бурятська казка - Золота чаша, бурятська казка

Колись у давнину жив, кажуть, у наших степах жорстокий хан Санад.

От якось надумався він разом з усім своїм народом перейти на інші землі, бо там і жилося легше, й паші для худоби було вдосталь. Але путь до цих земель довга й тяжка.

Перше ніж рушити в дорогу, хан Санад наказав повбивати усіх старих людей.

– Вони будуть тягарем для нас у дорозі! – сказав він.– Жодного старого не можна взяти з собою, жодного не можна залишити живим! Того, хто не виконає мого наказу, спіткає смерть!

Хоч як було тяжко людям, а довелося їм виконати жорстокий ханський наказ.

Усі дуже боялися хана, нікому й на думку не спадало, що можна йому не скоритися.

Тільки один з ханських підданців, молодий Цирен, не зміг убити свого старого батька.

Домовився він із старим, що заховає його у великий шкіряний мішок і так, потай від хана, від усіх людей, перевезе на нові землі.

А там – що буде, те й буде...

Знявся хан Санад з місця й з усім народом, з усіма табунами й стадами рушив з півдня на північ, у далекі степи.

І разом з усіма у великому шкіряному мішку, притороченому до сідла, їхав старий Циренів батько.

Крадькома від усіх Цирен годував і поїв його, на перепочинках, коли зовсім стемніє, нишком розв’язував мішок і випускав батька, щоб він міг хоч трохи розім’яти затерплі руки й ноги.

Довго йшли вони і нарешті прийшли до великого моря. Тут хан Санад наказав зупинитися на ночівлю.

Один з ханських слуг підійшов до води й побачив, що на дні моря щось виблискує й світиться. Придивився – аж то блищить золота чаша небаченої краси. Слуга зразу пішов до хана й доповів йому, що на морському дні, край берега, лежить дорогоцінна золота чаша.

Жорстокий хан, не довго думаючи, наказав негайно дістати йому з моря золоту чашу. Але ніхто не зважувався пірнути на дно.

Тоді хан звелів кинути жеребок.

Випав жеребок одному ханському слузі. Пірнув той у воду, а назад не виринув.

Випав жеребок другому.

Кинувся він з високої кручі вниз та й залишився навіки в морській безодні.

Так загинуло в морі багато людей хана Санада. Але жорстокий хан гнав своїх підданців на смерть. З його наказу вони один за одним пірнали в море й гинули під водою.

Нарешті припав жеребок пірнути по чашу й молодому Циренові.

Прийшов він до схованки, де сидів його батько, й став з ним прощатися.

– Батьку! – сказав.– Прощай! Загинемо ми обидва.

Стривай! Що ж таке сталося? Чому ти маєш загинути? спитав батько.

Цирен розповів, що йому припав жеребок пірнути в морську безодню й добути дорогоцінну чашу.

– Але звідти ще ніхто не повертався,– сумно сказав він.– Отак я загину з ханського наказу в морі, а тебе знайдуть і вб’ють жорстокі ханські слуги...

Слухав, слухав старий та й каже:

– Ех ви! Хоч би й усі потонули в морі – золотої чаші вам однаково не добути. Адже вона лежить не на дні моря! Бачиш оту гору, що височить неподалік? Он там, на вершині, й стоїть золота чаша. А ви бачите у воді лише її відбиток. Як же це ви досі не здогадалися?

– Що ж мені робити, батьку? – питає Цирен.

– Зараз іди на гору, знайди чашу й принеси ханові. Знайти її на вершині неважко: золотий блиск ти побачиш здалека. Та, може, чаша стоїть на такій стрімкій скелі, що на неї й вилізти годі. Тоді зроби от що: почекай, доки на скелі з’являться козулі, й сполохай їх. Козулі побіжать врозтіч і скинуть чашу вниз. Але хапай її миттю, бо чаша може впасти в глибоку ущелину!

Цирен зараз же рушив до тієї гори.

Ой же й нелегко було йому дертися на верховину! Чіплявся він за кущі, за дерева, за гострі камені, подряпав у кров обличчя й руки, пошматував одіж. Нарешті виліз майже на самісіньку вершину й побачив, що на високій стрімкій скелі сяє чудова золота чаша. Але на ту скелю, бачить Цирен, йому ніяк не видертися. Тоді він згадав батькову пораду й став чекати, коли на скелі з’являться козулі.

Чекати довелося недовго: незабаром на скелі з’явилося кілька козуль. Вони спокійно стояли й дивилися вниз. Цирен загукав, скільки сили в грудях. Козулі злякано заметушилися й скинули із скелі золоту чашу. Вона покотилася вниз, і Цирен спритно підхопив її.

Веселий і задоволений, з чашею в руках, спустився хлопець з стрімкої гори, прийшов до хана Санада й поставив перед ним чашу.

Хан спитав його:

– Як же ти дістав цю чашу з моря?

– Я дістав її не з моря,– відповів Цирен,– я приніс її з вершини он тієї гори. У морі ми бачили тільки відбиток чаші.

– Хто ж тобі сказав це?

– Сам здогадався.

Хан не розпитував далі й відпустив його.

Наступного дня хан Санад із своїм народом знову рушив у дорогу.

Довго йшли вони і прийшли нарешті до неосяжної пустельної землі. Сонце розжарило ту землю, спалило всю траву, ніде не було ні річки, ані струмка. Люди й худоба знемагали від спраги.

Людей охопив жах.

Ніхто не знав, що робити далі...

Тоді Цирен нищечком прокрався до батькової схованки й спитав його:

– Батьку, скажи, що нам робити? Люди, худоба гинуть без води!

Старий каже:

– Відпустіть на волю трирічну корову й простежте, куди вона піде. Там, де зупиниться й почне нюшити землю, копайте.

Цирен мерщій побіг і вигнав з череди трирічну корову.

Корова низько нагнула голову й стала блукати з місця на місце. Раптом вона зупинилася й стала, пирхаючи, нюшити гарячу землю.

– Копайте тут! – загукав Цирен.

Люди взялися копати, й незабаром під їхніми лопатами заклекотіло велике підземне джерело. Ринула холодна вода й струмком потекла по землі. Всі напились досхочу, повеселішали, підбадьорилися.

Хан Санад покликав до себе Цирена й спитав його:

– Як же ти зміг відшукати підземне джерело в цій посушливій пустелі?

– А я знав прикмети, через те й відшукав оте джерело,– каже йому Цирен.

Напились люди, відпочили й рушили далі.

Багато днів ішли вони й нарешті зупинилися на перепочинок.

Уночі раптово ринула злива й залила вогнища.

Хоч як мордувалися люди, ніяк не могли розпалити вогонь.

Змокли до кісток, змерзли – не знають, що їм робити.

Аж тут хтось побачив, що на вершині далекої гори блимає вогник.

Хан Санад звелів зараз же йти на гору й швидко принести вогню.

Один за одним побігли посланці виконувати ханський наказ. Троє видерлися на гору й побачили, що під великою крислатою ялиною справді горить вогнище, а коло нього гріється мисливець. Усі троє взяли з вогнища по головешці – вони палахкотіли ясним вогнем,– та ледве трапили під дощ, як головешки згасли.

Тяжко розгнівався хан Санад і наказав посланцям відрубати голови – чому не змогли донести вогню.

Припала черга йти по вогонь і Циренові.

Прокрався він нищечком до свого батька й питає:

– Що .ж його робити? Як донести під дощем вогонь з гори до стійбища?

Старий каже:

Візьми з собою великий горщок, наклади в нього жару, скільки вміститься, так і донесеш вогонь до стійбища...

Цирен усе зробив, як його навчив батько, й приніс з верховини повнісінький горщок жару.

Люди порозпалювали вогнища, обсохли, наварили страви...

Дізнався хан, хто приніс вогонь, і наказав Циренові з’явитися до нього.

Коли Цирен прийшов, хан сердито гримнув:

– Чого ж це ти знав, як донести вогонь, і мовчав досі? Чом одразу не сказав, як треба зробити?

– Бо я й сам не знав...– обмовився Цирен.

– А як же ти дізнався? – став допитуватися хан.

І так він довго допитувався, аж Цирен нарешті признався, що це старий батько порадив йому, як знайти золоту чашу, як відшукати в пустелі джерело та як донести вогонь до стійбища.

– А де ж був твій батько? – здивувався хан.– Як же він їхав з нами?

– А я віз його у великому мішку,– признався Цирен.

Хан звелів привести старого.

– Я скасовую свій наказ! – мовив йому.– Старі – не перешкода молодим. Де старість, там і мудрість... Не треба тобі ховатися – їдь разом з нами.