фінська казка - Удатний гвардієць, фінська казка

Колись в одного хуторянина було три сини. Неподалік хати вздовж морського узбережжя стелилося поле, на якому він протягом багатьох літ намагався виростити жито. Як тільки воно починало красуватися, з моря налітала неймовірна буря, прибивала стебла до землі й винищувала весь урожай.

Так повторювалося десять років підряд.

Зрештою ця марна праця остогидла батькові, і він сказав синам:

– Шкода полишати напризволяще це хороше поле. Але воно жодного разу не повернуло бодай насіння. Я втомився од цієї марної работи, спробуйте ще ви.

Старший син засіяв лан, жито вже заколосилося, і хлопець радів, сподіваючись на майбутній урожай. Та надвечір з-за моря насунула чорна хмара, здійнялась нечувана буря. Вітер був такий лютий, що висвистували очерети, дерева в лісі ламалися з тріском. Юний хлібороб ледве встиг сховатися в прибережній хижці. Над ранок стихія вгамувалась, та коли хлопець поглянув на поле, то побачив, що його ніби прикоткували, так що не було ані крихти надії отримати хоч зернятко.

Наступної весни середульший син взявся обробити поле. Батько відраджував його:

– Даремно працюватимеш – анічого, крім збитків, не матимеш.

Син не повірив, старанно засіяв лан. Одначе, як і передбачав батько, буря знищила врожай.

На той час із королівської гвардії повернувся додому найменший син. Побачивши, у якому жалюгідному стані землі й ліси рідного хутора, він попрохав у батька дозволу обробити злощасний лан.

Батько хотів застерегти сина й розповів про лиху долю цього поля. Та молодий гвардієць не облишив свого наміру, позичив у батька жита й посіяв.

Коли хліб пішов у стрілку, солдат почав пильнувати свою ниву. Одного вечора зашуміло море, над водою нависла чорна хмара, здійнялася нечувана буря.

Одначе юнак не пішов спати до прибережної хижки, а причаївся у шелюгах і пильно вдивлявся у темінь.

Він побачив, як чорна хмара завмерла над нивою і з неї на поле опустилася лебедина зграя. Ледь торкнувшись землі, лебеді скинули пір’я, обернувшись дівчатами. Вони почали гасати й вистрибувати по ниві, витоптуючи жито.

Юнак помітив, що серед дівчат одна наймолодша і найвродливіша, і сховав її лебедине вбрання.

Досхочу настрибавшись і витоптавши збіжжя, дівчата знову обернулися на лебідок і через мить залопотіли крильми над морем. А наймолодша лебідка не знайшла свого вбрання і заячала на березі.

– Хто викрав моє вбрання? Благаю, поверни його! – вигукнула дівчина.– Якщо ти старший од мене, назву тебе своїм батьком, якщо молодший, будеш братом, а якщо ми перевесники, стану твоєю нареченою!

Гвардієць вийшов із кущів, несучи під пахвою лебедине вбрання, й сказав:

– Чому ти моєму батькові десять років, а моїм братам два роки завдаєш збитків? Чи можеш відшкодувати сподіяне?

Дівчина пообіцяла за винищений хліб заплатити в кілька разів дорожче й повідала, звідки вона родом. За трьома морями держава її батька – могутнього чаклуна. Це він обернув своїх дочок у лебедиць. Вони дізналися, що саме на цьому полі росте рослина, з допомогою якої вони знову можуть стати людьми. Тому й витолочували жито в пошуках цілющого зела. Але тепер, залишившись без лебединого вбрання, дівчина мусить стати його дружиною.

Молодий гвардієць зрадів, що його наречена – така гарна королівна, а юнка на знак вірності дала йому золоту обручку.

Вояк повіз свою обраницю додому, де негайно вирішили зіграти весілля. Запросили всеньке село, їли-пили досхочу і в честь такої небуденної події стріляли з рушниць.

Королівський палац стояв поблизу морського узбережжя. Тож король, почувши стрілянину, послав свого слугу поглянути, чи не розпочали, бува, його піддані без дозволу війну.

Слуга доповів королеві, в чому річ,– на хуторі святкують весілля, а наречена вродлива, мов сонце.

Володар негайно прибув на весілля. Суджена гвардійця вельми припала йому до серця, і він вирішив забрати її собі за дружину. Тож загадав женихові:

– Ти мусиш принести мені по парі всіх тварин, які водяться в моїх володіннях. Коли до ранку не буде їх на моєму подвір’ї, звелю зітнути тобі голову.

Зачувши це, гвардієць посмутнів і розповів своїй обраниці, яке нереальне завдання поставив перед ним король.

– Не турбуйся,– втішила кохана.– Візьми цю хустину і вранці йди до королівського палацу. Змахнеш тричі – побачиш, що станеться.

Наступного дня рано-пораненьку пішов колишній солдат до королівських хоромів. Тричі змахнув хустиною – і відразу ж до палацової брами побігли всілякі тварини, одна одної більша. Були серед них рогаті й безрогі, з копитами й без них; зчинились такі ґвалт і тупотнява, що мури ледь-ледь не впали.

Король перелякався, почувши цей шарварок, і попрохав гвардійця відігнати тварин подалі. Як тільки той змахнув хустиною, всі вони зникли, буцімто крізь землю провалились.

Одначе король усе думав-гадав, як звести юнака зі світу. І ось що йому спало на думку: звелів доставити йому все піднебесне птаство.

Гвардієць прибіг до дружини питати поради, і вона дала йому іншу хустину. Чоловік примчав до королівського палацу й тричі змахнув нею, і тієї ж миті потьмяніло небо, оскільки злетілися крилаті всього світу. Птахи були величезні й маленькі. Вони сідали на дах, і той тріщав під їхньою вагою.

Зрештою король попросив вояка віднадити птаство. Чоловік знову змахнув хустиною – і птаство зникло, мов дим.

Та володар не полишав свого лихого заміру. Він мовив колишньому гвардійцю:

– Якось мій покійний батько загубив ключі, виготовлені з чистого злота. Ти мусиш їх знайти – інакше голова з пліч.

Вояк поскаржився дружині, яке нелегке завдання отримав. Та вона розрадила:

– Завдання складніше, ніж попередні, одначе не турбуйся: Візьми коня і мчи до церкви. За вівтарем лежать загублені ключі. Міцно їх тримай і добре затям: полишаючи церкву, не озирайся, що б там не було.

Чоловік осідлав Сивка, скочив у сідло і поскакав до церкви. За вівтарем знайшов в’язку золотих ключів. Та на зворотній дорозі, як тільки озирнувся, господар храму здійняв несамовитий крик.

– Вояче, що ти зробив: забрав мій скарб! – заволав він.

Кінь силкувався розбудити свого хазяїна, але той і не кліпнув. Сивко намацав зубами в’язку ключів і приніс їх додому. Дружина вояка віддала їх королю і почала дорікати:

– Навіщо ти переслідуєш мого чоловіка? Ось твої ключі, але мій коханий, шукаючи їх, певне, потрапив у лабети смерті, бо не повернувся додому.

Почувши це, король вельми зрадів. Він почав учащати до жінки, всіляко улещав, щоб вона переходила жити до його палацу, погрожував силоміць повести її до вінця.

«Наймудріше буде, коли я взагалі зникну звідси, доки король переказиться зі своїм жениханням»,– подумала жінка.

Батькам свого чоловіка вона сказала:

– Я рушаю до отчого дому. Якщо мій чоловік повернеться й запитає, де я, скажіть, що чекатиму на нього за чорним і білим морями у мідному замку на дні червоного моря.

Молодиця припасувала до плечей лебедині крила, злинула до небес і зникла, ніби невагома хмаринка розтанула за морем.

А гвардієць лежав на кладовищі у високій траві. Нарешті він опритомнів, підвівся і побачив трьох мерців, що сиділи на замшілих надгробках і сварилися. В одного в руці був старезний капелюх, у другого – стоптані чоботи, в третього – іржавий меч.

Саме через ці речі вони й посварилися між собою.

– Чого це ви гризетесь за це дрантя? – запитав гвардієць.

– Це не мотлох, а чудодійні речі, велике багатство,– сказав покійник, який тримав капелюха.– Кожен, хто вдягне цього капелюха, стане невидимкою.

Той, хто тримав у руках чоботи, мовив:

– А оце семимильні чоботи.

І володар меча похвалився:

– Чоловік, який ним змахне, переможе й тисячне військо, бо це меч-сікач.

«Я повинен мати ці чудодійні речі»,– подумав чоловік і запропонував:

– Ви вже мертві, вам усе це ні до чого. Лягайте спочивати на віки вічні у м’який пісочок, а мені віддайте свої скарби. Я ж бо живий, мені вони знадобляться.

– Вояк правду каже,– погодилися мерці й віддали капелюх, чоботи і меч живому, а самі пішли спочивати до могил.

Гвардієць узувся в чоботи, до пояса припасував меча, а капелюха сховав за пазуху. Чоботи були чудові. Ступив два кроки – і вони перенесли його на рідне подвір’я. Там чоловік почув, що сталося. Мати розповіла, як король залицявся до його дружини і та, обернувшись лебідкою, полетіла.

– Вона сказала, що чекатиме тебе за чорним і білим морями в мідному замку на дні червоного моря,– розповіла ненька синові.

– Ох і далеко помандрувала моя дружина! – зітхнув гвардієць.– Та я знайду її навіть край світу.

І він вирушив на схід шукати свою кохану.

Надвечір дістався пралісу, де стояла нова хатина. Сказав господарям, що розшукує коня, і попрохав дозволу переночувати. Постелили йому на лаві.

Уранці господар похвалився перед гвардійцем своїм багатством і привів до комори, наповненої черленою міддю.

– Це ще не все, огляньмо другу комору,– запропонував господар.

Справді, друга була наповнена сріблом. А коли завітали до третьої, де засіки

були наповнені золотом, вояк одягнув свого капелюха, став невидимкою і туго набив торбу золотом.

Господар і незчувся, куди це раптово зник гість. Він скоріше відчув, ніж побачив, куди подався ночувальник. Запримітивши велику яму в купі золота, скрикнув:

– Це, схоже, був грабіжник, хоч і сказав, що розшукує коня!

А вояк промайнув поле, минув лісову галявину й лише там зняв чудодійного капелюха. Хазяїну не лишалося нічого іншого, як пригрозити йому вслід кулаком.

Довго пробирався гвардієць пралісом і нарешті досяг чорного моря. На березі стояла хижка на курячих лапах і крутилася мов дзиґа.

– Ану спинись, хижко, і дай подорожньому притулок на ніч! – вигукнув вояк.

Хижка завмерла, і з дверей визирнула стара з носом завдовжки в три лікті і з очима, наче олов’яні ложки.

– Що ти хочеш? Я можу прийняти лише вояка,– сказала стара.

– Я і є вояк,– одповів той і ступив до хатини.

Бабця пильно поглянула на гвардійця, мовби хотіла його з’їсти, й промовила:

– У моїй господі більше тридцяти років не було й духу хрещеної людини, а тепера є. Ось схоплю тебе і зготую собі гарну смаженю.

А вояк на те:

– З мене путньої страви не вийде. Ти ж бачиш, який я кістлявий, та й

хрящів чимало, а м’яса трішечки. А чи не можеш напутити, як мені здолати це чорне море?

– Якщо віддаси мені свою ліву руку, перевезу човном на той берег,– одповіла стара.

– Мені потрібна рука, вимагай плату золотом,– запропонував гвардієць і подзеленькав торбиною.

Коли благословилося на світ, вояк прокинувся і сказав старій:

– Ну, тепера перевези мене на другий берег.

Баба провела пальцем по лезу сокири:

– Ану клади свою руку на цю колоду – такої плати я вимагаю за перевіз.

– Спершу робота, потому плата,– кинув колишній гвардієць.– Коли перевезеш, на тому березі й отримаєш свою платню.

Стара погодилась. Вона поклала в човен сокиру й колодку, і попливли вони з вояком через бурхливе море. Але баба веслувала, аж вода вирувала, тож незабаром вони здолали морську стихію.

На протилежному березі вояк, одягши чудодійного капелюха, став невидимкою і вистрибнув із човна.

– Служивий, куди ж це ти запропав? – вигукнула стара.– Куди ж це ти втік, адже за перевіз не заплатив! А я ж бо через тебе мала по вінця клопоту: всю ніч гострила сокиру!

Довгоноса баба залишилася на березі зі своїми прокльонами, а гвардієць помандрував далі, доки дістався білого моря.

І тут на березі був човен, і стара хижка крутилася на гусячих лапах.

– Зупинись бодай на хвильку, щоб я, подорожній, увійшов,– попрохав вояк. Хатина спинилась, і чоловік зайшов.

Тут жила баба, у якої ніс був наче кочерга, а очі – мов срібні ложки. Стара саме ворушила в печі жар, коли гвардієць завітав до хати.

– Вітання тобі від молодшої сестри, яка перевезла мене через чорне море,– сказав вояк.

– О, ти, я бачу, шибайголова,– пробубоніла стара.– Як це вона тебе перевезла й не відсікла лівицю? Усі, кого вона переправляла через чорне море, позбулися руки.

– Отакої! – здивувався гвардієць.– А мене перевезла тому, що я розмовляв з нею привітно і дав пригорщу золота. Ось нате й вам, та перевезіть мене через біле море.

– Перевезу, але віддаси мені за це свої обидві руки,– прогугнявила баба.

– Ну, хай і так,– пообіцяв вояк.– Але мої руки відрубаєш тоді, коли опинимося на протилежному березі. Бо хочу тримати кермо, а без рук, зрозуміло, ніяк не обійдуся.

Стара погодилась, і попливли вони через біле море.

Коли дістались протилежного берега, вояк подякував за перевіз, одягнув капелюха, став невидимкою і майнув своєю дорогою.

Трохи згодом гвардієць був на узбережжі червоного моря. Там побачив древню хатинку, що дзиґою крутилася на журавлиних лапах. Чоловік намагався спинити її, промовляючи заклинання, одначе хижка, незважаючи на це, заоберталася ще швидше.

«Що ж робити?» – подумав мандрівник, та невдовзі він знайшов на березі старого невода і кинув його на лапи. Ті заплуталися в сіті, й хатка спинилася. Моторний гвардієць увійшов до неї.

Тут господарювала баба ще страшніша, ніж попередні: ніс – мов рогач, а очі – буцімто золоті ложки. Стара саме пекла хліб і носом ворушила жар у печі.

– Вітання від сестер! – вигукнув вояк.

– О, ти, я бачу, шибайголова! – здивувалася стара.– Як же ти дістався сюди неушкодженим? Донині мої сестри усім подорожнім одтинали руки.

– Я ж гвардієць, такий дужий, що їм не вдалося відтяти мені руки! – похвалився вояк.

– Он воно що, отакий ти один! – здивувалася стара й продовжила: – Тож дозволь спитати, куди це ти прямуєш і що шукаєш край світу?

– Ні,– відповіла стара.– Я навіть ніколи не чула про таку королівну.

– А може, ви знаєте, де знаходиться мідний замок? Подейкують, нібито на дні червоного моря.

– Не бачила й не чула про такий замок, хоч плавала морем уздовж і впоперек,– одповіла стара.

Почувши це, вояк похнюпився, але стара втішила його:

– Не сумуй, ходімо на берег, і я запитаю свою челядь про це.

Прийшли на морське узбережжя, і баба гукнула:

– Гей-гей! Все птаство небесне, прилинь до мене на розмову!

За мить зібралося птахів видимо-невидимо, як великих, так і маленьких.

– Чи не бачили ви у відкритому морі мідного замку? Над ним перекочуються хвилі, так що видніються лиш вежі.

Всі птахи відповіли одноголосно:

– Ні, такого замку ми ніколи не бачили й не чули про нього!

– Невже й ти нічого не знаєш про це? – запитала баба в найстарішого з птахів – столітньої скопи.

– Ні, не знаю і я,– відповів хижак.

– Тоді летіть собі,– наказала стара птахам.

Птахи полетіли, а бабуся почала згукувати всіх морських риб.

Але й риби нічого не знали про мідний замок, і вояк уже вирішив, що він довіку не побачить своєї дружини.

Та раптом завирувала вода і величезний кит підплив до берега.

– Що це ти плаваєш так поволеньки, чому не з’явився з іншими рибами? – запитала бабуся в кита.

– Забарився тому,– пояснив кит,– що мій хвіст у морській глибині зачепився за шпилі мідного замку.

– Однеси мене туди,– попрохав вояк.

– Що ж, сідай на спину,– запропонував кит.

Гвардієць умостився на спині кита, і той поплив у відкрите море – тільки піниста смуга лягла.

Небавом чоловік побачив вежі мідного замку, які виднілися з води. Він подякував китові і вхопився за шпиль.

«Чому цей замок під водою? – думав гвардієць.– Скоріше всього через чаклунські витребеньки»,– вирішив вояк і пірнув у глибочінь.

Палац було прив’язано до величезного якоря товстелезними ланцюгами. Гвардієць видобув могутнього меча й обрубав їх. Після цього замок великим островом сплив на поверхню.

Вояк знов надяг чудодійного капелюха й став невидимкою. А з хоромів сипонули мешканці палацу.

– Нарешті вирвалися із чаклунських пазурів! – раділи вони.– Тепера знову житимемо як люди, а не як молюски чи риби.

– Мій любий, мій коханий чоловіче, де ти?! – вигукнула жінка, впізнавши обручку.

Тоді вояк зняв капелюха й пристав до веселого гурту.

Наступного дня гвардієць став думати-гадати, яким чином потрапити до рідної домівки.

Жінка принесла лебедині крила й сказала:

– Рушаймо зараз же в дорогу! Невже вони не витримають нас обох?!

За мить вони злинули в небо; вояк із дружиною пролетіли над трьома

морями, безмежними пралісами й нарешті сягнули рідного краю.

А король-сусіда невдовзі прочув, що гвардієць повернувся додому зі своєю вірною обраницею. Він скликав чимале військо й на чолі його виступив у похід, щоб таки запопасти дружину вояка. Той вихопив із піхов всемогутнього меча, раз-другий змахнув ним і король разом зі своїми полками, пойняті полум’ям, щезли з лиця землі.

А гвардієць став володарем держави й довго-довго ще жив щасливо зі своєю чарівною дружиною.