угорська казка - Золотий замочок, угорська казка

Була собі одна жінка. І жила вона з синочком у великих злиднях. Працювала день у день з рання до смеркання, аж поки заробила трошки грошенят і купила троє поросят.

Каже вона тоді синочкові:

– Вижени поросят на пасовище!

Вигнав хлопчик поросят на пасовисько. Вони паслися, а хлопчик грався з дітьми. Коли це бачить: юрба хлопців несе бруднісіньке щеня.

– Куди ви несете щенятко? – питається він.

– Несемо, щоб повісити,– кажуть діти.

Шкода стало хлопчикові бідолашну тварину.

– Не вішайте його, віддайте мені, а я віддам вам за нього порося.

Хлопці віддали щеня, а порося забрали.

Брудне щеня подякувало хлопчикові за те, що він урятував його від загибелі.

– Не журись,– каже, – колись і я тобі прислужуся.

Наступного дня хлопчик вигнав на пасовисько вже тільки двоє поросят. Не встиг він присісти, як знову побачив юрбу хлопців. Несли вони кошеня.

Хлопчик знову спитав, куди вони його несуть.

– Повісити,– відповіли хлопці.

Почав він благати, щоб кошеня не вішали – де там! Хлопці й слухать не хочуть.

Тоді хлопчик урятував кошеня, віддавши за нього поросятко.

Кошеня подякувало й поклялося, що вірно служитиме хлопчикові аж до смерті.

Третього дня хлопчик вигнав на пасовисько лише одне порося. Але й це порося не довелося йому пасти.

Діти побачили на траві гадючку й почали кричати:

– Бий гадючку! Бий її!

Підбіг хлопчик до дітей і почав просити, щоб не вбивали гадючку.

– Вб’ємо, бо вона нас покусає! – кажуть діти.

– Не вбивайте її,– прохає хлопчик,– я віддам вам порося.

Подякувала гадючка хлопчикові за його добре серце.

Коли прийшли додому, гадючка попросила хлопчика, щоб він зробив для неї діжку, бо вона ще маленька й треба їй довго рости, а рости вона може тільки в діжці.

Пішов хлопчик до бондаря, купив велику діжку. Поклав гадючку в діжку, щоб вона росла, якщо так бажає.

Гадючка жила в діжці, щеня в будці, а кошеня в кухні. І кожне випивало за день цілісіньку пляшку молока.

– Якщо ти нас врятував, то вже й годуй,– казали вони щодня.

Хлопчик дуже полюбив щеня, кошеня й гадючку і ходив до людей

на роботу, щоб заробити своїм годованцям на молоко. Щеня й кошеня росли на його очах.

А чи росла гадючка, ніхто не знав, бо вона сиділа в діжці.

От раз мати й каже синові:

– Синочку, не знаю чого, але діжка дуже тріщить.

– Як тріщить, то й добре.

Підійшов він до діжки й питає:

– Може, ти, гадючко, занедужала, що діжка тріщить?

– Ні, тріщить діжка тому, що я вже підготувалася, господарю мій маленький. А чи ти підготувався теж?

– До чого, друже?

– До далекої дороги.

– Можу підготуватись хоч зараз! – каже хлопчик.

І пішов він до матері.

– Спечіть мені, матусю, коржів на дорогу.

Мати напекла коржів і поклала їх синові в торбину.

Підійшов хлопчик до діжки:

– Оце я вже й готовий.

– Тоді я трошки потягнуся! – каже гадючка.

Потягнулася, а діжка як трісне! Так і розсипалась, мов шкаралупа від яєчка А з купи клепок і обручів виповзла велетенська гадюка.

– Сідай мені на спину, господарю мій,– сказала вона,– помандруємо до мого батька, щоб він тебе винагородив.

Хлопчик сів на гадюку – і гайда в дорогу! Повзла гадюка, звиваючись, довго повзла.

Минули країну ящірок, за нею країну жаб...

Нарешті примандрували в країну гадюк.

Шляхом сунули гадюки – хто куди, кожна в своїх справах. Хто пішки, хто в кареті, хто верхи на коні, а хто й на простому возі. Побачивши величезну гадюку і в неї на спині людину, вони сповзлися звідусіль, щоб знищити людину.

Але гадюка захистила свого господаря. Махнула хвостом і розігнала всіх гадюк. А тоді вже поповзла попід садами, щоб ніхто їх не бачив.

Доповзла нарешті до саду, де стояв великий палац, та й каже хлопчикові:

– Слухай-но, господарю мій! Батько мій – гадючий король. Не дуже лякайся, як він тебе сім разів проковтне й виплюне. Така вже в нього звичка. Оце так він виявляє свою приязнь. А хто йому не сподобається, того ковтне і не виплюне.

– Чи сподобаюсь я йому, чи ні, але не хочу, щоб він мене ковтав і випльовував! Краще повернуся додому.

Зажурилася гадюка. Що його робити?

– Гаразд, зачекай тут,– сказала вона нарешті,– я поговорю з батьком, щоб він тебе не ковтав.

Поповзла гадюка в палац, у великий зал. Батько її сидів на королівському троні. Вона привіталася з ним.

Король кивнув у відповідь і спитав гадюку, чого їй треба.

Бачить гадюка, що король не впізнав її.

– Чи був у вашої величності син? – питається вона.

– Еге, каже король,– заблудився десь, бідолаха.

– А ви зраділи б, коли б він знайшовся?

– Ще б пак! Адже він у мене один-єдиний!

– То чого ж ви не радієте зараз? Перед вашим троном стоїть ваш ин. змій-королевич!

Ото здивувався король! Особливо його вразило, що син виріс більший за нього.

Сину мій любий! Як добре, що ти повернувся до батька! –вигукнув король.

І вони обнялися.

Ну, сказав нарешті король,– повзи сюди до трону, сідай біля мене й розказуй, де був, що бачив та хто тебе виростив такого здоровенного.

І змій-королевич розповів про хлопчика, який урятував його від загибелі та вигодував у діжці.

– Веди цього хлопчика сюди, я його щедро винагороджу,– сказав старий король.

– Я б його привів сюди, тільки обіцяйте, що не будете ковтати його та випльовувати сім разів. Хлопчикові не до вподоби така ласка.

– Обіцяю!

Виповз змій-королевич у сад і каже хлопчикові:

– Не бійся, батько тебе не ковтатиме.

– Тоді ходім,– каже хлопчик.

Дорогою в палац змій-королевич наказав хлопчикові, щоб не брав від батька золота, діамантів, не брав і палаців, якщо даватиме. Хай попросить маленький золотий замочок, що висить на стіні.

– Гаразд,– погодився хлопчик.

Постукали вони в двері й зайшли до короля.

Старий король так зрадів, що мимохіть тричі проковтнув і виплюнув хлопчика. Але за третім разом згадав, яке дав слово, і засоромився, аж весь почервонів.

А хлопчик не гнівався на короля, бо від цього він одразу виріс і став дорослим парубком.

– Треба відсвяткувати повернення сина,– сказав старий король.

Три дні й три ночі пили, їли, грали, танцювали й співали.

Нагулявшись добре, парубок перекинув через плече торбину, подякував за гостинність і сказав, що рушає додому.

– Не відпущу я тебе,– мовив старий король,– поки не скажеш, як тобі віддячити за те, що ти врятував мого сина від загибелі, виховав його та ще й молоком годував.

– Що дасте, те й візьму,– відповів парубок.

Старий король сказав, що дасть йому півокруги, десять мішків грошей і три палаци.

– Я взяв би це все, але ж я не зможу донести додому.

– То що ж тобі дати? – питається король.

– Ось на цвяху висить золотий замочок; якщо хочете – дайте його мені, а ні – то прощайте.

– Що ж... Бери! Один у мене син, і ти його врятував.

Поклав парубок золотий замочок у кишеню, скочив на спину змія- королевича й рушив додому.

Проповзли вони державу зміїв, державу жаб і державу ящірок.

Нарешті побачив парубок, що вони вже дома. Зліз із змія-королевича і хотів був уже попрощатись, але змій питається:

– А ти ж знаєш, як треба поводитися з цим замочком?

– Ні, не знаю.

– То слухай! Вийдеш на подвір’я з замочком, відімкнеш його, і всі твої бажання збудуться,– сказав змій і поповз додому.

Парубок ліг собі на постіль і став думати-міркувати: що б його загадати замочкові? Жили вони вдвох з матір’ю в убогій хатині, дуже бідували. Думав, думав, аж опівночі надумав. Взяв золотий замочок, вийшов на подвір’я і сказав:

– Я бажаю, золотий замочку, щоб у мене був такий палац, як у змія- короля, та щоб я був іще багатший за нього.

Вранці перша прокинулася мати. Злізла з постелі й пішла по відро, щоб принести води. А відра ніде немає. Відчинила мати двері, щоб пошукати відро в сінях. А сіней немає. Тут мати побачила, що стоїть вона в якомусь блискучому залі, а навколо – багато дверей. Почала вона відчиняти й зачиняти двері, з одного залу переходити в інший. Нарешті так перелякалася, що стала ламати собі руки й вигукувати:

– Де ти, сину мій любий?

– Я тут, у постелі.

– Добре, що хоч ти тут,– сказала стара,– бо відра немає, і хата десь поділася. Не второпаю, де це ми опинилися.

– Ми розбагатіли, мамо,– відповів парубок.

Вийшли вони на подвір’я, оглянули стайні, хліви. Далі за садибою простяглася левада, і сіно на ній вже лежало в покосах. Скрізь було чисто й привітно.

– Відтепер так і житимемо,– сказав парубок.– Досить ми вже набідувалися!

Отак вони й жили собі спокійно. Якось мати каже синові:

– Якщо ми вже так розбагатіли, сину, час тобі одружитися.

– Гаразд,– відповів парубок,– Одружуся, якщо, ви, мамо, підете до короля і посватаєте мені його дочку.

– Піду, сину.

– Але одягніться так, як ви одягались, коли були бідні.

Одяглась жінка в своє дрантя й пішла, не зупиняючись, аж до самісінького королівського палацу. А далі варта її не пустила.

– Що тобі, відьмо, тут потрібно? – спитав вартовий.

– Я прийшла сватати королівську дочку за свого сина.

– Геть звідси, немита відьмо! Король не віддає дочку за кращих богатирів, а то ще віддав би за такого жебрака!

Жінка повернулася додому.

– Нічого, мамо,– сказав їй син,– ідіть завтра знову.

Пішла мати і другого дня, але вартовий знову прогнав її.

Третього дня вона зустрілася біля воріт з покоївкою. Молодиця зглянулася над нею, провела в палац і спитала, що їй потрібно.

– Син мене прислав,– сказала жінка,– щоб я сватала за нього королівську дочку. Він хоче одружитися з нею.

Саме в цей час у кімнату зайшов король. Почувши жінчині слова, він так зареготав, що корона трохи не впала з голови його.

– Чого ж це ви смієтесь, ваша величносте? – спитала жінка.

– Як же не сміятись, коли така жебрачка хоче посватати мою дочку за свого сина? Королевичі просили, я й то не віддав її.

– Але ж спиток не збиток,– каже жінка.

– Гаразд,– погодився король,– хай приїде твій син, я хоч гляну, хто це має намір одружитися з моєю дочкою.

Жінка переказала синові, чого хоче король.

Одягнувся син у таке вбрання, що кругом метлялося ганчір’я і він підмітав ним вулиці. У кишені насипав лляного насіння.

Коли він підійшов до брами, вартовий зупинив його. Але парубок сказав, що прибув із наказу короля. Вартовий викликав начальника охорони, а той доповів королеві. Нарешті парубка привели до короля.

– Чого тобі треба, голодранцю? – спитав король.

Вирішив парубок трохи подратувати короля. Не відповідаючи, він почав чухатись. А потім підійшов до печі, вийняв з кишені жменю насіння й кинув у вогонь. Усі подумали, що його кусають воші.

– Кажи, вошивцю! – гримнув король.

– Хоч я й вошивець,– відповів парубок,– але хочу оженитися на вашій дочці, ваша величносте.

– Що-о-о?

– Оженитися на вашій дочці,– спокійно повторив парубок.

– Гаразд,– погодився король,– Якщо виконаєш мої три бажання, віддам її за тебе.

– Виконаю, і не три, а хоч би й десять,– похвалився парубок і знову кинув жменю насіння у вогонь. Насіння лускалось, а всі присутні страшенно чухались.

– Слухай, ти, вошивий витязю! На подвір’ї стоїть дванадцять кіп

пшениці. Щоб на ранок ти повизбирував з них все насіння, не зрушивши жодної копи з місця!

– Гаразд,– погодився парубок.

Парубок пішов собі додому, ліг спати, а вночі підвівся, взяв золотий замочок, відімкнув його й сказав:

– Я бажаю, щоб усі миші, які є на світі, зібралися б на подв'р’ї в короля і виконували мої накази.

І зразу ж сила-силенна мишей набігла на королівське подвір’я. Зібралося їх якраз стільки, скільки зерен було в дванадцяти копах пшениці. Кожна миша взяла по зернятку й віднесла його на купу.

Виглянув уранці король у вікно – бачить: стоять усі дванадцять кіп так, ніби до них ніхто й не торкався, а поруч – дванадцять куп чистого зерна.

Побіг король сходами вниз і гукнув усіх слуг. Наказав їм розкидати снопи і знайти хоч одне зернятко. Але марно слуги розкидали всі копи – не знайшли жодного зернятка.

Виходить, зробив парубок те, чого бажав король.

Загадав тоді король таке: зібрати диких тварин з усієї країни на королівському подвір’ї та щоб вони стукали, грюкали в двері й вікна.

– Гаразд,– каже парубок,– зроблю.

Але цього разу король теж не сидів, згорнувши руки. Викликав він усю свою армію і наказав не пропускати ні людей, ні тварин. А сам ліг спочивати, бо думав, що все буде гаразд. Та на світанку він почув страшенний гамір. На подвір’ї лунало гавкання, скавчання, виття, писк, дзижчання, вищання, мукання, мекання, хрюкання, нявкання. Вікна палацу так дзвеніли, що король мало не оглух. Виглянув він у вікно і побачив силу-силенну вовків, ведмедів, рисей, сарн, оленів, лисиць, кабанів, ховрахів, борсуків, тхорів.

Король дуже злякався. На його щастя, прийшов парубок.

– Прожени їх геть! Прожени негайно! – почав благати король.– Бо вони з’їдять, знищать геть чисто все!

– Ви ж самі цього бажали.

Подумав король і вирішив дати таке третє завдання, щоб від нього не могло бути ніякого лиха.

Наказав він побудувати золоту дорогу від королівського палацу аж до хати, де жив парубок. Обабіч золотої дороги щоб квітнули дерева, а на них нехай цвірінькають птахи.

– Гаразд,– погодився парубок.

Прокинувся вранці король і почув цвірінькання. Виглянув у вікно і побачив золоту дорогу, що виблискувала під сонячним промінням.

«Ну,– подумав король,– вскочив я в халепу: доведеться віддавати йому дочку!»

Сів король у карету і поїхав золотою дорогою. Не доїхав ще й до середини, як побачив палац парубка.

«Не таке вже й лихо, шо він виграв. Якби я знав, що в цього вошивого лицаря такий палац, такі ниви, стільки худоби, то відразу віддав би за нього дочку».

Так парубок одружився з королівською дочкою. Він ходив на полювання, а дружина сиділа вдома й вишивала. Мати теж не сиділа без роботи – вона пряла і ткала.

Якось у двері палацу постукав купець. Господар саме був на полюванні. Вдома була лише його молода дружина. Купець порозкладав перед молодицею такі гарні персні, брошки, сережки, браслети, золоті ланцюжки, перли, що їй аж дух перехопило.

– Скільки ж ти просиш за ці прикраси? – спитала молодиця.

Дрібницю,– відповів купець.– Не за гроші продаю. Є в твого чоловіка золотий замочок. Віддай його мені, і тоді всі ці скарби будуть твої.

– Це неможливо! Чоловік завжди носить замочок з собою,– відповіла молодиця.

– А ти видури в нього,– порадив купець.

– Спробую.

Повернувся чоловік з полювання, а жінка каже йому:

– Залиш удома отой золотий замочок.

– Навіщо він тобі?

Мені він не потрібний, але ти можеш його десь загубити.

На це чоловік сказав, що золотий замочок лежить у добрій схованці; він його не загубить.

Назавтра прийшов купець, але даремно: замочка не було.

Королівська дочка знов почала умовляти свого чоловіка, щоб залишив золотий замочок дома, бо загубить.

Прийшов купець втретє, але золотого замочка й цього разу не було.

Четвертого дня королівська дочка так благала чоловіка залишити замочок вдома, що він погодився. Віддав дружині замочок і звелів нікому не віддавати його й навіть не показувати. Дружина обіцяла, та коли прийшов купець, відразу ж віддала йому замочок.

Купець схопив золотий замочок, відімкнув його і сказав:

– Я хочу, маленький замочку, щоб скеля, на якій зараз стоїть твій господар, розкололась і щоб він разом з конем впав у безодню.

Потім схопив королівську дочку, посадив її на коня й поскакав галопом.

Не встиг купець виїхати за браму, як собака й кішка схопилися на ноги.

– Настав час,– сказали вони.– віддячити господареві за те, що врятував нас від загибелі.

І пішли в ліс. Попереду йшов собака, за ним – кішка. Та ось шлях їм перетяла річка. Не довго думаючи, кішка скочила собаці на спину; собака стрибнув у воду, поплив і незабаром виліз на другий берег.

Звідси було вже близенько до тієї скелі, де мучився їх господар. Собака й кішка гарненько все навколо обнюхали і нарешті надибали на слід.

– Господарю, господарику наш любий, чи ти ще живий?

– Я жив би, якби мені хто дав хоч ковток води,– відповів голос із глибини.

Собака почав вигрібати під скелею землю, а кішка помчала до річки по воду. Процідили вони воду крізь щілину, чоловік напився і відразу ожив тілом і душею.

– Як же нам тебе врятувати, господарю наш любий? – спитали собака й кішка.

– Мене можна визволити тільки одним способом: принесіть сюди золотий замочок.

Собака й кішка знали, що золотий замочок забрав купець. Подалися вони розшукувати того купця. Собака нюхав, нюхав і натрапив на слід. За цим слідом вони вийшли до чудового палацу, де жив купець, а з ним королівська дочка, яку він украв.

– Ну,– сказала кішка,– тепер моя черга. Ти почекай мене тут під кущем. Вночі я вкраду золотий замочок.

Зійшла кішка по мармурових сходах на другий поверх. Зупинилась перед дверима й занявчала. Раптом чує – в кімнаті обізвалась господиня.

– Пусти кішку, вона, певне, прийшла до мене!

Купець відчинив двері, кішка шугнула в кімнату й заховалась під ліжком. Виглянула вона звідти й побачила, що золотий замочок висить на цвяху над головою купця, а на руках у королівської дочки – важкі кайдани.

«Ну,– подумала кішка,– коли так, усе гаразд буде!»

– Кинь кішці півхлібини, нехай попоїсть,– сказала молодиця купцеві.

Купець кинув півхлібини під ліжко.

Кішка взялась уминати смачний хліб, бо дуже зголодніла.

Не забула вона й про собаку, залишила йому окраєць.

Настав вечір. Почала жінка благати купця:

– Скинь із мене кайдани, бо вони поранять мені руки.

– Скину, якщо станеш моєю дружиною,– сказав купець,

– Тоді краще носитиму їх до самої смерті!

– Побачимо! – відказав купець і ліг спати.

Кішка тільки цього й чекала.

Коли люди поснули, вона тихесенько зняла з цвяха золотий замочок і відчайдушно занявкала.

– Няуррр! Няуррр! Няуррр!

Від цього купець прокинувся.

Королівська дочка, плачучи, почала його благати:

– Ой, випусти кішку! Невже не чуєш, що вона спіймала мишу? Випусти мерщій, бо забруднить підлогу в кімнаті.

Купець зліз із ліжка, відчинив двері й випустив кішку.

А кішці того тільки й треба було. З окрайцем хліба і золотим замочком вона щодуху помчала до собаки.

– Добре, що прийшла,– важко зітхнув собака.– Я вже здихаю з голоду.

Кішка віддала йому окраєць, і коли собака підживився, показала йому золотий замочок.

А замочок так гарно виблискував під місячним сяйвом, що обоє з радощів аж заплакали.

Побігли собака й кішка назад, до скелі. На ранок дісталися вони до річки. Перепливли її й подалися далі.

Скеля була вже недалечко, але вони бігли чимдуж, аби швидше врятувати свого господаря.

– Любий наш господарю, чи ти живий ще? – гукнули вони в розколину.

– Жив би, жив би, якби хоч ковток води,– відповів з-під великої брили чоловік.

– Ось зараз нап’єшся досхочу! – відповіли собака й кішка. – Ми принесли золотий замочок.

Та й просунули йому золотий замочок у розколину.

Піймав господар свій замочок, відімкнув його і сказав:

– Я хочу, щоб скеля відпустила мене на волю.

Скеля страшенно затріщала й розкололася на дві половини. Чоловік вийшов звідти разом із конем. Посадив тварин до себе на сідло, і поїхали вони верхи додому.

Не проїхали вони й половини шляху, аж бачать: їде назустріч король, сердитий, аж лихий.

– Куди подів дочку мою, шибенику? – гримнув король люто.

Зараз вона сама вам скаже,– відповів чоловік.

Взяв у руки золотий замочок і щось сказав йому.

Вмить небо заступила чорна хмара. Розірвалася вона й викинула з себе на землю королівську дочку й купця.

Чоловік відрубав купцеві голову, а потім звернувся до дружини:

– Ну, дружинонько, розкажи батькові, де ти блукала.

Дочка короля щиро розказала все батькові.

Батько добре її відлупцював, але це пішло їй на користь, бо з того часу вона стала доброю дружиною.