мов дві сестри, два женці смерті та одночасно дві діви життя. З пів слова, з одного погляду розуміють одне одного.

— Я мушу покинути тебе, але я повернусь — сказала тихо вона воді, відступаючи в сторону куди вітер вказував шлях, приносячи з собою згорілий запах ворога.

***

—  О, а це хто у нас така? —   кілька ворожих солдатів прокинулись, визираючи зі своїх хованок, коли вона йшла. Її темні коси блищали, в них майже не залишилось їх сміття.

Щоки її від холоду рясніли червоним рум'янцем,  з темного волосся, наче стяг майоріли червоно чорні стрічки, вітер тріпав їх, а в руках  вона несла маковий букет*(не по сезону, бо маки ростуть в червні) серед якого сховано лезо серпа. Приємним голосом лунала  тужливо колискова.

Прокинулась  від  крові, від сну,

Ніяк спокою не віднайду.

Поки ти в моїй хаті, на моїй землі,

Місце тобі в трясовині,

В безіменній могилі.

—   Що ти там бубниш, дівко?Ми твою сільську мову не розуміємо.  —   Та вона не відповідала продовжувала співати, поки один з них не торкнувся її талії та не притиснув до себе, букет з маків посипався додолу, заблищало лезо серпа. Дівчина рвонулась, чоловік не очікував спротиву, та випустив її. Вона розвернулась, ранила одного, іншого, кров залила її чорну вишиту сукню.

—  Відьма, клята відьма, — закричали вони, а вона лише підняла карі очі наповнені ненавистю.

—  Чого стоїте як вкопані, хапайте її! — кричав один з поранених, — дюжина мужиків не може дівку піймати.

—  Земля вам цементом, — прошепотіла вона, та розчинилась з першим поривом вітру наче її й не було, а коли матеріалізувалась з шиї кожного текла цівка крові, розростаючись.

***

Босі ноги ступали по землі, вона дивились на понівечені хати, розбиті вітрини, розграбовані магазини. Який чоловік спав майже просто неба ховаючись від дощу під стріхою літньої кухні, яка зберегла три стіни. Замурзані діти мов потерчата, що ховались, але  виглядали з-за парканів. Обдерті, голодні, налякані дорослі перезирались.

Де-не-де мародери шуміли, нівечили меблі в чужих будинках, а хтось п’яним лежав просто неба.

Трохи більше як пів року вона блукала по місту, її серце стискалось, де-не-де вона старалась закрити собою невинних, шептала стихії  тихо схлипувала від поранень та ударів, від голоду тих, кого мала оберігати. Вона робила все що могла, щоб протриматись, жертвувала і боролась де могла. І її молитви були почуті.

Жовто-блакитний стяг замайорів на околицях, в місто увійшло українське військо, і вона радо зустріла кожного героя.

—  Хто ти? —  спитав один з бійців, протягуючи дівчині хліб.

А вона лиш усміхнулась. 

—  Балаклія, —  сказала вона не шевелячи губами. —  Нескорена…

ЇЇ силует став миготіти, розсіюватись, але її частина ввійшла в кожного з них даруючи силу, благословляючи шлях до перемоги. Була вона видінням надії чи духом, чи привидом, вона буде поруч, вона завжди залишиться поруч.