китайська казка - Сором’язлива квітка, китайська казка

У невеличкому селі, на березі повноводої річки, жив колись вродливий, але дуже бідний юнак. Не було в нього ні батька, ні матері, ні близької рідні, от і жив він одинаком, працюючи на невеличкій ділянці землі, що дісталася йому в спадок від батька.

Робота була тяжка й виснажлива, та коли випадала вільна днина, він поспішав на берег річки, бо дуже любив посидіти з вудкою.

Якось його увагу привернув старий, що майже кожного дня вудив рибу під плакучою вербою неподалік од села. Сидить він під вербою і шепоче собі щось під ніс. Юнак підібрався до нього якомога ближче й прислухався.

– Ловись, ловись, рибко! Ловись, рибко, не маленька й не дрібненька, а лише велика! – весь час повторював рибалка.

Стоячи осторонь, юнак потай довго стежив за дивним старим і невдовзі пересвідчився, що в того на гачок справді попадаються лише великі рибини і жодної маленької. Десь на третій чи четвертий день хлопець не витримав, підійшов до діда й каже:

– Дідусю, зробіть ласку, навчіть мене, як рибу ловити.

Старий підвів голову, зміряв юнака поглядом, тихо засміявся й відповів:

– Невелике де щастя, юначе. Я б тобі порадив дещо інше. Іди прямо понад берегом і знайдеш саме те, чого тобі так бракує для щастя. Тільки попереджаю, щасливим станеш лише за умови, якщо ти порядна людина.

Сказавши це, рибалка неквапно вийняв вудку з води. Там, де недавно був гачок, по поверхні колами пішли хвилі, а старий раптом кудись зник. Хлопець довго не спускав очей з того місця, де недавно він сидів, а потім здивовано мовив:

– Чудасія якась! Певно, чарівник, не інакше.

Юнак стояв на березі річки і все розмірковував, чи старий справді пораяв йому йти вздовж берега, чи, може, це йому причулось.

Сонце вже схилялось до заходу. Легенький вітерець наскоками пробігав над самою водою, погойдуючи кетяги барвистих квітів, що острівцями росли вздовж берега. А над горами широкою смугою палала вечірня заграва, відбиваючись червоними зблисками в дрібних хвилях.

Юнак нарешті зважився і вирушив у путь. Ішов він довго. Уже й сонце зайшло, і місяць засяяв на небі. І тут йому шлях перетнула велика заводь, густо вкрита широчезним листям та рожевими квітами лотоса. Місяць над заводдю сяяв особливо яскраво, і квітки лотоса в його промінні були на диво гарні.

Юнак зупинився й прислухався. Здається, десь неподалік співають. А в повітрі, мигочучи своїми ліхтариками, літають світлячки. Понад водою легенько повіяв вітер. Захиталося листя лотосів, закивали голівками рожеві кріти. Куди ж це він попав? Чи не на небі часом опинився, чи все ще на землі?

Походжаючи берегом і дивлячись широко розплющеними очима на всі ці дивовижні речі, юнак несподівано спіткнувся і впав. Коли ж підвівся, то побачив, що все довкола перемінилось. На тому місці, де щойно була заводь, тепер стіною стояли дерева шовковиці, на ніжно-зеленому листі яких сиділи світлячки і час від часу спалахували. Від їхніх спалахів довкола було видно, як удень. При цьому світлі юнак помітив поміж деревами невелику хатину.

Підійшов до вікна і побачив, що в будиночку за верстатом сиділа дівчина і ткала шовкове полотно. На дівчині була рожева кофтина і яскраво-зелена спідниця – таких самих кольорів і відтінків, як і листя та квіти лотоса.

– Де це я? – тихим голосом спитав сам себе хлопець.

Дівчина почула його запитання, припинила роботу і повернулась обличчям до нього.

– Все тут таке ж гарне, як і ті чарівні лотоси при місячному сяйві!

Дівчина всміхнулась і тихо відповіла:

– Ти не помилився, бо це лотосова садиба, а я лотосова донька, Лотосяна. Якщо стомився, то заходь, відпочинь.

Юнак з радістю зайшов до кімнати. Лотосяна привітала його і знову сіла до верстата. її проворні руки бігали сюди-туди, а сама вона похитувалась, мов квітка лотоса на воді.

Трохи посидівши, юнак підвівся. З першого разу незручно довго затримуватись у чужому домі. Дівчина всміхнулась і провела його аж за двері. А йому так не хотілося йти з цього затишного куточка.

За кілька кроків хлопець озирнувся, аби ще раз глянути на це чарівне місце, але там, де ще мить тому зеленіли шовковиці й поміж них стояла хатина, тепер лежала широка заводь з квітками лотоса на ній, а в небі знову сяяв срібний місяць.

Прийшов юнак додому. Роботи повно, а душа його ні до якого діла не лежить. Коли почало сутеніти, він уже був на березі тієї заводі. Насилу дочекався, поки смеркло і вийшла Лотосяна.

Дівчина всміхнулася до нього, мов до давнього знайомого, і запросила до хатини.

При світлі свічки дівчина помітила, що сорочка в юнака подерлась у кількох місцях, і запропонувала полатати її. Одягаючи полатану сорочку, юнак відчув у душі теплоту й радість: нарешті знайшлася людина, яка потурбувалася й про нього.

Повернувся юнак до хати. Було далеко за північ, а він ніяк не міг заснути – усе думав про Лотосяну. Посидів у хаті, вийшов надвір і гайда до лотосової заводі.

Коли він туди прийшов, уже почали щебетати ранкові пташки, а невдовзі й сонце зійшло. Вода в заводі була тиха, прозора, а листя лотосів над нею мінилося ніжною зеленню. На пелюстках квітів іскрами променилася схожа на дрібні перлини ранкова роса. Юнак деякий час ходив понад берегом, насолоджуючись пахощами лотосів.

«Як же мені знайти Лотосяну?» – подумав він і, сівши на камені, розгледівся довкола. Його погляд зупинився на найбільшій і найгарнішій квітці. Він довго милувався нею, а в голові його промайнула думка, чи це не сама Лотосяна перетворилася на квітку.

Ледве но він подумав про це, як пелюстки квітки враз розійшлися врізнобіч і над ними на якусь мить повисла бліда хмарина, схожа на легкий серпанок ранкового туману, а потім з хмарини справді вийшла дівчина.

З квіткової чашечки вона ступила на воду і прямо по хвилях рушила назустріч ранковому сонцю, поширюючи довкола себе п’янкий запах водяного горіха та лотоса. Засліплений цим видивом, юнак кинувся до неї.

Лотосяна теж була рада зустрічі, але за хвилину сумно промовила:

– Мій батько заборонив мені виходити на побачення з тобою.

Для юнака це було мов грім з ясного неба. Він ураз спохмурнів, і з його очей закапали сльози.

Лотосяна підступила до нього ближче. їй стало шкода хлопця, і вона додала:

– Коли б я знала, що ти завжди будеш вірним мені і ніколи не зрадиш, то пішла б з тобою хоч на край світу.

Я ладен іти з тобою і в непроглядний ліс, і в дику пустелю,– запевнив її юнак.

Лотосяна дістала з рукава пуп’янок лотоса, дмухнула на нього, і квітка почала розпускатися, випромінюючи навсібіч дивовижне сяйво. Потім дівчина взяла юнака за руку, другою рукою підняла догори сяючу квітку, і вони злетіли в повітря. Повз них одна за одною пробігали хмарки, під ними ширяли орли та шуліки, а десь далеко внизу виднілися гори та бурхливі ріки.

Опустилися вони в глибокій гірській долині. Подивився юнак собі під ноги – довкола лише колючі бур’яни та каміння, а далі височіють пасма гір. І більш нічого. Юнак одразу засумував.

– Отут ми й оселимося,– мовила Лотосяна.– Я ткатиму шовкові полотна, а ти ходитимеш на полювання. І обом нам тут буде дуже добре.

– Як же ми будемо жити серед каміння й бур’янів? – запитав юнак.

– Про це не турбуйся,– заспокоїла його дівчина. – Що треба, я все сама зроблю.

Вона зняла з себе зелену спідницю і кинула її вгору. Спідниця покружляла в повітрі і поволі опустилася на землю. І сталося диво! Прямо у них на очах каміння та колючі бур’яни перетворилися на широке озеро, посередині його на невеликому острові стояла хатина. З берега до тієї хатини вів місток.

Лотосяна легким рухом узяла юнака за руку і повела через місток. Зайшли до хатини. А там на полицях розставлені миски, кухлі та інший посуд, на лежанці – подушки та ковдри, а на стіні висів чудовий лук і сагайдак зі стрілами. Біля вікна стояв ткацький верстат.

Другого ранку юнак зібрався йти в гори на полювання. Дівчина провела його до дверей, зняла зі свого волосся пуп’янок лотоса, дала йому як талісман від усякої напасті і попередила, щоб нікому його не передавав.

Настрілявши зайців та диких птахів, юнак повернувся додому. Хлопець підійшов ближче. Розпашіла від сонця і напруженої праці, дівчина носила в руках пучки гілок шовковиці й стромляла їх в усі щілини поміж камінням. Гілки одразу ж приймалися, починали рости і невдовзі ставали великими деревами. На руках у Лотосяни подекуди червоніли подряпини, з них сочилася кров, але вона не зважала на них і не припиняла роботи. Хлопець спробував умовити її:

– Уже смеркає. Ходімо в хату та відпочинемо.

Дівчина заперечно похитала головою, потім, усміхнувшись, відповіла:

– Після одруження нам тут доведеться господарювати, саме тому я й хочу перетворити поки що не дуже привітну пустелю в гарну садибу.

Уранці наступного дня хлопець вирушив на полювання в західні гори. Там, на широкій луці, йому трапився табун коней. Спіймав одного з них і приїхав додому верхи. А вдома на нього чекала ще одна несподіванка.

Дівчина винесла з хати великий сувій шовкового полотна і розіслала його на траві. Не встиг юнак і оком моргнути, як сувій почав рухатись і перетворився на невелику річечку. Лотосяна стояла на її березі, оглядала все те, що встигла зробити за ці дні, і радісно всміхалася. їхнє майбутнє щастя вже почало розцвітати, як пуп’янок лотоса.

Коли смеркло, в навколишніх горах та долинах запала глибока тиша. Тільки далеке відлуння вовчого завивання та ще стукіт ткацького верстата порушували її. Лотосяна щовечора працювала допізна.

– Час би й спочивати,– пробував відірвати її від роботи юнак, але вона завжди казала у відповідь одне й те саме:

– Нам треба ще дуже багато чого зробити.

Минали дні за днями. Якось увечері, сівши до столу, юнак подивився на Лотосяну. При тьмяному світлі свічки вона здалася йому вже не такою привабливою, як спочатку. Він тихо зітхнув і спитав:

– Ти не дуже стомлюєшся від роботи?

Вона нічого не відповіла, лише заперечно хитнула головою.

Минуло ще кілька днів. Юнак, як завжди, пішов зранку на полювання. Перейшов через одну гору, потім ще через одну. Сонце стояло прямо над головою і пекло нещадно. Обливаючись потом, він спустився в глибоку ущелину і побачив вхід до якоїсь печери.

Згадавши про талісман, який йому вручила Лотосяна, юнак сміливо попрямував до печери. Назустріч приємно повіяло прохолодою. Юнак мимохіть здригнувся, але вирішив не зупинятись. Що глибше він заходив у печеру, то темніше там ставало.

Просуваючись навпомацки, він помітив, що попереду блищать два вогники. Певно, тигр. І справді, пролунало оглушливе ревіння, і тигр кинувся на нього. Юнак злякався, відскочив до холодної стіни, хутко вихопив пуп’янок лотосової квітки і спрямував його на тигра. Враз ніби блискавка спалахнула: з кінця пуп’янка вихопився жмут червоного проміння. Тигр одразу ж укляк на місці, а потім, опустивши голову, повернув назад і понуро поплівся геть.

Трохи заспокоївшись, юнак рушив далі і через кілька хвилин натрапив на зграю вовків. Вони йшли йому назустріч тісною ватагою, не зводячи з нього хижих поглядів.

Юнак знову дістав лотосовий пуп’янок. Блиснуло червоне проміння, вовки зупинились, а тоді кинулися тікати. Юнак згадав про Лотосяну й подумав: «Який я їй вдячний за те, що вона ось уже двічі врятувала мені життя!»

Юнакові стало спекотно, все тіло змокріло від поту, проте назад він не повернув, а через деякий час побачив вхідні двері до якоїсь кімнати. Злегка штовхнув їх, і вони відчинились. Дивиться – усередині горить свічка, а на лежанці сидить вродлива жінка. Лице у неї біле-біле, а губи червоні-червоні. Юнакові і страшно стало, і водночас дивно. Яким це чином така гарна жінка опинилася в цій глибокій печері?

Жінка тим часом помітила юнака, схопилася з лежанки й ніжним, лагідним голосом запросила його до кімнати. Голос цей подіяв на юнака, мов чарівний напій. Він одразу ж забув про свій страх. Сміливо зайшов до кімнати і сів на лежанку. А жінка швиденько принесла і поставила на стіл чайник з вином і тацю з закусками.

Привітно всміхаючись та підморгуючи, вона наповнила йому золотий келих вином, на срібну тарілку наклала закусок і весь час торохтіла, не даючи юнакові й слова мовити. Юнак був у захваті від неї, і коли жінка запропонувала йому одружитись з нею, одразу ж погодився, подумавши, що Лотосяна не може порівнятися красою з цією жінкою.

Минуло три дні. Юнак ніби переродився за цей час. Він забув і про Лотосяну, і про її турботу про нього. В думках було лише одне бажання: випити та погуляти. На четвертий день та жінка сказала, що їй треба провідати родичів, а йти сама вона боїться, бо тут водиться чимало вовків, тигрів та інших звірів. Задурманений її чарами, юнак дістав пуп’янок лотоса і віддав їй, забувши Лотосянине попередження: нікому не передавати цього талісмана.

Жінка взяла квітку в руки й хитрувато посміхнулась. Потім вийшла з печери. Ледве-но за нею зачинилися двері, в кімнаті одразу ж стало темно. Хлопець скочив з лежанки, кинувся до дверей, але намацав лише холодну кам’яну стіну, а двері кудись зникли. Він простягав руки праворуч і ліворуч, ступав по кілька кроків то в один бік, то в інший, але його руки повсюди натикалися на кам’яну стіну. Від думки про те, що йому, мабуть, довіку не вибратися звідси, в нього аж серце захололо. А десь неподалік час від часу ревів тигр та завивали вовки. Юнак у розпачі схопився руками за голову й опустився на холодну підлогу. Тільки тепер він зрозумів, у яку халепу вскочив.

Лотосяна тим часом і далі ткала шовкові полотна й чекала повернення свого обранця. Минуло вже три дні, і вона почала хвилюватись за нього. Під вечір до неї завітав той самий старий, у якого добре ловилася риба, і сказав, що юнак уже одружився з якоюсь чаклункою. Старий дуже шкодував, що порадив їй познайомитися з цим зрадником. Дівчина слухала старого і відчувала, що у неї починає паморочитись у голові, що вона ось-ось знепритомніє.

їй було дуже прикро. Але вона мала добре серце і тут таки вирішила: «Хоч би що там було, а я допоможу йому».

Уранці дівчина вирушила в путь. Важким виявився він для неї. Довелося перетнути кілька крутих гір та глибоких долин, продиратися крізь густі хащі. Нарешті, подолавши всі труднощі й перепони, вони знайшла ту страшну печеру, проте вхід до неї було завалено величезним каменем.

Вилізла дівчина на той камінь, зняла з пальця срібний наперсток і поклала на камінь. З наперстка вихопився жмут сліпучого проміння, загримів грім, і від каменя одвалилася величезна брила. Вхід до печери було розчищено.

Дівчина спустилася вниз, знайшла там непритомного юнака і витягла його надвір. Від сорому той не знав, куди очі подіти. Але Лотосяна не стала дорікати за зраду, лише, ледве стримуючи сльози, тихо мовила:

– Я й подумати не могла, що ти такий невдячний!

Хотіла додати ще щось, та долиною раптом промчав вихор, здіймаючи догори хмари куряви і навіть каміння. Водночас заревіли тигри і завили вовки. Певно, чаклунка поверталася додому.

Лотосяна схопила юнака за руку і потягла його за собою. Вони йшли так швидко, ніби їх буревій штовхав. Тремтячи всім тілом, юнак лише переставляв ноги, не відчуваючи під ними землі. А в його скованій страхом душі діялося щось жахливе.

Чаклунка ніяк не хотіла випускати свою жертву. Вона кинулася їм навздогін, приколовши до зачіски пуп’янок лотоса.

– Юначе, куди ж ти? – гукала вона. – Вернись!

– Не смій озиратись! – шепнула йому на вухо Лотосяна. – Вояк озирнешся, то пропадеш.

– Подумай, юначе,– не вгавала чаклунка. – Я ж тебе жодним словом не скривдила, нічого поганого тобі не зробила, а ти тікаєш від мене. Згадай, як нам з тобою затишно та гарно було, а ти на прощання навіть глянути на мене не хочеш!

Почувши звабливий голос чаклунки, юнак не витримав і озирнувся. Чаклунка помахала йому носовою хусточкою. Цього було досить, щоб юнак, не тямлячи себе, кинувся їй назустріч.

Чаклунка підвела руки вгору, і з глибини ущелини до неї виповзла вели чезна зміюка. Вона посадила юнака зміюці на спину, сама примостилася поруч із ним, і, підхоплені рвучкими поривами вітру, вони полетіли в бік печери.

Залишившись сама, Лотосяна подивилася їм услід, потім глибоко зітхнула й сказала:

– Не я винна, що не врятувала тебе, винен ти сам, бо не послухав мене.

Минуло кілька днів, і біля входу до чаклунчиної печери Лотосяна побачила купу кісток та одяг її колишнього обранця. Це все, що залишилося від нього. І нікому було захистити ті останки ні від пекучого сонця, ні від холодної ранкової роси, ні від вітру злого, ні від дощу.

Жаліслива Лотосяна зібрала все це докупи, перенесла на свою садибу і там поховала. Могилка з часом заросла травою та квітами, а над ними високо піднявся кущ мімози. І коли Лотосяна захотіла приголубити зелені листочки, вони від дотику пальців враз постулялися й опустились донизу, ніби засоромившись її. Відтоді цю рослину називають сором’язливою квіткою.