грузинська казка - Ірміса, грузинська казка

Були собі дід та баба, і не мали вони ані лялечки. Аж на старості років знайшлося в них дитятко. Тільки дід недовго тішився, невдовзі й помер.

А баба тужила-тужила, що нічим сина годувати, та й віддала оленисі, щоб та годувала. А дитя так звикло до оленихи, що куди та, туди й воно.

А в тому лісі часто царенко полював. От якось побачив він олениху з дитинкою та й годі полювати, поїхав додому. А батько й питає:

– Чом же ти, сину, й не полюєш?

А син:

– Дай мені шістдесят пудів ланцюга залізного та сто двадцять душ челяді.

Дав йому батько, пішли до лісу. Тільки забачив царенко хлопчика, велів упіймати. Кинули люди ланцюг, закрутили, а хлопчак як понатужився, так той ланцюг тільки трісь та й порвався. Ще б нічого, а то геть усю челядь перебив, тільки царенко й зостався живий.

Прийшов царенко додому та й каже батькові:

– Як не вволиш мою волю, накладу на себе руки..

– А що ж там таке,– питає батько,– що вже й руки маєш на себе накладати?

А син і відповідає:

– Бачив я в лісі криву олениху з хлопчиком. Ловили, ловили й не впіймали.

Знову дає батько ланцюга й челяді, а все не гаразд. П’ять разів посягався царенко, але тільки даремно люди гинули. Аж на шостий раз упіймали хлопця й привели до палацу. Назвали його Ірміса. Дав царенко хлопцеві кімнату, а їсти ніяк не навчить. Як схочеться Ірміса їсти, йде до оленихи та й смокче молоко.

От царенко й думає': «Навчу я його їсти та одяг носити». Та й наказав, щоб обід та вечерю подавали йому в кімнаті Ірміса.

Дивився той дивився, та й собі почав так робити. Встане, одягнеться, вмиється та й сідає до столу. А вже як і балакать навчився, попросив царенко батька, щоб у палац його перевели.

Відтак і на лови почали разом ходити, тільки Ірміса дужчий був. Було, як пустить стрілу вгору та впаде вона додолу, царенко тягне з землі щосили, та й не витягне, а Ірміса раз – і вихопив.

Якось цар їде кудись у гості і полишає ключі Ірміса.

– Дивись,– каже,– як прокинеться мій син та проситиме, щоб показав йому кімнати, всі покажи, тільки в дванадцяту не заводь, бо зведеш зі світу.

Поїхав цар, а царенко прокинувся та й каже:

– Поводи мене по кімнатах.

Показав Ірміса одинадцять, а в дванадцяту не веде. Вихопив тоді царенко меча та й каже:

– Або покажеш, або і тебе вб’ю, і себе.

Що робити, відчинив Ірміса двері. А там красуня намальована на стіні, царенко як глянув, то й знепритомнів. Забрав його Ірміса, поклав у ліжко та й каже:

– Аби ти жив-здоров був, а вже я її знайду.

Приїхав цар та й ну дорікати Ірміса:

А юнак йому:

– Дай мені тільки волю, і я знайду ту красуню.

Пустив його цар, лаштується Ірміса в дорогу, а царенко

й собі. Та й пішли.

Ідуть та й ідуть, уже й рік минув. Аж прийшли край синього моря, при березі яблуня росте і яблук рясно-рясно.

От Ірміса і каже царенкові:

– А натруси-но яблучок!

Пішов той, та й не втрусить.

Тоді Ірміса кулаком гух по стовбуру, яблука так і посипалися. Сіли полуднувати. Коли це виходить із моря дев і кричить:

– Хто це яблука їсть із яблуні, яку ще мій дід садив? Зараз я його вб’ю!

А Ірміса і гукає:

– Сюди ходи, бо як же ти вб’єш?

Підступив той дев, а Ірміса його кулаком як ударить та й убив.

А вже з моря другий дев суне і те саме кричить, що й перший. Убив Ірміса і того.

Коли суне третій та аж реве,

– А ходи сюди,– кричить йому Ірміса,– тут твої братчики лежать, та й тобі місце буде.

Приволікся той дев, почали битися.

Довго билися, нарешті вбив Ірміса й третього, та й пішли далі.

Приходять до хати одного дева, а там дві девихи. От девихи й кажуть:

– Тікайте, люди добрі, хутенько, бо прийдуть деви, то буде вам лихо.

Тільки хлопці на те не дуже зважали, сіли в холодочку та й їдять яблука. Коли це йдуть три деви, один і гукає:

– А хто ж це прийшов до нашої господи та в холодочку сидить?

А Ірміса йому:

– Ходи сюди, то скажу.

Тільки дев до нього, а Ірміса повалив його, ще й коліном придавив. Виткнувся другий, а юнак і поклав його хрестом на брата. Тоді третій як зареве:

– А хто ж моїх братів ухрест поскладав та вбити заміряється? Зараз я його вб’ю.

Ухопив його Ірміса, поклав на купу зверху та й питає:

– Повбивати вас чи ні?

Почали деви проситися:

– Не вбивай, краще побратаймося!

Пустив їх Ірміса, пішли до хати.

Повітали деви побратимів і ну дорогу показувати:

– Як сюди підете – тридцять днів ітимете, і ніхто страшний вам не трапиться, а як туди підете – за десять днів дістанетеся до тієї красуні, тільки ж деви там живуть, то поїдять вас. Якщо ж ви девів подужаєте, то прийдете, врешті, до красуні. Дасть вона вам повечеряти й постіль постеле. Коли ж заснете, то вона захоче вам на палець персня надіти. Отож дивіться не спіть. Як тільки вона почне скрадатися зі своїм перснем, ми пустимо стріли, тоді й хапайте красуню.

Подякували царенко та Ірміса девам і пішли.

Ідуть, ідуть, коли це трапився їм дім, а в ньому велетень дев живе.

Заходять побратими до хати, аж там дев спить, а дівчина красуня мух проганяє. Як побачила дівчина юнаків, жахнулася:

– Тікайте хутко, бо прокинеться дев, то і вас поїсть, і мене.

– Ходи сюди,– каже їй Ірміса.

А мухи сядуть на дева та й розбудять.

– Ото й буде добре, а ти йди сюди.

Підійшла до них дівчина, а дев прокинувся та й реве:

– Була коло мене людська душа, на один зуб покласти, хто це її забрав?

А Ірміса йому:

– Хто ж би, як не я!

Почали битися. Довго билися, нарешті вбив Ірміса дева, забрав дівчину та й одвів до тих трьох девів, що берегли. А тоді далі пішли. Ідуть, аж бачать стоїть хата, деви весілля справляють.

Ірміса і його вбив. Скільки той найстарший дев не посилав, Ірміса усіх повбивав. Тоді вийшов сам найстарший дев, почали битися. Ударив дев – загнав Ірміса по коліна в землю. Лупнув Ірміса – загруз дев по груди. Ударив іще раз – ув’яз дев по шию. Кинувся Ірміса голови йому стинати, а їх у дева аж сто. Зітнув Ірміса п’ятдесят та й питає:

– То що, життя чи смерть?

– Життя,– одказує дев.

Випустив його Ірміса, а дев знову битися заміряється. Загнав тоді його Ірміса у землю й заходився стинати голови. Дев ну благати:

– Тільки випусти мене, я всю мою силу царенкові віддам.

Випустив його Ірміса, сам лаштується в дорогу, а царенка з девом лишає та й наказує:

– Передай же царенкові свою силу та навчи добре воювати.

Пішов Ірміса, знайшов, де живе та красуня. Саме вечоріло. Подала красуня вечерю, послалась і вклала Ірміса спати. Минула година, взяла красуня персня й скрадається, щоб надіти його Ірміса на пальця. Тоді три деви пустили стрілу й Ірміса вхопив красуню за пальця. Тоді вона й каже:

– Мабуть, я тобі судилася.

Та й натягла персня собі на пальця.

– Ні, – каже Ірміса,– не мені ти судилася, а побратимові моєму.

Уранці красуня загадує девам:

– Принесіть усі по одній подушці на посаг. Віддаюся я за чужинця.

На другий день забрали деви весь посаг і повезли красуню до царенка. Приїхали, бачать, сидить царенко, у попелі бабрається. Де вже сам зріс у силі, х'тозна чи й та, що мав, зосталася.

Схопив тоді Ірміса дева та й питає:

– Чом же ти обіцянки не виконав?

Злякався дев, хутко віддав царенкові свою силу, а Ірміса взяв і вбив дева. Забрали все його добро та й пішли до трьох девів. Справили там весілля й полягали спати під яблуню.

Уночі прилетіло якесь хтозна-що і вкрало царенкову дружину. Схопився Ірміса, збудив девів і каже:

– Бачите, якийсь дев украв царенкову дружину. Ви тут побудьте, а я з царенком піду шукати.

Ішли, ішли й прийшли до того дева, що вкрав царенкову дружину. Та саме у дворі сиділа, а дева не було, пішов на лови.

От Ірміса і просить красуню, щоб дізналася, в чому девова душа.

– Добре,– каже та,– прийдіть за місяць.

Пішли ті, поселилися в печері.

Минув тиждень, красуня й питає дева:

– Скажи, де твоя душа?

– Нащо тобі моя душа?

– Та я хотіла б їй служити.

– Моя душа, – каже дев,– в оцьому стовпі.

Як заходилася красуня коло того стовпа, обмила його, розмалювала так, що не можна надивитися.

Побачив дев та й каже:

– Коли вже ти так любиш мою душу, то сидить душа в кішці.

Як нашила красуня тій кішці одягу всякого, одно вбирає її.

Побачив це дев, сподобалося йому все оте. От він і каже:

– Моя душа за дев’ятьма горами. На одному дереві висить дев’ятиголовий дев, а в нього всередині сидить олень. Усередині в оленя сарна, а в сарні заєць, а в зайці зайченятко, а в ньому скринька, а в скриньці троє ластів’ят – двоє – мої очі, а одне – то моя душа.

Зраділа красуня, що дізналася, бо вже завтра мали прийти Ірміса із царенком.

– Тільки,– каже,– не зможете ви нічого зробити, бо той дев, що висить на дереві, носом чує хтозна-куди, то він вас поїсть.

– За це вже не журися,– каже їй Ірміса,– якось я його запопаду в руки.

От вони й пішли. Ідуть, ідуть. Уже й дев’ять гір перейшли, коли це царенко як затремтить. А то дев, що на дереві висить, якимсь промінням їх осипає, ледь не посліпли. А все-таки підступився Ірміса, перерубав вервечку, упав дев. Відрубав він девові всі дев’ять голів, розітнув його навпіл та й витягнув оленя. Розрубав і того й витягнув сарну, а з неї дістав зайця. Вхопив його хутко, розрізав і вийняв зайченя. Дістав із нього скриньку, вхопив одне ластів’я й убив. Осліп дев на одно око. Убив Ірміса друге ластів’я – осліп дев на друге око.

Пішли тоді Ірміса з царенком до нього та й кажуть:

– Оце ж тобі за те, що вкрав чужу жінку.

А дев їм:

– То мені за те, що жінці повірив!

Забрали Ірміса із царенком красуню та й привели знову до трьох девів, тільки вже не сплять, бояться, щоб хтось не вкрав красуні.

Аж опівночі прийшло троє куцих, сіли під яблунею та й балакають. Один каже:

– Яку ж ми долю пошлемо царенкові та його красуні?

– Яку? – питає другий.– А таку, що тільки приїде він додому, кінь стане дибки, а царенко впаде додолу й уб’ється. Якщо ж порятується, то коли свекруха подаватиме молодій золотий пояс, та золоті черевички, пояс той перекинеться гадюкою і з’їсть красуню, а коли ні, то черевички поламають їй ноги.

А третій куций каже:

– А коли й це не допоможе, тоді вночі прийде змій і обох проковтне. А коли нашу розмову хто чує та розповість кому, то хай стане він каменюкою.

Ірміса геть усе почув, тільки ж нікому не каже.

На другий день приїхали додому.

Щойно заїхали до двору, як царенків кінь почав гарцювати, але Ірміса ухопив його за вудило, то царенко й скочив на землю.

Вийшла на ганок цариця, винесла невістці золотий черес та черевички, але Ірміса узяв та й порубав те все.

Надійшла ніч. Ірміса став коло тієї кімнати, де молоді полягали, та й вартує. Коли це опівночі змій іде. Кинувся на нього Ірміса та й убив, а сам ліг спати.

Удосвіта почали весілля, три дні й три ночі пили-веселилися. На четвертий день цар із сином пішли до церкви, тоді цариця з невісткою побігли до Ірміса та й ну доскіпуватися:

– Скажи та й скажи, чого ти не дав коневі гарцювати, чому порубав золоті пояс та черевички.

Нічого не сказав їм Ірміса, тільки попросив, щоб не питали.

А ті в одно:

– Скажи та й скажи!

– Гаразд,– каже Ірміса.– Коли моєї смерті хочете, то скажу, – Та тільки закінчив розповідати всю пригоду, як став каменюкою.

Плакали-плакали цариця з невісткою, тільки ж нічого не допомагає.

Побігла невістка до ворожки та й питає, чи можна якось зарадити цьому лиху. А ворожка й каже:

– Як обмиєш каменюку сльозами, то Ірміса оживе.

Пішла та, обмила каменюку сльозами, аж невдовзі й Ірміса ожив.

Пораділи всі і вже по тому жили, далебі, щасливо.