африканська казка - Коли сміх проганяє страх, африканська казка

Ніколи, ніколи, скільки живуть люди, не було ще такого веселого народу. Ніколи ще не було таких добрих і таких завзятих до праці людей, як мешканці Севасо, країни сміху, країни радості. Це була щаслива країна, де зранку люди замість звичних і невиразних слів вітали одне одного усмішкою або й щирим сміхом. Бо й справді, якщо двоє людей, дивлячись одне одному у вічі, всміхаються чи сміються на всю губу, показуючи чудові білі зуби, то годі питати, як їм ведеться вдома, та й не тільки вдома!

Коли тамтам кличе в поле гарних хлопців, а жінки підплескують йому в долоні, чи ж може бути краще заохочення до праці! Скрізь лунав веселий сміх, бо у Севасо головним законом була радість. Старі діди під тисячорічним деревом говорили лише про сміх, про його чудодійний вплив на мозок і тіло. Вони повсякчас вправлялися в гуморі і так гарно, так безневинно жартували!

А коли старий дід регоче, то це означає, що вдома у нього не плаче жодна дитина, жодна жінка.

У Севасо правила цариця Тенеба, така гарна, як квітка, така мудра, як наймудріші з чоловіків. Цариця Тенеба була жінка свого народу, відважна матір своїх дітей, добра господиня й дружина. Народ дуже любив свою володарку, бо її краса, доброта, чистота були втіленням радості й миру, які панували в країні. Старійшини царської ради дуже поважали її.

Та ось одного дня на кордонах Севасо залунав дріб барабанів війни. На нього тривожно відгукнулись тамтами. Веселий народ Севасо із застиглим на вустах сміхом кинувся до мудрих радників і цариці. Коли Тенеба вийшла, безтурботно всміхаючись, народ полегшено зітхнув.

Тенеба ніжним поглядом обвела своїх підданих. А тоді поволі простягла до них свої прекрасні руки й мовила:

– Брати мої і сестри, ми – веселий народ, народ роботящий, але ми ще й сміливий народ. Настав час показати всім, що сміх проганяє страх і що сміятися в щасті і перед лицем ворога не означає слабкості. Зустрічати з усмішкою на вустах життєві труднощі, з вірою в рідних і в майбутнє – ось що таке відвага для народу Севасо.

Сьогодні, коли мечі блищать на кордонах нашої батьківщини, коли орди дикунів кривавого тирана Болоби зазіхають на наш край, відкиньмо страх! Ми не будемо битися зброєю, що нею бряжчать загарбники, ми не вояки. Ми – хлібороби, які працюють для того, щоб квітнула наша земля. Вертайте додому і спокійно чекайте.

Люди розійшлися.

Невдовзі ніч оповила Севасо. Прадавні страхи охопили її мешканців: жах перед пугачем, який кричить на стрісі хатини; жах перед собакою, що виє на місяць; жах перед духами, які несправедливо і невідомо чого ненавидять людей; жах перед вояками Болоби, які обложили Севасо. Хто може пишатися тим, що ні разу в житті не відчув страху? Людина, яка запевняє, що нічого не боїться, бреше. Всі люди бояться. Але того, хто відкрито тремтить перед лицем небезпеки, засміють як боягуза, коли ця небезпека мине.

У таборі Болоби велетенський барабан відбивав бойовий ритм. Крізь голосний спів ворогів час від часу долинало одноманітне деренчання їхньої музики.

– Завтрашній світанок стане свідком ще однієї перемоги, царю,– гримів голос ворожого співця.– Ти вже розбив ущент тридцять царів, розвіяв за вітром мури, які оточували найнеприступніші міста світу, там тепер гніздяться лише куріпки. Ти – лютий вихор, що змітає на своєму шляху правічні баобаби, ураган, який викорчовує цілі ліси, ти – сліпуча блискавка, яка трощить гори. Завтра сміх застигне потворною гримасою смерті на вустах

мешканців Севасо. А їхня цариця, пихата Тенеба, впаде перед тобою навколішки, умиваючись сльозами, і віддасть тобі ключі від своєї країни і від свого серця. Спи, Болобо, на світанку ти побачиш біля ніг своїх підкорений народ, який благатиме твоєї милості.

Замовк співак, і гучно заволали ріжки. В Севасо ніхто не спав. У Севасо більше ніхто не сміявся.

Ще треті півні не співали, а мешканці Севасо вишикувалися перед своїм селищем. Попереду стояли старі діди, за ними старі жінки, позад них – дорослі чоловіки, а за ними – діти й молоді жінки. Про те дивне шикування до бою домовилися на схвильованій нараді під тисячорічним деревом, навпроти хатини цариці Тенеби. Чоловіки і юнаки домагалися честі накласти головою, аби жили батьки, матері, сестри й дружини. Старі діди й баби відказали, що хоч їхні очі ще не намилувалися на світ, але вони самі собі заподіють смерть, як діти поляжуть у бою. Старі наполягали на своєму, і цариця Тенеба з ясною усмішкою на вустах схвалила те рішення. А тоді владно додала:

– Братове, довіртесь мені. Смійтеся з жорстокості Болоби, смійтеся з його люті. І нічогісінько з вами не станеться. Нехай вибух гучного сміху спинить кривавий похід. Нехай ваш твердий погляд зневажить і спопелить боягузів, які прикриваються зброєю, щоб напасти на мирний народ. Країна, де сміються повсякчас, де сміються в будь-яку пору дня,– справді щаслива країна. Спитайте у старих, спитайте у каміння, яке розкидане по стежках, спитайте у тисячорічних дерев, у незрушного неба, і вони вам скажуть, що країна сміху завжди була непереможна. Це наша країна. Наші люди зустрічаються з усмішкою на вустах, щоб вибухнути щирим, дзвінким сміхом і потиснути одне одному руки. На усмішку відповідають сміхом, який свідчить про веселощі й здоров’я! Ідіть відпочивати, а завтра ми покажемо ворогові, чого ми варті.

Можливо, сміх витав у повітрі того краю, можливо, він був і в чистих водах ручаїв та річок. Старі люди кажуть, що країна сміху була в серцях її мешканців, в серцях простих хліборобів. Живучи біля землі, мешканці Севасо гадали, що життя – то великий дар, з якого треба користуватися, якомога більше працюючи, якомога більше втішаючись. У Севасо всі громадські роботи робилися із захопленням, а кінчалися народними гуляннями. Та війна зі своїм почтом нещасть і жахів постала перед мирним народом.

Отож наступного ранку мешканці Севасо вишикувалися перед своїм селищем. Болоба на чолі загону вершників кинувся в бій. Ніхто не зрушив з місця в лавах відважних хліборобів. За кілька кроків перші коні звилися дибки, коли мешканці Севасо зустріли ворогів гучним сміхом. Так! Справді смішний той чоловік, який озброює армію, щоб поневолити волелюбний народ! Вершники гарячково натягли поводи. Від подиву вони опустили оголені мечі і звернули погляди на Болобу, який застиг ні в сих ні в тих перед таким дивним опором. Він наказав вершникам від’їхати на кілька кроків назад. Звівшись у стременах, з налитими кров’ю очима, тремтячими від люті вустами він мовив:

– Захищайтесь, жалюгідні сільські барани. Я прийшов битися в чесному бою, а не вбивати. Захищайтеся або пропустіть моїх вояків до Севасо. Ви не чоловіки, а отара баранів, мені гидко топтати вас кіньми.

Та ніхто не відповів на ті образи. Усі мешканці Севасо звели руки догори і засміялися ще гучніше.

Болоба аж пінився з люті. Він знову прокричав наказ до бою. Та його вершники не зрушили з місця. Сміх стих на вустах мешканців Севасо, всі глузливо дивилися на Болобу, якого не слухалась його армія.

Кеулен, воєначальник Болоби, його права рука, під’їхав до ватага і мовив:

– Слухай, Болобо, облиш цих людей. Зі зброєю в руках ти переміг тридцять царів. Відтоді, як ти наш ватаг, ні твоя армія, ні ти ще ні разу не відступали в бою. Сьогодні ж твої відважні вояки обеззброєні, скуті якоюсь силою перед цими дивними селюками, у яких немає іншої зброї, крім сміху й відваги. Не вимагай, щоб ми вступили в нерівний бій, не роби нас убивцями. Прошу тебе, сховай свій меч.

З подивом слухав Болоба свого воєначальника.

Перші промені сонця залляли землю.

Раптом натовп хліборобів розступився, і цариця Тенеба виїхала на білому коні, ще усміхненіша, ніж будь-коли. Вона поволі звела руки і мовила:

– Спинись, Болобо, слухай, що тобі скаже Тенеба. Тебе звуть непереможним левом, але ж лев убиває лише тоді, коли голодний! Ти прийшов на мої землі на чолі могутнього війська, щоб нас підкорити. Але ні я, ні мої брати й сестри з Севасо ніколи не тримали зброї в руках. Ми люди мирні. Слухай, Болобо, ти переміг тридцять царів, твоє ім’я наганяє жах на наймогутніших правителів світу. Але народ Севасо тебе не боїться. Ми не просимо у тебе милості, бо не зробили нічого такого, за що б ти мав нас убивати. Спинись!

У тебе є землі, царства, але зрештою тобі лишається тільки сім ліктів тої землі, яку топчуть твої коні. Ти підкорив наймогутніші народи, які тільки зустрічав. Але чи став ти від цього могутніший? Чи став непереможний, невразливий для голоду, спраги, холоду й хвороб? Ні!

Слухай, Болобо, тобі здається, що ти всесильний, та чи можеш ти збити сонце з його споконвічного шляху на небозводі, сховати місяць чи погасити найменшу із зірок? Спинися, Болобо!

Стережися, Болобо, ти звик перемагати і домагатися перемоги навіть ціною власного життя. Тобі доведеться вбивати все більше й більше, але останньою твоєю жертвою будеш ти сам. Спинись, Болобо, є ручаї, через які не можна переступити безборонно! Народу потрібен мир, щоб працювати в полі. Замислись над тим, що твоє військо не пішло за тобою!

Болоба дав остроги коню, зневажливо оглянув своїх вершників й усміхнувся Тенебі:

– Тут треба посадити баобаб, щоб перехожі знали, що сміх може прогнати страх.

Мовивши це, він поїхав геть, і військо рушило за ним.