бурятська казка - Мудрий стрілець, бурятська казка

Жив колись Меел-батор. Відколи жив, завжди змагався він у боротьбі з багатьма звитяжними й дужими баторами, та ніколи спиною не торкався землі – ніхто не міг побороти Меела-батора.

Рідний народ Меела пишався його силою, розумом і кмітливістю.

Неподалік жив по сусідству молодий, але хвалькуватий і заздрісний батор Еелен. Нападати на чужі землі, красти чужу худобу було його улюбленою розвагою.

Почувши про силу й славу Меела-батора, хвалькуватий Еелен-батор вирішив побити його. Зібрав триста воїнів і рушив з ними на батьківщину Меела-батора.

Прибувши з військом на кордон, Еелен-батор надіслав до старого батора гінця з такими словами:

«Ти, кажуть, колись побив мого батька. Через те я йду на тебе війною!

Молоде щеня завжди забуте, молодий батор завжди дужий.

Спробуй встояти проти мене! Чекаю відповіді до наступного сонця, а тоді відразу йду на тебе...»

Меел-батор, як і належало його рокам та мудрості, прийняв зухвалий виклик і надіслав гінцем таку відповідь:

«Якщо хочеш помірятися силою – спробуй!»

Діставши таку відповідь, Еелен-батор сердито пробурчав:

– Ага! Отож ти не шкодуєш своїх гнилих жовтих кісток!

Наказав поставити в широкому степу Шамша багато повстяних юрт, став дожидати світанку.

Тієї ж ночі й Меел-батор рушив у похід на ворога.

Найдивовижніше було те, що старий батор ішов на бій сам, без війська. Він узяв лише улюбленого лука, зробленого з кістки, й одну добрячу стрілу з пір’ям та залізним наконечником. А ще запросив з собою найкращого гостроокого мисливця-слідопита.

От і все військо Меела-батора.

Старий батор та його розвідник довго йшли в широкому степу Шамша, дослухаючись до нічних шерехів. Нарешті вони побачили безліч вогнів. Скільки їх – годі було полічити, так само, як не можна полічити коней у великому табуні, що збився докупи серед стену. Це палахкотіли багаття, позапалювані воїнами Еелена-батора.

– Багацько війська привів до нас батор чужої землі! Як же ми його подужаємо? – спитав мисливець-слідопит, з тривогою поглядаючи на жовті вогні багать.

Меел-батор спокійно відповів:

– Добрі собаки-чабанки не перелічують, скільки вовків напало на овечу отару, а хапають за горлянку ватажка вовчої зграї, яка після того розбігається... Слухай старого батора – йди у широкий степ Шамша, де горять багаття воїнів чужої землі. Там, серед багатьох юрт, знайди найбільшу, найкраще оздоблену юрту. У ній, гадаю, відпочиває сам Еелен-батор. Скажи йому, що я прохаю в нього на одну люльку тютюну, бо, дуже поспішаючи в похід, забув удома кисет. А сам тим часом примічай, який із себе чужий батор, скільки вершків має його тіло завдовжки й завширшки та в якому місці юрти він сидить. Потім знайдеш мене он на тій північній горі й перекажеш, що побачив. Іди сміливо...

Незабаром мисливець був уже серед повстяних юрт, у яких розташувалося вороже військо. Роздивившись, він побачив найвищу, багато оздоблену гостроверху юрту з білої повсті, Він підійшов до цієї юрти й почув могутній голос, що долинав звідти.

Мисливець оглянув юрту з усіх боків. Заввишки вона була понад вісім ступенів, завширшки – понад шістнадцять. Вартові впустили мисливця в юрту, бо він не мав при собі зброї й до того ж пояснив, навіщо прийшов до чужого батора.

Еелен-батор сидів на білій повстині просто під димарем, упершись плечима в схил юрти. Обабіч нього в двох величезних казанах кипів жовтий чай. Біля кожного казана поралося четверо слуг. Вони один за одним подавали баторові кухлі чаю, а він випивав їх одним ковтком.

Мисливець привітався й сказав:

– Наш Меел-батор заради знайомства прохає у тебе тютюну. Він так поспішав у похід, що забув удома свій кисет.

– Отож старий верблюд таки хоче воювати зі мною,– посміхнувся Еелен-батор,– Ну що ж, передай йому мій тютюн: нехай ще раз покурить перед смертю, доки йому не почорнів живіт.

І велетень одсипав із свого кисета добру жменю міцного тютюну.

Розвідник повернувся до свого батора, що дожидав його на північній горі, й розповів йому про все, що побачив. Не забув також переказати хвалькуваті слова батора з чужої землі.

Ніч іще дужче потемніла, коли мисливець повернувся у ворожий стан. Вартові стояли що десять кроків, лунко перегукуючись між собою. Та спритний мисливець проповз на животі між ними, не зламавши ані стеблинки в сухій траві. Він підкрався до високої юрти з північного боку й викресав іскру саме навпроти спини велетня, котрий досі сидів у своїй юрті, сьорбав чай і голосно розмовляв.

Ледве сяйнула іскра, вибита кресалом, мисливець скочив убік і тієї ж миті почув могутній посвист стріли. Вона прилетіла з північної гори, де сидів Меел-батор. Стріла прошила повсть високої юрти, й раптом мисливець почув, що в юрті страхітним голосом ревнув велетень:

– Годі! Не час пити чай! Чую в спині гостре, холодне залізо! Звідкіль воно? Сурміть на сполох!

Загула сурма. І відразу ж у стані нападників зчинився галас, ґвалт, лемент переляканих людей, іржання коней. Багаття згасли, й воїни в щільній темряві, збиваючи один одного з ніг, замість бойових коней сідали на корів, замість списів і стріл хапали поліна, вдягали на голови замість шоломів казани, в яких цілісіньку ніч варили м’ясо чужих корів та овець...

Скориставшися з такого безладдя, сміливий мисливець-слідопит непомітно зник з табору й незабаром повернувся на північну гору до Меел-батора.

– Твоє око й рука не могли схибити? Ти викресав іскру саме навпроти хребта цього зажери, охочого до крові й чужого добра?

– Ні! Мої око й рука не могли схибити, шановний баторе! – скромно відповів мисливець.

– Я вірю тобі. Моя стріла влучила з великою силою. Вона зробила своє. Ворог більше не прийде.

І двоє славних баторів, радіючи, спустилися з північної гори в теплу влоговину. Тут вони розв’язали свої торби, зварили найкраще м’ясо. Випили найміцніший духмяний напій. Потім полягали спати.

Рано-вранці Меел-батор прокинувся й сказав мисливцеві:

– Ану, зійди он на той пагорб – глянь, що там поробляють наші вороги!

Мисливець виліз на пагорб, придивився й сказав:

– Бачу, що юрти розібрані й воїни чужої землі рушають туди, звідки прийшли. У стійбищі бачу лише сумні чорні кола од вогнищ та ще великого рудого верблюда. Він лежить біля того місця, де стояла висока юрта Еелена-батора.

– Нумо, поглянемо, якого це верблюда вони покинули,– усміхнувся Меел-батор і разом з мисливцем попрямували до ворожого стійбища.

Коли вони підійшли, то побачили, що на землі лежить не великий рудий верблюд, а лежить і вмирає сам Еелен-батор, прошитий влучною стрілою.

Він був надто важкий, через те воїни, що поспіхом відступали на південь, покинули його тут на з’їжу вовкам.

Батори-вороги, які досі ніколи не бачилися, зміряли очима один одного.

Еелен-батор підвівся на ліктях і грубо промовив:

– Сивий Мееле-баторе! Я багато чув про тебе. Кажуть, у боротьбі з найдужчим твоя спина ніколи не торкалася землі. Ти старий роками, і я думав, що твої руки й очі теж постаріли. Але я помилився. Це ж твоя стріла, пущена з вершини північної гори, прошила мені спину. Чому ж ти вирішив убити мене з далекої відстані?

– А чому ти прийшов сюди здалека? Ти шукав моєї смерті, а знайшов свою,– відповів Меел-батор.

– Якщо ти хотів жити на золотій землі, то чому ж не жив на своїй, а хотів загарбати мою землю? Чи тобі було тісно на своїй золотій землі?

– Твоя правда, сивий баторе. Але ти вчинив недобре, коли поцілив мене стрілою вночі, здалека, крізь повсть юрти. Ти зламав закон битви...

Меел-батор засміявся.

– А ти, коли напав на нашу землю, хіба питав нас – нападати тобі чи ні? Невже після цього ми ще будемо радитися з тобою, як нам тебе вбити?

Еелен-батор нічого не зміг відповісти на це й заплющив очі.

– Вийми свою стрілу...– попрохав він старого Меела-батора.

Сивий батор витяг стрілу із спини свого недруга, й Ееленбатор одразу вмер.

...От як Меел-батор урятував рідну землю від нашестя лютого й пожадливого ворога.

Так оповідають про це старі люди.