Олекса Мун (Alexa Moon) - Станцюй для мене, Олекса Мун (Alexa Moon)

Моє життя далеке від ідеалу. Я танцівниця у закритому клубі, самотня мати та любителька потрапляти у неприємності. Ця ніч теж не обійшлася без неприємностей. Помилково, я опинилася не в тій кімнаті й тепер мені доводиться танцювати перед самим Дияволом. Я гадки не маю хто він, але чітко відчуваю небезпеку, що відходить від нього. Він не зразковий чоловік, що любить нишком зависати в стриптиз клубі. Він — моє прокляття. Він той, хто після однієї зустрічі захоче мене назавжди.

1

Коли життя заводить у цілковиту темряву, найголовніше знайти орієнтир та зачепитися за нього. Інакше доведеться прийняти ситуацію, прийняти ЙОГО правила і зіграти в гру, де переможець відомий із самого початку.

Летячи в прірву — розправ руки. Ця мить і є справжня свобода.

***

Стриптиз — мистецтво танцю здатне збуджувати. Втілити в життя всі вульгарні фантазії. Облизувати голодним поглядом фігурку танцівниці, яка крутиться на пілоні. Мистецтво, де відверті рухи доводять до несамовитості.

У залі панує цілковита тиша, лише ритмічна музика, під яку я підлаштовую завчені рухи. Різнокольорові промені пестять оголене тіло, доводячи до бажаного ефекту.

Я чую, як стікає слина у товстосумів, що зажерлися. Як вони поглядом трахають моє тіло, сподіваючись на приватний танець, де зможуть пробратися до мене в трусики.

Але облом на них чекатиме миттєво. Охорона, що контролює приватні танці, швидко вправить їм пальчики на місця.

Мені подобається танцювати. Мені подобається утримувати на собі погляди та доводити до божевілля. Це гарно. Це естетично! Безперечно, pole dance — це окремий вид мистецтва.

Музика закінчується. Мляві оплески та одинокі висвисти заповнюють зал. Я не чекаю овацій, нехай розбираються зі своїм стояком у штанях, а мені дадуть спокій

Іду в гримерку і починаю знімати з себе всю цю сценічну бутафорію. Тут мені подобається тільки одне: танець біля пілона. Все інше — це дешевий антураж і моя б воля, я пішла б звідси. Але життя виставляє свої правила, змушуючи вибирати гроші й бути гнучкою.

— Дарина, Наті й... ти Кіра, — у гримерці зʼявляється Стас. — Збирайтеся! У нас виклик. Приват для дуже поважних клієнтів.

— Вибач Стасе, але моя зміна закінчена, — знімаю пухнасті накладні вії та чіпляю тонку лінзу, яка робить мої очі зеленими.

— Потрійний тариф! — встромляються в спину чарівні слова.

Ловлю силует нашого недо-сутенера у дзеркальному відображенні. Стас бридко посміхається, вже знаючи відповідь на свій «добровільний» наказ.

Два слова, чотирнадцять літер і я стаю справжньою меркантильною поганню. Дістаю «котячу» лінзу і міняю природний блакитний — на штучний зелений.

*** 
Заміський будинок, куди нас привезли, обнесений високим парканом. На вході нашу компанію затримують на кілька хвилин для «підтвердження особистості». Потім, заводять у порожню кімнату та обшукують на предмет зброї.

Добре, нехай обшукують охорону, а нас навіщо? Куди ми засунемо ніж, наприклад? На нас тільки купальники з високими короткими шортами та довгий плащ.

Напевно, тут справді зібрались «великі люди».

— Ти? — мене перехоплює один із присутніх амбалів. — Підеш до Давидика, він любить брюнеток, — хапає мене за лікоть та веде у бік виходу.

— Чекайте, а охорона? — уповільнюю крок.

— Давидик імпотент! — ірже зі свого жарту та підводить мене до сходів. — Він тебе й пальцем не торкнеться не те щоб хером, — не вгамовується розумник. — Так, тепер коридором й треті, ні четверті двері праворуч. — Підштовхує і йде.

Підіймаюся сходами.

Одні двері... другі... треті... і все. Праворуч двері закінчились.

Ну, і де цей імпотент Давидик?

Розвертаюсь і бачу четверті двері зліва. Може, цей амбал переплутав щось?

Підходжу до дверей і притискаюся до них, намагаюсь вловити якісь звуки. Марно. Тиша.

Натискаю на ручку та відчиняю перешкоду, яка зараз поділить моє життя на «до» та «після». Не усвідомлюючи того, цієї миті, я роблю крок у прірву, з якої ніколи не зможу вибратися.

За дверима виявляється робочий кабінет. Кімната напівпорожня та освітлюється лише невеликим торшером, що самотньо стоїть у дальньому кутку.

На звук дверей, що зачинилися за моєю спиною, розвертається крісло, і пара хижих очей чоловіка, що сидить у ньому, прискіпливо дивиться на мене.

— Давид? — акуратно питаю брюнета, що знаходився у кріслі, тримаючи в руках прозору склянку.

Щось ти зовсім не схожий на імпотента, Давидик. А якщо це так, то мені його шкода... Гарний.

Моє питання залишається без відповіді, чоловік лише смикає куточком губ та підносить до рота склянку з алкоголем.

— Я, мабуть, помилилася кімнатою... — розвертаюся до дверей.

— Стій! — летить мені в спину. — Роби те, за чим прийшла.

— Мені потрібна музика.

Чоловік підсувається до ноутбука. За кілька хвилин починає звучати Джо Кокер і незнайомець від'їжджає на колишнє місце. Він знущається?!

Повільно наближаюсь до нього, на ходу «гублячи» плащ. Стягую гумку з волосся, звільняючи темні локони. Підходжу впритул.

Плавно, похитуючи стегнами, спускаюся вниз, тримаючись за його коліна. Виринаю і повертаюся до чоловіка спиною ковзаючи сідницями по... чорт забирай! У нього встав!

Великі долоні лягають на мої стегна, і чоловік різко смикає мене на себе, стискаючи в кам'яний член, що досі ховається за його класичними штанами.

— Ти… не імпотент, Давидик! — миттєво спалахую. Здається, я це вголос вимовляю.

— Ні! — веде рукою вздовж моєї спини, змушуючи вигнутися.

— Нас не можна чіпати! — намагаюся вирватись, але незнайомець не пускає мене.

Потім, чоловік скидає мене на підлогу розвертаючи до себе. І, схопивши за шкіряний чокер, що прикрашає шию, тягне як песика на себе.

— Як тебе звати «недоторканна»?

— Пантера, — шокована, випалюю сценічне ім'я.

— А чому не тигриця? — тягне сильніше й нашийник рветься, дряпаючи шкіру застібкою. Відчуваю гострий біль й смикаю себе, стримуючи порив доторкнутися до рани.

Підводжуся з підлоги з серйозними намірами піти звідси. Чорт! Присягалася ж собі не відвідувати такі «виїзні заходи». Ні... повелася на гроші. Ідіотка!

— Куди зібралася? — перехоплює мене за руку та опускає на своє коліно, як маленьку дівчинку. Та я й справді маленька порівняно з ним. Сидячи в кріслі, він здається здоровенним, а коли підійметься? Я, мабуть, ледве до ключиць йому дістану.

— Я помилилася кімнатою, на мене чекає інший клієнт! — намагаюся встати, але в мене нічого не виходить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍