туркменська казка - Караван-баші, туркменська казка

Було таке чи й не було, а був собі один караван-баші. Багато земель обходив він з караванами, та минули літа, і караван-баші зістарівся. Що не день, то все дужче пригнічував його тягар років, так що невдовзі не зміг він уже водити каравани.

Якось надумалися його односельці поїхати у чужу країну по збіжжя. Приходять вони до караван-баші та й кажуть:

– Ага, будь нашим поводатарем.

А в цього караван-баші в кожній країні і друзі, і знайомі, знав він, де що дешевше купити і коли.

– Гай-гай,– відповідає скрушно караван-баші,– старий я вже, геть підупав на силі. Шукайте собі іншого ватага.

– Що ти, ага,– одказують люди,– ти й такий краще попорядкуєш, ніж інші. Хто зможе стати на твоє місце? Ото хіба твій менший брат, якщо ти вже не зможеш.

– Гаразд,– погодився караван-баші.– Коли так беріть меншого брата. Я дам йому листи, і, куди, б ви не приїхали, в кожному місті знайдуться мої знайомі, які допоможуть вам.

Стали люди споряджати караван, а старий караван-баші тим часом понаписував листи до знайомих, щоб допомогли його землякам в усякому ділі.

Коли менший брат сів на коня, підбіг до нього син старого караван-баші й попросив:

– Привези мені щось у подарунок!

Провели селяни караван за село й побажали всім щасливо повернутися додому.

Іде собі караван помаленьку, потихеньку, поки не прибув до того міста, куди треба було.

Походили вони по місту, поторгували на базарі, накупили чого треба.

Згадав і менший брат, що треба купити подарунок синові старшого брата. Аж бачить – пташка продається.

– Що це за пташина і скільки за неї просите? – питає.

– Такій пташці одна ціна – сто золотих і ні гроша менше,– одказує хазяїн пташки.

– Схаменися, ага, хіба ж бувають пташки по сто золотих? Та й що це за пташина аж на таку ціну?

– Це папуга. Коли підросте, буде вельми мудрий. Розмовлятиме, як людина, та ще й поради даватиме, на розум наставлятиме. Для людини, яка тямить щось у цій справі, така пташка безцінна: вона приносить щастя. Маєш гроші – купи, тоді сам побачиш, що я казав правду.

Віддав брат караван-баші сто золотих, купив папугу, та й поїхали.

Довго їхав караван чи недовго, багато перетнув шляхів та пустель чи й ні, а вже підходив до свого села. Аж назустріч їм син караван-баші. Тільки не зустрічати караван вийшов юнак, а надумався покинути отчий двір, образившись на старого батька.

Брат караван-баші умовляє:

– Негоже, хлопче, так робити, та й батько ж твій вже зовсім немічний. Вернися з нами!

Але скільки не просив, скільки не говорив, син караван-баші своєї править:

Стали тоді всі благати – тільки ж ні та й ні! »

Менший брат караван-баші й каже:

– Коли я відпущу тебе самого, то як же постану перед очима старшого брата? Краще вже й сам піду з тобою.

Перепросив брат караван-баші своє товариство та й подався з небожем у дорогу. Чимало доріг, пустель, гір і долин перетнули вони, поки дісталися до одного міста.

А там поселилися в караван-сараї.

Ватага ж, яку очолював менший брат, приїхала нарешті до свого села, і старий караван-баші разом з усіма вийшов зустрічати караван.

Побачив старий караван-баші, що немає його брата, занепокоївся та й питає:

– А де ж це мій брат?

А йому й відповідають:

– Коли ми вже під'їжджали до села, трапився нам ваш син. Він сказав, що образився на вас і через це пішов з дому. Почав ваш менший брат просити того, щоб вернувся додому, благали й ми, але син ваш не слухався. Тоді ваш менший брат подумав, що не зможе постати перед вами без вашої дитини, і поїхав разом з юнаком, сподіваючись якось умовити його.

Зажурився караван-баші, але сказав:

– Що ж, немає сьогодні, завтра будуть. Я радий, що ви щасливо повернулися додому!

І всі розійшлися по домівках.

А тим часом син і брат караван-баші продали, вже все, що в них було, навіть коня, і невдовзі не мали за що купити хліба.

Ось і почав дядько умовляти небожа:

– Вернімося додому, інакше з нас посміються на чужині.

Та юнака годі було вмовити.

Сів дядько та й думає, що їм робити, коли чує – чийсь голос промовив:

– Падишахові потрібен чередник. Якщо ви згодні, то вам щомісяця платитимуть трохи грошей.

Озирнулися син і брат караван-баші, щоб зрозуміти, хто ж це говорить, і побачили папугу. Пішов тоді брат караван-баші й домовився, що пастиме корів падишаха. Гроші віддав небожеві, а сам пішов до череди.

Але за кілька днів хлопець витратив ці гроші та й зажурився: «Що ж мені тепер робити?»

Коли це папуга знову заговорив:

– У падишаха є дочка, котра від народження ще й слова не сказала. Падишах звелів оголосити, що віддасть свою дочку за того, хто зуміє заохотити її до розмови. Коли ти прийдеш туди, то побачиш під дверима падишаха цілу юрму. То шахзаде, які поз'їжджалися з усього світу, щоб примусити дівчину заговорити. Ти ж не зважай, а йди прямо в покої – там у ліжку, оточена служницями, лежатиме з заплющеними очима донька падишаха. Увійшовши, посади мене на жердину, а сам починай розповідати таку історію:

«Було чи й не було, а жили собі колись троє товаришів. Один – столяр, другий – кравець, а третій – мулла. Надумалися вони якось помандрувати в чужі краї. Ідуть та й ідуть, аж захопила їх у степу ніч. Вирішили вони заночувати на великій дорозі та й поділилися, кому стати на сторожі в першу третину ночі, а кому в другу й третю. Першому випало столярові, кравець і мулла ж полягали спати.

Нудно сидіти столярові без діла, зламав він дубця, та й захотілося йому зробити людину. Захотілося, то й зробив, та ще так добре, що не можна було відрізнити від живої. Так минула третина ночі. Розбудив столяр свого товариша, ліг на його місце, й заснув. А кравець зирк – неподалік хтось стоїть. Підійшов ближче, аж то дерев'яна постать,– якби в одязі, то за живу душу можна прийняти. Сподобалася кравцеві майстерність товариша, і захотілося йому одягти ту деревину. Зробив він косу, пошив халат і черевички – і стала серед степу гарна-прегарна дівчина.

Озирнувся мулла та й побачив чиюсь постать. «Хто ж це?» – подумав він і підійшов ближче. Дивиться – стоїть гарна-прегарна дівчина, і єдине, чого їй бракує,– життя. Зрозумів мулла, що це витвір рук його товаришів, і став молити бога:

– О аллах, ти єдиний можеш дати цій дівчині душу!

Молитва його була почута, в дерево перейшла душа, і дерев'яна дівчина ожила. І така гарна стала, що назвати б її зорею, так рот у неї є, назвати б сонцем – так очі є, мов мигдаль, і вуста ніжні, мов пелюстки, і стан тонкий, мов у комахи.

Попрокидалися вранці друзі та й почали сваритися...

– Ось тут,– вів далі папуга, звертаючись до юнака,– ти й запитай: «Кому ж із трьох товаришів має належати дівчина?» Донька падишаха мовчатиме, а я обізвусь: «Кому ж, як не столярові». І коли ми почнемо з тобою сперечатися, дівчина не втримається і щось та скаже. А коли вже вона щось скаже, то щастя наше!

Вислухав юнак поради папуги та й, узявши його з собою, подався до палацу. Приходить, а там уже цілий гурт юнаків, кожен сподівається, що спонукає доньку падишаха до розмови. Дійшов ряд і сина караван-баші. Заходить він у покої, а там, заплющивши очі, лежить дівчина, така гарна, що й сказати не можна. Посадив юнак папугу та й почав оповідати те, чого папуга навчив.

– Ось і почали троє друзів гадати, кому має належати дівчина. А ти як гадаєш? – запитав юнак у доньки падишаха.

Та не встигла й подумати, як папуга промовив:

– Навіщо й питати? Авжеж тому, хто її зробив.

– Ба ні,– одказав юнак,– адже одягнув її, як людину, кравець. А тому вона кравцева має бути.

Тут донька падишаха схопилася, сперлась на лікоть і каже:

– Дівчину оживив мулла. А тому вона має належати муллі.

– А чому саме муллі? – запитав неначе в папуги син караван-баші.

– А тому,– повела далі донька падишаха,– що завдяки муллі дерево ожило. Бо що з тієї деревини, коли вона не дихає?

Служниці, які товпилися довкола доньки падишаха, чимдуж пустилися, спотикаючись та падаючи, до падишаха, бо той давно обіцяв: «Коли хтось примусить мою доньку заговорити, то я обдарую ту з вас, котра перша принесе мені радісну звістку».

Прибігла до падишаха ціла купа служниць, а той був такий радий, що подарував усім по халату, ще й одного звелів віднести юнакові, котрий спонукав його доньку до розмови. І ще наказав падишах служницям:

– Прислуговуйте йому, як тільки можете, а самі придивляйтеся до нього, що він за людина.

А вдома папуга й каже:

– Юначе, завтра ти знову підеш до падишахової доньки, й коли треба буде знову спонукати її до розмови, ти розкажи їй ось що:

«Було таке чи й не було, а жив колись один багатий купець. І мав він трьох синів. Якось послав купець сватів до однієї дівчини-красуні, а синам звелів:

– Кожному з вас я дам стільки-то сотень туманів ще й товарів на продаж, і їдьте ви, куди вам заманеться. Хто з вас найкраще доведе справу до кінця, тому й віддам дівчину-красуню.

Дав купець синам грошей і товарів, та й поїхали вони, куди їм заманулося.

Найстарший брат заїхав у далеке місто й попросився учнем до відомого ворожбита. Гроші, які йому дав батько, він розтринькав.

Середній брат усі свої гроші віддав за келих. Це був такий келих, що варто було хворій людині напитися з нього води, як вона відразу ж одужувала.

Найменший брат їхав довго-довго, аж поки приїхав у гори. І коли переїжджав долину, то трапились йому три деви, які саме билися.

Побачивши юнака, деви полишили бійку й сказали:

– Хай нашу сварку розсудить людина. Розкажімо цьому юнакові, про що йдеться. Юначе,– сказали деви,– ми знайшли килим. Варто на нього сісти, як він понесе тебе, куди загадаєш, і так швидко, що не встигнеш заплющити й розплющити очі. Але ми не знаємо, кому з нас трьох цей килим має належати. Скажи хоч ти!

– Я не можу вирішити такого, самі домовляйтеся,– відповів юнак.

– Ні, ні! – зарепетували деви.– Чому ти не можеш? Ми зробимо все, як ти скажеш!

Юнак зробив три стріли для свого лука й сказав:

– Я пущу ці стріли в різні боки, а ви одразу ж біжіть за ними. Хто перший принесе стрілу, тому й дістанеться килим.

Пристали деви на таку пораду, і юнак випустив стріли в різні боки. Полетіли стріли світ за очі.

– Біжіть! – крикнув юнак, і деви метнулися за стрілами навздогін. А юнак сів на килим і звелів:

– Ну ж бо, килиме, неси мене в те місто, де зараз мій середній брат.

Не встиг він заплющити й розплющити очі, як опинився вже в тому місті.

А тим часом один дев прибіг назад і побачив, що немає ні килима, ні людини. Аж прибігає й другий та й кричить:

– Де килим? Де людина?

– Не знаю,– одказує йому перший дев,– мабуть, утекли.

Та другий дев не повірив і загорлав:

– Ти з'їв людину, а килим сховав!

А юнак прибув до міста і почав шукати свого середнього брата. І знайшов його саме в ту мить, коли він купував келиха. Розповів середній меншому, який то чудодійний келих, вони посідали на килим і наказали:

– Неси нас, килиме, в те місто, де зараз наш найстарший брат.

Ледве встигли вони заплющити й розплющити очі, як килим переніс їх до того міста. Всі вулиці обійшли вони, доки трапився їм найстарший брат. Привітали вони один одного, і найстарший брат сказав:

– Я вмію тепер ворожити.

– Коли так,– промовили ті,– то дізнайся, чи живий, чи здоровий наш батько.

Почав брат ворожити, а тоді й каже:

– Що діяти?! Лежить наш батько при смерті! Поки ми до нього дістанемось, він і помре.

Тоді сіли менший та середній брати на килим, покликали найстаршого й вигукнули:

– Егей, килиме, неси нас до батька!

За мить переніс їх килим до батька. Набрали сини в келих води й дали батькові напитись, і той відразу ж очуняв.

А потім стали брати домовлятись, кому ж має належати дівчина.

Найстарший каже:

– Якби я не дізнався, що батько хворий, то й ви б цього не знали.

– А якби не мій килим, то ми не застали б його живим,– одказує найменший.

Середній на те мовить:

– А якби ми й устигли до батька, то без мого келиха він хіба одужав би!»

– Усе це ти розкажи,– навчав юнака папуга далі,– та й запитай: «Кому ж із трьох братів має належати дівчина?» Я ж, випередивши доньку падишаха, скажу: «Вона має належати старшому братові»,– а ти наперекір мені вигукни: «Ба ні, вона мусить стати дружиною середнього брата, бо це він за допомогою келиха врятував батька». А що скаже донька падишаха, почуємо завтра.

Пішов син караван-баші на другий день до палацу. Всі, хто сидів під дверима, пошепки загомоніли: «Це той юнак, що примусив доньку падишаха заговорити». І всі розступилися, даючи юнакові дорогу. Ввійшов хлопець у покої та й почав розповідати, як навчив папуга. Розказавши ж про те, як брати стали сперечатися, юнак запитав:

– За котрого ж сина повинен віддати купець дівчину-красуню?

– Нащо й питати! – вихопився папуга.– Дівчина має належати старшому братові. Бо якби він не сказав, що батько хворий, то вони й не знали б, що там дома діється.

– Ні,– заперечив син караван-баші,– дівчину треба віддати за того, хто купив келих. Адже це він врятував батькові життя.

Слухала донька падишаха цю сварку і не змогла промовчати.

Сперлась вона на лікоть та й каже:

– Дурні ж ви, дівчина мусить бути того, хто здобув килим. Ніхто, крім нього, не заслуговує такої дівчини.

– Ну а чим же він її заслужив? – запитав син караван-баші.

І донька падишаха відповіла:

Тут служниці знову кинулися до падишаха:

– О падишах, юнак знову примусив вашу доньку говорити! – І вони розказали йому історію, яку оповів син караван-баші.

Падишах дуже зрадів, що юнак такий мудрий. Він подарував служницям ще по халату, а сина караван-баші обдарував чим тільки міг.

Повернувся юнак з папугою додому, а падишах звелів оголошувати вдень і вночі:

– Я віддаю дочку за сина караван-баші, який прибув з такої-то землі.

Почувши таке, менший брат караван-баші дуже здивувався й, прибігши до небожа, почав його про все розпитувати. Син караван-баші розповів, як допоміг йому папуга. І дядько дуже зрадів.

Аж це приходять посланці падишаха, ведуть баского коня й несуть найкращий одяг. Привели сина караван-баші з дядьком у палац, влаштували весілля на сім днів і ночей. А через те, що у падишаха більше дітей не було, то він посадив на трон свого зятя. Знову гуляли всі кілька днів і ночей. І привезли сюди й старого караван-баші.

Була друзям радість, а ворогам–загибель.

* Караван-баші – людина, яка очолює караван (туркм.).