Олена Сашина - Вона підкориться мені, Олена Сашина

Він — господар свого життя, власник стриптиз-клубу та акціонер. Владний, гордий, амбіційний. В нього є маленький фетиш — він полюбляє підкоряти інших своїй волі. Вона — помічниця генерального директора найуспішнішої компанії міста. Незалежна і горда красуня, яка має все і яка забезпечує себе сама. В неї є один недолік — жахлива норовливість. Одного разу доля зіштовхнула їх разом. Вона обурилася його нахабству. А він захотів її підкорити. Хто переможе у цій битві титанів?

Розділ 1. Знайомство

Поліна

— Ви прибули на місце призначення, — повідомляє мені навігатор і я спрямовую свою Мазду CX-3 на практично порожню парковку.

На будівлі з червоної цегли бачу вивіску "Погані дівчата" і перевіряю ще раз чи правильно я внесла в гаджет адресу. Все правильно, але навряд чи мені сюди. Другий напис "стриптиз-клуб" змушує сумніватися ще більше. Виходжу з машини з папкою для документів у руках і прямую до величезних вхідних дверей. Навколо тиша, яку порушує невпевнений цокіт моїх високих підборів.

У своєму житті я люблю все планувати. У мене хороша робота, а завдяки цьому — квартира та машина. Я працюю помічником генерального директора найбільшої компанії нашого міста. Вона займається багатьма галузями, такими як: видобуток земельних ресурсів, виробництво, рухоме та нерухоме майно. Я на своїй посаді виконую різні доручення гендира — від підготовки документів до вибору шкарпеток для начальника на корпоратив. Але я на роботу не скаржуся, призвичаїлася і можу робити неможливе. Тим паче мені за це добре платять. Дуже добре. Все завдяки моїй організованості, здатності всюди встигати, а також плануванню.

Але буває в ідеально облаштованому житті зненацька трапляється якась подія, яка перекреслює всі твої плани і перевертає все з ніг на голову. Ось така сама подія сталася і в моєму житті.

Мій начальник Віктор Петрович, чоловік за п'ятдесят, направив мене до одного з наших орендаторів за підписом договору оренди. Мені не вперше довіряють подібні доручення, тому я без краплі збентеження приїхала за внесеною у навігатор адресою. Вже темніє і мені дуже хочеться завершити доручення до кінця робочого дня.

Біля входу стоїть молодий чоловік у діловому костюмі і палить цигарку, гортаючи щось у телефоні. Мої кроки привертають його увагу. Він кидає на мене погляд і пильно дивиться, прибираючи телефон у кишеню. Зацікавила. Не здивована. Я завжди на роботу одягаюся стильно та елегантно. Всі мої вбрання цікавого крою та дизайну. Я вважаю, що помічник генерального директора має виглядати гідно і завжди бути на висоті. Тому без туфель на шпильках на роботі не з'являюся.

Припускаю, що цей чоловік — менеджер чи взагалі швейцар. Хоча я не впевнена, що в такі заклади наймають швейцарів. Але, може, це якийсь престижний стриптиз-клуб?

Вирішую зателефонувати начальнику.

— Вікторе Петровичу, ви впевнені, що правильно дали мені адресу? — питаю гендира, підійшовши до входу. — Якісь «Погані дівчата». Ви мене вирішили у бордель зіслати? — говорю сміливо, оскільки я в начальства в “улюбленцях”. — За всі мої вислуги? Дуже вам вдячна.

Від моїх слів курець, що стоїть поруч, посміхається. Хоч комусь зараз весело. Проте не мені. Я тяглася сюди від офісу аж сорок п'ять хвилин. І здається, це не мій пункт призначення.

Хлопець зухвало розглядає мене з голови до ніг, затягуючись цигаркою. Я приїхала в офісному одязі, у напівпрозорій блузці білого кольору, оливковій вузькій спідниці з вирізом до середини стегна та бежевих туфлях на високих підборах.

— А знаєте, Вікторе Петровичу, за такий квест мені належить законний вихідний, — закінчую діалог з начальником, зневажливо поглядаючи на нахабного курця. Хоч би іноді погляд відводив від мого тіла. Для пристойності. Хоча про яку пристойність може бути мова в такому закладі?

— Це не бордель, а стриптиз-клуб, — заявляє курець, коли я натискаю кнопку завершення розмови. — Ти на кастинг?

— Я по роботі, тільки не знаю чи правильно я вбила в навігатор адресу, — неохоче відповідаю нахабі, перевіряючи ще раз назву вулиці в телефоні.

— Тут якраз працюють гарненькі дівчата на зразок тебе, тож ти за адресою, — посміхається зарозуміло.

— О Боже! — закочую очі і смикаю ручку вхідних дверей на себе. Навіть не опускатимуся до діалогу з цим зарозумілим швейцаром, який так погано виконує свої обов'язки, що навіть не спромігся відчинити мені двері.

Усередині приміщення темно. Є тьмяне підсвічування блакитного кольору. Очі одразу втомлюються від такого освітлення. Грає тиха музика.

Проходжу довгим коридором. Ззаду грюкнули двері й почулися кроки. Трохи моторошне місце. Але я набираюся сміливості. Бачу попереду світиться острівець бару. Підходжу до бармена і вітаюся.

— Ми ще закриті, — каже хлопець. Пізніше приходь. Хоча наш контингент – чоловіки.

— Мені потрібен ваш директор, — запинаюся і відкриваю папку з договором, де написано прізвище того, кого шукаю. — Ветлицький Станіслав Ігорович.

— Це я, — лунає голос позаду.

Слава богам, я вже знайшла потрібну мені людину. Зараз швидко підпишемо всі папери і я заберуся подалі з цього неприємного місця.

— Дуже приємно, — розвертаюся до голосу і завмираю, побачивши швейцара.

— По твоєму обличчі так і не скажеш, — нахабно посміхається швейцар, який за одну секунду на моїх очах перетворився на директора. Це найшвидше кар'єрне зростання, яке я коли-небудь бачила у своєму житті. І найнеймовірніше.

Я стискаю губи, намагаючись видавити усмішку. Не виходить.

— А одразу не можна було сказати? — питаю зухвальця, стримуючи роздратування.

— Мені цікаво було спостерігати за тобою, — видає усмішку.

— Гаразд, ближче до діла, — вирішую одразу перейти до роботи. Тут я професіонал своєї справи. — Я Поліна, головний помічник генерального директора Гурського Віктора Петровича. Він направив мене до вас з документами на підпис.

— Пройдемо до мого кабінету, Поліна, — показує рукою на ще один темний коридор.

Я в той жах не піду.

— Може, ви підпишете документи тут? Це лише два підписи, — вирішую керувати ситуацією. Але марно.

— Мені треба ознайомитися зі змістом цих документів, — каже з таким докором, що мені має бути соромно таке не знати.

— Звичайно, — все ж таки вдається видавити посмішку.

— Прошу, пані вперед, — знову тицяє рукою на темний коридор, який виявляється ще й неймовірно довгим. Знову це освітлення, що тисне. Весь час здається, що хтось вискочить з темної стіни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍