узбецька казка - Лисиччина порада, узбецька казка

Одного разу, пасучи в степу отару, старий вівчар ліг спочити та й задрімав. А прокинувшись, побачив, що степ охопила пожежа. Завернув він свою отару та й погнав геть від небезпечного місця. Оминаючи охоплений полум’ям пагорб, він раптом почув голосне сичання. Бачить – а в полум’ї б’ється, шарпається, звивається чимала змія. Зглянувся вівчар над нею, прив’язав до своєї гирлиги торбинку і простягнув у полум’я. Змія спритно заповзла у торбинку, вівчар підтягнув її до себе й витрусив змію з торбинки. А та, щойно вилізши, кинулась на вівчара і вмить обвила йому ногу.

Здивувався вівчар та й питає:

– Чого це ти обвила мою ногу?

– Бо хочу тебе вжалити,– відповіла змія.

– Але ж я тебе врятував від страшної смерті. Невже ти вжалиш людину, яка тобі зробила добро?

– Я не повинна зважати на такі дурниці. Якщо від природи мене наділено жалом, то я повинна жалити, ні про що не думаючи. От і все.

– Та не може такого бути! – вигукнув у розпачі вівчар.– Ну, постривай трохи, давай спитаємо у когось, чи можна на добро відповідати злом. Як скажуть сторонні, так і буде.

Погодилася змія, і вівчар рушив уперед зі змією на своїй нозі.

Невдовзі трапилася їм назустріч худюща корова.

– Послухай, корово, скажи-но нам: добром чи злом відповідають на добро?

Корова замислилась на хвилину, а тоді сказала:

– Звичайно на добро відповідають злом. От візьміть мене: доки я була молода і давала молоко тричі на день, господарі мене любили й ходили за мною як за своєю дитиною. А тепер я постаріла, не стало в мене молока, і господарі збираються завтра продати мене на м’ясо. Хіба ж добром вони платять мені за моє добро?!

– Ну от, бачиш, вівчарю, самі люди платять злом за добро. Чого ж ти від мене вимагаєш? – просичала змія.– Готуйся до смерті – зараз я тебе вжалю та й усе.

– Постривай, куди ти квапишся? Давай ще в когось спитаємо,– кинувся благати вівчар.– А тоді вже хай буде, що буде.

І тут вони побачили дерево, що стояло край дороги. То була стара-престара яблуня з обідраною корою й поламаним гіллям. Земля довкола її стовбура була всипана камінням.

Вівчар спитав у яблуні:

– Скажи нам, яблуне, добром чи злом відповідають на добро?

– Злом, звичайно, злом,– відказала яблуня.– За молодих літ на моєму гіллі рясно родили яблука. Перехожі кидали в мене камінням, збиваючи їх, хлопчаки вилізали на мене й ламали гілки. Бачите, що тепер з мене сталося. Незабаром мене спиляють на дрова. То хіба це добро за моє колишнє добро?!

– Ну, от тобі й дерево те саме сказало,– просичала змія і намірилася вжалити свого визволителя.

– Зачекай ще трохи,– попросив засмучений вівчар.– Давай ще раз, востаннє спитаємо у когось.

І тут їм нагодилася лисичка.

– Лисичко-лисичко,– зупинив її вівчар,– скажи нам, чи справедливо відповідати злом на добро?

Спинилася лисичка, поглянула на вівчаря і на змію, що обвилася навколо його ноги.

– А чого ви мене про це питаєте? – спитала раптом лисичка.

– Та от врятував я змію від смерті у вогні, а вона тепер хоче мене вжалити. Хіба ж це справедливо?!

– Як же ти її врятував від смерті? – здивувалася лисичка.

– Побачив, що вона б’ється, шарпається в полум’ї і зглянувся над нею. Прив’язав до вівчарської гирлиги торбинку і простягнув у полум’я. Вона заповзла у торбинку, я витягнув її з полум’я і випустив на волю. Ось так і порятував.

Почувши таке, лисичка голосно засміялася і сказала:

– Ти, мабуть, вирішив поглузувати з мене, вівчарю! Хіба могла б така велика змія вміститися у твоїй маленькій торбинці? Не може такого бути.

– Але я вмістилася,– заперечила змія.

– Не вірю! Покажи, як це в тебе вийшло. Спробуй ще раз залізти в торбинку. І тоді я скажу, хто з вас правий.

– Ну, дивись,– похвалилася змія і заповзла знов у вівчареву торбинку.

Тут лисичка моргнула вівчареві, щоб той зав’язав торбинку, і сказала:

– А тепер бий торбинкою об землю, скільки сили маєш!

Вівчар так і зробив. Бив-бив, доки убив підступну змію, а тоді пішов своєю дорогою.