таджицька казка - Так шахрайці й треба, таджицька казка

Була собі лисиця, і така вже хитра: попоїсти любила смачно, а працювати лінувалася.

Одного дня надокучило їй сидіти самій у норі, тож вийшла трохи надвір погуляти. Іде собі дорогою, а назустріч їй черепаха та мурашка.

– Ти хто така? – питає лисиця черепаху.

– Як хто? Черепаха.

– А це що за звір? – кивнула лисиця на мурашку.

– Моя подруга – мурашка.

– Твоя подруга, кажеш? – стала глузувати лисиця,– Хіба ти не плазун?

– Плазун, – підтвердила черепаха.

– А мурашка – комаха! І як це ви з нею подружили?

– Та й що з того, що комаха? Адже вона тварина і я тварина! – відказала на те черепаха.

Почула таку відповідь лисиця і вирішила провчити цих двох нетямущих тварин. І так провчити, щоб запам’ятали її науку на все життя. «Не лисиця буду й не шахрайкою зватимуся, коли цього не зроблю»,– заприсяглася вона.

– Коли так, то і я ваша подруга,– уже вголос проказала шахрайка. – Троє друзів завжди краще, ніж двоє.

Черепаха та мурашка не заперечували, й усі троє рушили в дорогу.

Ішли вони, йшли, доки лисиця привела їх до того місця, де лежало розсипане зерно.

– Яка добірна пшениця! – вигукнула мурашка,– А яке велике зерно! От би мені цю пшеницю додому, на цілу зиму вистачило б!

– То так ти дружбу шануєш, мурашко?! – докорила їй лисиця. – Хіба не знаєш, що друзі все, що знаходять, ділять порівну?

– Правда, правда! – підтвердила черепаха.

– Але цієї пшениці так мало,– вела своє лисиця,– що й ділити нічого. Краще позбираймо її, пошукаймо гарної землі, посіймо, а врожай поділимо на трьох.

Мурашка й черепаха погодилися. Позбирали пшеницю й подалися шукати місця, де б її посіяти. Ішли вони, йшли, поки не спинилися нарешті під високою стрімкою кручею.

– Ось де гарна пухка земля! Тут і посіймо.

Лисиця, черепаха та мурашка поклали пшеницю край лану і стали орати. Та лише взялися до роботи, як лисиця зиркнула на кручу й промовила:

– Здається мені, що ця гора ось-ось упаде на нашу ниву. Якщо це станеться, змарнується уся наша праця. Ви оріть, а я піду кручу потримаю.

Не встигли черепаха з мурашкою й рота розтулити, а лисиця подалася під гору й вклалася спати.

– Схоже, що наша подруга хоче нас перехитрити! – мовила черепаха, витираючи піт,

– Не журися, і на хитруна кара знайдеться,– заспокоїла її мурашка.

Виорали подруги свою ниву, посіяли пшеницю й сіли спочити.

– Славно ми попрацювали,– не могла відірвати очей від ріллі черепаха.

– Тепер і відпочити можна,– додала мурашка.

Минув час. Пшениця зійшла, закущилася, стрілки повикидала, заколосилася, налилася добірним зерном.

Мурашка з черепахою вийшли в поле. Вижали пшеницю, пов’язали в снопи, поскладали в копи, обмолотили. Зерно провіяли, просіяли і тільки-но почали ділити, а лисиця тут як тут.

– Доброго здоров’я, подруженьки! Ой, як мало пшениці,– завиляла хвостом.– На трьох і ділити нічого. Хай краще візьме її хтось один із нас, та й квит.

– Ти не працювала, ти й не візьмеш! – відказала черепаха.– А для нас із мурашкою і це – велике багатство.

– Ні, черепахо, так друзі не роблять! – не погодилася лисиця.– Давайте закладемося. Хто виграє, той і пшеницю забере.

– На яких умовах закладатимемося? – спитала мурашка.

– Підемо всі троє он під той карагач, а звідти побіжимо сюди. Хто примчиться перший, той і пшеницю забере.

– Ти наперед знаєш, що прибіжиш швидше за всіх, тому й закладаєшся. Так не можна! – не погодилася черепаха.

– Хто прибіжить перший, ще не знати. А тому нам треба пристати на лисиччин заклад,– підморгнула черепасі мурашка, а як лисиця рушила до карагача, шепнула щось подрузі на вухо.

Усі троє підійшли до дерева. Звідти до купи пшениці було ступнів триста.

– Приготуйтеся, – сказала хвостата.

– Раз, два, три! Біжімо! –

гукнула лисиця й кинулася до купи зерна. А мурашка тієї ж миті вчепилася їй у хвоста. Лисиця хутко добігла до місця.

Поклала на купу свого пухнастого хвоста й розреготалася:

– Таки моя пшениця!

– Не дуже регочи, лисице, забери краще свого хвоста,– гукнула мурашка.– Чому це пшениця має бути твоя, коли я прибігла раніше за тебе?!

– Як це раніше за мене?

– А так, бігла, бігла та й прибігла! – відповіла мурашка.

– Я тобі не вірю! – залементувала шахрайка.

Саме тоді нагодилася черепаха.

– Агей, лисице, що тобі миліше – пшениця чи власна душа?

– Що це означає? – ще дужче розлютилася лисиця.

– Хіба не чуєш, як гавкають собаки? Це тебе шукають два гончаки.

Собак лисиця дуже боялася. Тож тільки-но почула про них, щодуху, не озираючись, чкурнула, куди очі дивляться.

А мурашка й черепаха раді, що спекалися хитрої та лінивої приятельки, мовили:

– Так шахрайці й треба!

Вони поділили пшеницю нарівно, віднесли її додому й цілу зиму мали що їсти.