узбецька казка - Скупий бай та злодій Абдурагман, узбецька казка

Жив собі колись скупий бай. Наскладав він тисячу золотих у торбу, зав’язав, шворку почепив на шию, а торбину сунув під пахву. Так він ходив з торбою вдень, навіть уночі не розлучався з нею. Коли ж доводилося піти чи поїхати кудись далі, бай при жінці перелічував увесь скарб, ховав золото в скриню, замикав, а ключа віддавав дружині. Збираючись на базар по якусь дрібницю, бай не брав із собою грошей: боявся злодіїв. А жінці наказував: «Якщо мені знадобляться гроші, я пришлю служника ось із цією бузовою 1 поясною хусткою, у неї й покладеш, скільки я перекажу».

Якось пішов бай на базар із своїм служником Матмусою.

Там він купив собі коня, корову, вівцю, мішок рису, мішок борошна, моркви та цибулі і не заплатив нічого, і вони ходили за ним, вимагаючи гроші. А бай відповідав їм:

– Постривайте. Ось я пошлю свого служника додому по гроші і сплачу всім. Гей, Матмусо! – Бай зняв із себе бузову хустку і наказав: – Біжи додому, нехай господиня дасть тобі гроші з бузової торби. І мерщій вертай назад!

Збираючись на базар, скупий бай забув дати Матмусі поснідати. І на базарі він його нічим не почастував. Голодний Матмуса так охляв, що не мав сили бігти, а, перекинувши хустку через плече, неквапом почапав додому.

А на тому базарі промишляв злодій Абдурагман. Він давно вже пильнував бая, який видався йому грошовитим. Підслухавши баїв наказ Матмусі, Абдурагман рушив за служником, їм зустрівся караван верблюдів. Матмуса задивився на них і забув про все на світі. Помітивши це, злодій Абдурагман зірвав у нього з плеча бузову хустку й незабаром прибіг до баєвого дому.

- Господине, господине! – зарепетував він од воріт.– Шановний бай, ваш чоловік, купив дещо на базарі і дав мені цю хустку, щоб ви висипали в неї гроші, які зберігаються в бузовій торбі, а я віднесу їх йому.

Жінка все так і зробила, і Абдурагман рушив у зворотну путь. Десь на півдорозі він пересипав золото собі в кишені, а зустрівши Матмусу, що, мов неживий плентав додому, проминув його, кинув баєву хустку й гукнув:

– Гей, приятелю! Ви загубили свою хустку.

Матмуса обернувся, підняв хустку й пішов далі. А злодій Абдурагман, ясна річ, на базар уже не пішов, а подався навпростець додому. Прийшов Матмуса до господині та й каже:

– Шановний бай, ваш чоловік, наказали, щоб ви дали мені гроші з бузової торби. Ось вам хустка, в неї насипте гроші.

Але господиня, не знати чому, розлютилася:

– Скількох іще людей присилатиме бай по гроші? Один уже приходив, і я йому віддала гроші.

Матмуса повернувся на базар і мовив баєві:

– Хазяїне! Виявляється, ви до мене вже посилали-когось по гроші. Той чоловік і забрав гроші, а я прийшов без нічого.

Почувши таке, бай скам’янів.

Тим часом торговці насідали на нього з усіх боків:

– Шановний баю! Віддайте нам гроші! Заходить вечір, нам ще треба щось купити і вертати додому. Надто довго ви примушуєте нас чекати.

Бай нарешті прийшов до тями й сказав:

– Бог покарав мене. Ваших товарів я не братиму. Забирайте кожен своє і йдіть, куди вам треба.

Поміркувавши якийсь час, бай вирішив, що заподіяти йому таке лихо міг тільки злодій Абдурагман. Сів бай верхи на коня та й поїхав до Абдурагманової домівки. Постукав у двері, Абдурагман одчинив і гукнув:

– О, ласкаво просимо, шановний баю! Злізайте з коня, заходьте до вітальні. Радо вам послугую.– А в душі подумав: «От пройда! Мабуть, відчуває, що золото я поцупив!»

Бай зійшов з коня, Абдурагман завів коня до стайні, а бая запросив до вітальні, розіслав перед ним дастурхан, почастував пловом.

Мулявся-мулявся скупий бай і, так нічого й не сказавши злодієві про гроші, залишився в нього ночувати. І другого дня не пішов скупий бай додому. І ще три дні гостював у злодія Абдурагмана, а тоді ще п’ять днів.

«Коли ж він піде додому, цей скнара!» – подумав злодій.

Але бай усе сидів і прогостював у злодія рівно сорок днів. І весь цей час Абдурагман, ні разу не виказавши невдоволення, годував бая та байського коня.

Проте колись це та мало набриднути. Так воно й сталося. Одного дня злодій Абдурагман сказав гостеві:

– Шановний баю! У народі кажуть: «Гість – день лежить, два лежить...» Ну, хай уже він десять днів лежить. Але ж ви нагостювали у мене сорок днів! Додому не збираєтесь і ні про що не говорите. Може, у вас яке діло є до мене?

– Авжеж, є до тебе діло. Скажи мені правду: взяв ти в моєї жінки тисячу золотих чи ні? Якщо взяв, скажи – взяв. Якщо не брав, присягнися: «Щоб мені розлучитися з моєю жінкою, якщо брав!»

Зачувши це, злодій не втримався й зареготав:

– Шановний баю! Як ви здогадалися?

– А хіба є ще хто в нашому місті спритніший? Крім тебе, ніхто не міг такого втнути,– відказав бай.

– Ваша правда, шановний баю,– погодився злодій.– Ваше золото я взяв. Один золотий витратив. Решта дев’ятсот дев’яносто лежать у мене неторкані.– Він вийшов з хати і незабаром приніс баю золото.

Бай перелічив гроші, висипав їх у свою бузову торбу, зав’язав шворку, повісив на шию, а сам знову ліг спочивати. Так минуло ще десять днів.

Нарешті злодій Абдурагман спитав:

– Чого ж ви тепер не їдете?

– За тобою один золотий. Доки не віддаси, нікуди не поїду,– відказав бай.

– Та я ж бо вас і вашого коня годував п’ятдесят днів! На це й пішов один золотий,– заволав злодій.

Але бай заперечив:

– За кого ти мене маєш? Я ж не вимагаю з тебе платню за те, що моє золото лежало в тебе п’ятдесят днів? Чого ж ти вимагаєш з мене платню за те, що я гостював у тебе п’ятдесят днів? Не віддаси мені золотого, нікуди не піду.

Злодій побіг радитись до своєї дружини.

– Цей скнара сказав, що нікуди не поїде, якщо я не поверну йому золотого. Зробимо так: уранці я вдам із себе мертвого. Ти прокинешся раненько, збудиш дітей і станеш голосити: «Вай, господарю!» І діти нехай плачуть. Бай побачить це і подасться додому.

Увечері злодій пов’язав голову і, зайшовши до бая, поскаржився:

– Шановний баю! Я щось нездужаю. Хоч би не померти. Коли б, не дай боже, щось уночі сталося, ви вже не пожалійте один-два золотих на похорон.

Уранці з покоїв злодія зачувся плач і вигуки: «Вай, господарю», «Вай, батьку». Стали збиратися сусіди, родичі – вони також плакали й голосили. А злодій Абдурагман лежав непорушно, немов і справді вмер. Час минав, але бай і в думці не мав кудись їхати. Натомість узяв віника й відро, скропив подвір’я і вулицю попід злодієвою оселею водою і добре позамітав. А коли зі всієї магаллі позбиралися люди на похорон, оголосив:

– Ми з померлим були справжні друзі. Кожну перепічку ділили навпіл. Ось і зараз я в нього п’ятдесят днів гостем був, п’ятдесят днів він мене не відпускав. У нас навіть угода така була: якщо хтось із нас помре, другий власноручно обмиє його тіло, власноручно і в могилу покладе. Отож я сам зігрію води, обмию й загорну в покрівець.

– Спасибі вам за таку вірну дружбу,– сказали зворушені родичі.

Бай, готуючись до обмивання небіжчика, нарізав колючих гілок і нагрів гаряченної води. Родичі занесли Абдурагмана до порожньої кімнати, поклали і, на баїв наказ, повиходили з приміщення. Бай замкнув двері і заходився обмивати «небіжчика»: поливав його мало не окропом і так нещадно тер колючим віником, що тіло вкрилося саднами та подряпинами. Але Абдурагман витерпів усі знущання і навіть не застогнав.

– Хоч би ти скільки лежав, а поки не віддаси золотого, я від тебе не відчеплюся,– запевняв бай і, побачивши, що злодій не поступається, натягнув на нього покрівець. Позаходили люди, поклали «небіжчика» в труну, віднесли на кладовище, опустили в яму й закидали землею.

– О люди! – звернувся до зажурених родичів бай.– Я вже казав, у нас із небіжчиком була така дружба, що ми присяглись один одному: якщо хтось із нас помре, то другий три доби не полишатиме його могили! Отож розходьтеся, добрі люди, а я тут зостануся.

Люди пішли, а бай опівночі розкопав могилу й гукнув:

– Ану, виходь! Віддавай золотого!

Злодій Абдурагман лежав непорушно, тоді скнара витяг його з могили й став бити, вигукуючи:

– Не надійся, що, вдавши небіжчика, зумієш привласнити золотий!

Нарешті, злодій Абдурагман не стерпів і сам урепіжив бая по щелепі. Зчинилася бійка.

А тої ж ночі сорок розбійників пограбували скарбницю падишаха й утекли ділити золото на кладовище, щоб ніхто їм не перешкодив. Розкладаючи золото на купки, вони сперечалися, яку кому купку брати.

Зачувши голоси розбійників, злодій Абдурагман мовчки припав до землі. А скупий бай став міркувати, як би його й собі взяти участь у розподілі здобичі.

– Вже розвидняється,– сказав один розбійник. – Треба поспішати. Хто ще не взяв свого золота, забирайте швидше.

Розбійники простягли руки кожен по свою купку. Жахнувшись, що от-от зникне така сила золота, скупий бай підскочив і собі простягнув руки до грошей. За ним кинувся і злодій Абдурагман. Розбійників мов вітром здуло – так вони полякалися. Отож усе золото дісталося скупому баю та злодію Абдурагманові. Поділили вони те золото, а бай і каже:

– Тепер віддай золотий, що ти мені винний!

– Як?! Дістав стільки золота, і тобі ще мало?

– Мало! Мало буде, доки не повернеш мій золотий.

А розбійники, прийшовши до тями, зажурилися, що покинули стільки золота мерцям, і надумали вернутися назад.

Підкралися до могил саме тоді, як бай і злодій завели суперечку, а потім і бійку за один золотий.

– Кепські наші справи,– сказали розбійники.– Це всі мерці накинулися на наше золото й поділили, а комусь не вистачило золотого, от вони й завели бійку.

І побігли розбійники чимдалі від того кладовища.

А скупий бай і злодій Абдурагман билися-билися та й потомилися. Зрештою злодію Абдурагманові це набридло, і він проказав:

– Гей ти, клятий скнаро! Якщо ти ще не нажерся всім цим золотом, то на тобі твій золотий і подавися ним!