польська казка - Болячка, польська казка

Один король був такий нещасливий, що не міг викохати жодної дитини: всі його діти вмирали ще в сповиточку. Нарешті народилося в нього один за одним двоє синів. Їм минуло по кілька років, і вони вже мали своїх вихователів. Але молодший вчився куди краще й пильніше, ніж старший.

Якось прийшов до палацу жебрак просити милостиню. А то був чаклун.

Король звелів дати йому грошей – жебрак не схотів узяти. Звелів король дати хліба – теж не бере. Тоді король сам вийшов до жебрака й питає, чого йому треба.

– В тебе є двоє синів. Віддай мені одного, як не хочеш, щоб смерть забрала обох,– каже жебрак.

Переказав король вимогу жебрака королеві, а та йому:

– Ми вже стількох дітей поховали: невже втратимо й цих двох? Краще віддамо одного.

Нічого не вдієш, король згодився – хай жебрак бере одного з двох королевичів. Жебрак дозволив, щоб король залишив собі того сина, який йому наймиліший. Король віддав молодшого.

Тільки-но вийшли з міста й посідали відпочити, жебрак питає королевича:

– Як ти гадаєш, чи далеко ми. відійшли від палацу твого батька?

– Здається мені, що з півмилі,– мовив королевич.

А старий сміється:

– Еге! Вже миль із дванадцять!

Нарешті він привів королевича до замку в дрімучому лісі, де ніхто не жив, і сказав йому:

– Бачиш оцей стіл? Схопиш його за ріжок – матимеш усе, що тільки забажаєш з їжі та питва. Я піду на рік мандрувати. Ти без мене мусиш щодня підмітати всі покої. Ось тобі ключі від замку – тільки двох крайніх покоїв не відмикай.

Королевич самотою прожив у замку цілий рік. Учився, читав книжки й писав. І щодня підмітав усі покої.

За рік чаклун повернувся, саме коли королевич обідав.

– Як ся маєш? Подобається тобі тут? – спитав старий.

– Подобається. В мене все є,– каже королевич.

– Ну, то я піду ще на рік мандрувати. А ти не забувай усі покої підмітати щодня. Тільки гляди ж – не відчиняй отих двох.

І чаклун знову подався світ за очі.

Королевич прожив сам один ще цілий рік. Аж ось чаклун повернувся й знову спитав, чи добре йому тут.

Королевич заприсягся, що має все, чого душа забажає, бо справді на столі з’являлося все, ледве він брався за ріжок.

Чаклун пішов у світ знову.

І тут королевич, який за два роки порозумнішав, став думати:

«Чого ж це дід не дає мені відмикати ті два покої?»

Наважився й відімкнув один покій – а там повно книжок. Розгорнув він одну книжку, розгорнув другу, третю – цікаво! Заглибився в читання й геть забув, що треба підмести покої.

Потім відчинив другий покій – а там іще більше книжок; були між ними й чаклунські.

Королевич перечитав їх усі і в кінці однієї книжки вичитав, що в замку є льох, де замкнено троє коней.

Він заходився шукати скрізь. Нарешті побачив у підземеллі залізні двері й зараз же їх відімкнув. Там у стайні стояло троє коней – геть чисто всі в гною, тільки голови та спини було видко.

Королевич узяв лопату й вила і став відгортати гній. Вичистив стайню, знайшов відро й приніс води.

Аж тут один з коней заговорив до нього людською мовою:

– Дякуємо тобі за добро, яке ти нам зробив. Але тобі буде дуже погано, коли тн нас не послухаєш. Як чаклун повернеться та дізнається, що ти зробив–уб’є тебе спересердя. Отож, ледве він зайде до замку й спитає: «Як ся маєш?»–кажи йому: «Добре, дідусю!» –а сам щодуху тікай у двір. Там ударишся об землю й миттю обернешся на кібця. Тоді лети в світ.

Так і сталося. Але чаклун обернувся на великого яструба й погнався за кібцем.

Кібець долетів до замку, де біля відчиненого вікна сиділа молода королівна, став красенем-голубом і влетів до її кімнати. Щосили вдарився об підлогу й знов обернувся на вродливого юнака. Королівна глянула й дуже здивувалася. Королевич розповів їй усе, як було.

– От зараз,– каже,– чаклун стане жебраком і прийде до вас, ясна королівно, просити милостиню. Тут він мене й схопить. Але я обернуся зернятком. Прошу вас, ясна королівно, вкиньте мене в миску з крупою й висипте ту крупу на землю. Чаклун зараз же стане півнем і почне хутко клювати крупу, а я скочу вам па палець – обернуся перснем. Ось так і врятуюся, з вашої ласки.

І справді – дивиться королівна – до неї йде жебрак просити милостиню. Королівна присунула до нього миску з крупою, він ураз обернувся па півня й почав жадібно клювати.

Королівна нахилилася, одне зернятко скочило їй на палець і стало перснем.

А півень виїв усю крупу та як закричить: «Нема! Нема! Не спіймав!»

Глянула на нього королівна та й каже:

– Гидка ти потворо! Бодай тебе пси на шматки роздерли.

І зараз же перстень обернувся на пса й роздер чаклуна на шматки. А пес тієї ж миті перетворився на гарного юнака. Хотіла королівна його в себе затримати, але він сказав, що йому треба рушати в далеку подорож. Подякував і повернувся до замку в лісі, де троє коней стояли в підземній стайні, знов завалені гноєм по самісінькі вуха.

Повикидав королевич гній, нагодував коней, напоїв, і зробились вони такі гарні та баскі, що й словом не сказати!

– Он там у саду стоять дві закриті діжки. Йди, хлопче, змий собі в більшій чуприну – вона стане золота. А в меншій умочи палець правої руки, і він теж блищатиме, як золото,– каже середульший кінь

Зробив усе це королевич, і чуприна його справді стала золота, а палець на правій руці заблищав, як золото.

Повернувся він до коней, а третій кінь мовить:

– Вирви в кожного з пас по волосині з хвоста. Коли тобі буде щось потрібно, викреши вогню й запали одну волосину – ми зараз прискачемо й допоможемо тобі

Королевич зробив, як йому радили коні, й рушив у світ. А щоб ніхто не бачив його пальця й чуприни, замотав руку й голову ганчір’ям.

Прийшов він до одного королівського замку й питає, чи нема для нього якоїсь роботи.

Король звелів його привести й спитав, чому це в нього замотані рука й голова. Юнак відповів, що в нього болячки.

Тоді король наказав, щоб каліку наставили кухарчуком та щоб двірський лікар лікував його, але про цей наказ хутко всі забули.

А в того короля було три дочки. Якось король поїхав до костьолу й узяв із собою двох старших дочок, а наймолодшу залишив удома.

Тоді було літо, отож юнака поставили в городі, щоб сторожував. А через те, що він ходив завжди із замотаною рукою й головою, всі звали його Болячкою.

Городник і собі пішов до костьолу, слідом за королем, а Болячці наказав стерегти просо, щоб птахи не поклювали.

Ліг Болячка під муром у городі, викресав вогню й запалив одну волосинку з трьох, що йому дали коні. Зараз же до нього примчав баский кінь і привіз на собі дорогу одежу. Болячка одягся, скочив на коня й почав їздити кружка по просі, аж поки геть його витолочив.

Королівна саме дивилася в вікно й бачила, як мчав кінь із городу, і хоч здивувалася дуже, нічого не сказала батькові.

А городник повернувся, побачив, що просо витолочене, і пішов до короля скаржитись – мовляв, це Болячка недогледів.

– Що ж із ним вдієш? Може, заснув? Пробачмо йому! – каже король.

Наступного дня просо виросло ще буйніше.

За тиждень король знов поїхав до костьолу й хотів був узяти з собою найменшу доньку, але вона сказала, що хвора. Городник теж пішов слідом за королем до костьолу, а сам наказав Болячці не спати й краще стерегти просо.

Тоді Болячка знов запалив волосину, і до нього примчав кінь. Юнак скакав по городу, скільки хотів, і знову витолочив просо.

Королівна бачила з вікна і коня, і вершника, але не бачила, де вони поділись.

Повернувся городник, глянув – просо геть витолочене. Побіг до короля та король не схотів його й слухати, а коли назавтра просо виросло ще буйніше, гостро висварив городника.

За тиждень сталося те саме. Королівна бачила вершника чудової вроди. який на її очах так утоптав просо в землю, що від нього й сліду не лишилося.

Городник знов побіг до короля, але той не схотів карати Болячку й знов висварив городника, коли побачив ранком стигле просо, яке вже треба було косити.

Через якийсь час король оголосив, що хоче віддати своїх дочок заміж, усіх трьох одразу, і призначив день, коли мали з’явитися до замку найхоробріші рицарі й вельможі сватати королівен.

Король звелів зробити три золоті яблука й дав кожній доньці по яблуку, сказавши:

– Котрому це яблуко віддаси, той і буде твоїм чоловіком.

З усіх кінців світу поз’їжджалися рицарі й вельможі, бо королівни були дуже гарні із себе. В призначений день усі стали лавами в дворі замку.

Найстарша королівна пішла перша, оглянула рицарів і дала одному золоте яблуко. Друга королівна йшла слідом за нею і зробила те саме.

А найменша королівна кілька разів пройшлася між лавами, але нікому не дала золотого яблука. їй не сподобався ніхто.

Дуже здивувався й засмутився король, бо хотів усі три весілля відгуляти разом. Він призначив ще один день і дозволив навіть ремісникам з’явитися до замку. Знову зійшлося кількасот юнаків, але королівна жодному не дала золотого яблука.

Король уже не знав, що робити, і почав радитися з міністрами. А ті йому й кажуть:

Якщо королівна гордує оцими юнаками, гарними та вельможними, треба її покарати. Звели, королю, скликати всіх двірських слуг, нехай вибирає з-поміж них.

Так і зробили. Коли слуги стали лавами, король спитав, чи нікого не бракує. Тут згадали, що нема Болячки. Послали по нього й поставили в лаві.

Королівна пройшла туди й назад, побачила між слугами Болячку й, не міркуючи довго, віддала йому золоте яблуко.

Всі почали реготати й глузувати, але король призначив доньці й Болячці день шлюбу.

Чоловіків двох старших дочок він забрав до палацу, а меншу дочку з Болячкою оселив на псарні. Королівна терпляче зносила всі глузування, бо щиро любила свого чоловіка.

Незабаром старий король оголосив сусідньому королю війну; умова була така, що війська їх мають зустрітися лише на три дні – чиє військо переможе в бою, той і виграє війну.

Король скликав військо, двоє його зятів теж лаштувалися йти в похід. Болячка дуже просив, щоб йому дали коня, але зяті лише насміялися з нього, та й король сказав:

– Краще залишайся вдома й доглядай моїх собак.

Та Болячка все просив, і зяті, аби тільки він одчепився, порадили королю дати йому кульгаву шкапу, що паслася біля замку на луці.

– Поки він на тій шкапі трюхикатиме, вже й війна скінчиться; отож нам через нього ганьби не буде,– сказали вони.

Дали Болячці кульгаву шкапу, і він почвалав слідом за військом.

Та виїхавши за місто, він зараз викресав вогню, запалив волосину – і тут де не взявся баский кінь, а на ньому панцир і різна зброя.

Прив’язав Болячка кульгаву шкапу до дерева, сам одяг рицарський панцир, скочив на баского коня й помчав слідом за військом.

Під’їжджає і бачить, що вороже військо перемагає, а солдати вже оточили короля, його тестя: от-от уб’ють або заберуть у полон.

Кинувся Болячка на допомогу і врятував короля з небезпеки.

Королівське військо підбадьорилось, вдарило на ворога й розбило його вщент.

А Болячці в тім бою поранило палець правої руки.

Старий король побачив, що в незнайомого рицаря кров тече з пальця, роздер свою хустку пополам й, віддавши йому половину, подякував за допомогу та спитав, як його звуть.

Болячка змовчав і сховався серед війська.

Король запросив усіх рицарів до свого замку й гарно їх почастував.

Може, за півдня причвалав сюди й Болячка на своїй кульгавій шкапі. Королівські зяті побачили й почали з нього глузувати, питаючи, які рицарські подвиги він вчинив у бою.

Болячка нічого не відповів на глузування, мовчки їв разом з дружиною недоїдки, які їм прислали на псарню, а потім намовив дружину, щоб вона прив’язала оту половину хустки, якою був замотаний його палець, в умивальні до королівського рушника.

Король здивувався, побачивши половину хустки, яку сам віддав незнайомому рицареві, але не встиг спитати, звідки вона взялася, бо дістав звістку, що сусідній король зламав умову й знову готує своє військо до бою.

Назавтра мав бути другий бій. Болячка знов попросився, щоб і його взяли: король не відмовив.

І знову все було, як учора: Болячка примчав баским конем на поле бою і кинувся бити ворога. Він не остерігся, і стріла так само влучила йому в палець, поранила до крові.

Король зав’язав йому руку й дуже просив до себе на бенкет, та Болячка знітився й зник серед війська. А коли рицарі почали бенкетувати в замку, він оддав дружині другу половину королівської хустки й наказав прив’язати в умивальні до рушника.

На третій день була ще більша битва. Болячка мчав попереду всіх; як побачив, що короля схопили – кинувся і врятував його, а тоді став на чолі війська, повів його на ворогів і розгромив їх.

І втретє король подякував Болячці й, знявши з пальця дорогий перстень, па знак своєї королівської ласки, одяг йому на палець.

Та хлопець знову сховався так, що його не могли знайти, хоч і шукали скрізь.

А вдома віддав перстень дружині й попросив, щоб та непомітно поклала його в королівській умивальні.

Побачивши свій перстень в умивальні, король дуже здивувався й почав питати зятів, чи не знають вони, що це за знак. А ті й кажуть глумливо:

– Треба Болячку покликати, певне він знає, хто це зробив.

Король покликав Болячку й питає:

– Це ти почепив на рушник в умивальні половину моєї хустки?

А той відповідає:

– Не я, а моя дружина.

– А другу половину хустки хто прив’язав? Хто перстень поклав? – знов питає король.

– Не я, а моя дружина,– знов каже Болячка.

Тут королівські зяті почали з нього глузувати, а він їм на те:

– Як не вірите мені, сідайте обидва на коней і їдьте на замкову площу. Там побачите, правду я кажу чи ні.

Зяті хотіли відбутися жартами, але король наказав їм сідати на коней і їхати на замкову площу. Отож вони мусили послухатись.

Дивляться, а Болячка мчить їм назустріч на баскому коні. Скинув шмаття з голови, скинув з руки – чуприна й палець засяяли щирим золотом.

Отоді зяті вгадали, хто був той незнайомий рицар. І злість їх узяла, і заздрість. Вихопили мечі, кинулись на нього, а він двічі махнув мечем – так вони й попадали з коней.

І тут старий король зняв із себе корону та й віддав її Болячці. А двох злих зятів наказав вигнати геть.