туркменська казка - Яртигулак знайшов батька й матір, туркменська казка

Було таке чи й не було, а жив собі один дід. Змолов якось він у млині борошно та й везе додому. Сам сидить на віслюкові, а мішки поскладав на верблюда. Цілий день їхав пустелею, від одного піщаного горба до другого, а села все не видно. Така це була дорога навіть пташка не знала, де їй край, а вітер не відав, де закінчується пустеля.

Їхав дід, їхав та й заспівав пісню, довгу, як його життя, а сумну, як його думи, через те що він був уже старий, борода стала біла, мов оберемок бавовни, та не мав дід сина – поради на старість. Про що він думав, про те й співав:

Ой синочка б мені мати –

Хоч такого, як мізинчик,

З личком, мовби квітка маку,

Щоб, як сонце, був грайливий,

Працювати щоб любив він,–

Був би я тоді щасливий.

Коли чує дід, хтось його гукає:

– Гей, ата-джан! Не маєш сина– візьми мене.

Здивувався старий, зупинив віслюка та й дивиться під ноги, але там тільки сухі кущики верблюдячих колюків на вітрі коливаються.

Гукає старого знову той самий голос:

– Хочеш побачити орла – не дивися додолу!

Звів дід очі до неба, але й там нічого не побачив. Голос іще дужче кличе:

– Гей, ата-джан, хто ж шукає барса в хмарах? Тоді старий почав благати:

Йому дуже хотілося побачити свого синочка. І раптом він побачив, як із вуха верблюда визирнуло ма

лесеньке хлоп'яточко. Воно весело зиркнуло на діда й промовило тонісіньким голосочком:

– Я тут! Ти бачиш мене? Будь ласка, допоможи мені вилізти звідси, а то ще задихнуся.

Дістав дід хлопчика з вуха та й посадив собі на долоню – такий маленький він був. Голова у його синочка була гладенько поголена, як у всіх туркменських хлопчиків, а за вухами стирчали дві туго заплетені кіски.

– Як же тебе звати? – лагідно запитав дід малого.

– Називай мене як хочеш! – жваво відповіло хлоп'я й почало переплітати свої кіски, та так спокійно, ніби сиділо не на долоні, а вдома на м'якенькому килимі.

– Який же ти маленький! – похитав головою старий.– Ти як половина верблюжого вуха.

Хлопчик глянув на старого й засміявся:

– Отак мене й називай! Це мені до вподоби!

І дід назвав хлопчика Яртигулак.

– Ти дуже славний, Яртигулак,– зітхнув дід,– але чи станеш ти мені помічником на старість? Ти такий маленький!

Синок моргнув батькові й сказав:

– Ата-джан, діамант який маленький, а за нього віддають сотню великих верблюдів. Але мене, тату, не віддавайте й за тисячу верблюдів, бо я принесу у вашу хату щастя й талан.

З цими словами Яртигулак схопився на ноги й крикнув на віслюка, що тим часом задрімав:

– Гей, та гей же! Вези нас хутчій додому, бо в моєї матері плов перевариться!

Віслюк прокинувся, і вони рушили в путь.

Хай вони собі їдуть, а ти слухай, що було із старою.

Вона сиділа посеред двору на білому ліжнику і ткала килим. Зав'язуючи вузлики, баба думала про своє горе. А коли в людини горе, то вона або плаче, або співає. Отож баба співала:

Ой синочка б мені мати –

Хоч такого, як мізинчик,

Килим ткати йому сіла б,

Щоб палав, мов квітка маку,

Ніби сонячний промінчик

На блакитнім небосхилі.

Коли дивиться баба, аж їде її дід на віслюкові й кричить:

– Навіщо ти смієшся з нашого горя? – розгнівалася стара.

– А чому б оце долі не потішити й нас та не подарувати нам маленького синочка? – відповів дід і показав хлопчика.

Яртигулак сидів між вухами верблюда й зиркав, запишавшись, на батьків.

Глянула баба на синочка та й руками сплеснула:

– Ой, синку, який же ти гарнесенький, який рум'яний!

Вона взяла хлопчика в руки й не могла ним натішитися. Примовляла найпестливіші слова, називала його то рум'яним яблучком, то своїм верблюденятком.

А потім запитала:

– Чому ти тільки такий маленький?

– Не журися, апа-джан, маленькому синочкові менше треба шовку на халат! – відповів Яртигулак.

Увечері покликала баба сусідок на уме, приготувала вечерю. Наварила плову, напекла пампушок і поставила на стіл велику миску з родзинками та шматочками солодкої дині.

Цілий вечір співали сусідки під звуки дутара. А співаючи, пошили хлоп'яті три халати – з маленької хусточки, шапочку – з коробочки бавовни та черевички із шкіри курчати.

Вони одягли Яртигулака, подивилися з одного боку, потім з другого, сплеснули в долоні й засміялися:

– Оце справжній джигіт!

Яртигулак віддав батькам чолом і статечно промовив:

– Дякую вам за турботу. Тепер ви відпочивайте, а я хазяйнуватиму.

* Ата-джан – любий татку, букв, «тату – душа моя».

* Яртигулак – половина вуха.

* Апа-джан – люба матусю, букв, «матусю – душа моя».