чеська казка - Судне поле, чеська казка

За давніх часів наш світ був не такий, як тепер. Якби ото наші батьки й діди встали, нині вони б нічого не впізнали. Де тепер, скажімо, лежить село Макоїди, там колись зеленів ліс, та ще ЯКИЙ лісі. Дерево до дерева, кожне високе аж до неба і таке грубе, що і двоє дядьків не обхоплять. Було в тому лісі темно і опівдні, де пак нинішнім лісам! Тепер ми в посадках все проріджуємо та проріджуємо деревця, і, поки ліс підніметься, уже він такий ріденький, що в ньому де хоч гарбою розвернешся. Воно-то нині інакше й бути не може, бо людей усе прибуває, а поля – ні.

А їсти кожному дай, отож і треба ліс корчувати, щоб дістати земельки під плуг.

Коли ж зазеленіло жито замість смерек уже в Диких Козах, Лахці й па Підскаллі, дійшла черга й до того місця на Тетеручій горі, котре зветься у нас Судним полем. На тому кутку з прадавніх часів мала лисичка під старим буком, поміж каменями, свою нору. У тій норі пам’ятала вона ще своїх бабу й діда, батька й матір, там сама народилась і там же своїх діточок привела.

А було це якраз з того боку, де тепер починається па узліссі рів дядька Печериці.

Якось рано вранці вийшла лисичка, як завжди, па прогулянку, а назустріч їй мчить чорний пес Циган, що із млина в Макоїдах. Пес, мов скажений, гавкав густим голосом і чимдуж гнався за зайцем, мало лисичку не збив з ніг.

– Стій! Аніруш! – крикнула лисичка і почала з ним сваритися. – Куди тебе нечиста сила несе? Хіба ти не знаєш, що це мій куток? Я тут нікому не дозволю ловити зайців у мене під носом та ще й у всіх на очах, серед білого дня! Хіба ти забув нашу угоду?

– Було, та загуло! – зареготав пес. – Тепер я сюди перебираюсь, а тебе ми звідсіля викуримо!

– Споконвіку Тетеруча гора належала лісовим звірам, а не дурним собакам! – розлютилася лисичка.

Ще трохи вони полаялись і покричали, як-то завжди буває, коли двоє сперечаються за одну річ, аж поки стомились і замовкли. Тоді лисичка:

– Даремно ми з тобою сперечаємось. Адже у нас є свої звірячі закони, хай вони й говорять. А за цими законами все, що до рову,– моє! Якщо ж хто хоче це собі взяти, мусить перше у мене відвоювати. Отож поки сонце сяде, приходь до рову зі своїми товаришами, а я зі своїми. Будемо битись, і хто виграє, тому й дістанеться ліс!

Закон є закон! Проти того не смів Циган ані гавкнути, і так вони з ЛИСИЧКОЮ й розійшлися.

Аж тепер напав на Цигана-неборака страх. Потьопав він навпростець до села і тільки одне думав: «Охо-хо, добру я кашу заварив! Адже я тієї ледацюги-лисиці не подолаю. То така, що всіма мастями мазапа. Як приведе з собою вовка й ведмедя, то що мені діяти? Доведеться відступити їй ліс та ще й просити, щоб не гнівалась».

Так і дибуляв бідний нес, попустивши хвіст до землі і похиливши голову. Аж раптом трапився йому дорогою Крачанеків кіт, старий, сивий і вусатий, наче тюремний стражник. Сидів кіт па ганочку у своїх господарів Крачанеків і вигрівався на сонці. Циган його й не помітив би здаля, якби той сам не озвався:

– А чого це ти, сусіде, похнюпився? Чи не сталося чого лихого?

– Це ти, сусідочку? – спинився пес і почав розповідати: – Авжеж, сталося. Клята лисиця не хоче нас пускати до лісу. Хоче воювати. Доки сонце сяде, мушу з нею битися при рові.

– Я тебе самого не пущу! – вмить стрибнув кіт з ганку і став поряд із Циганом, аж у того на серці трохи полегшало.

Коли проходили вони нова ставок па майдані, купався там яновцівський гусак. Крилами тріпотів так, що вода па всі боки бризкала, шиєю тер собі спину, чистив пір’я дзьобом, щоб гускам краще сподобатись. Як побачив він поряд собаку й кота, одразу ж зрозумів, що тут щось не так. Був гусак цікавий, отож і запитав:

– Га-га-га! А куди ви отак рано?

Циган і йому розповів, що його чекає в лісі біля рову, і гусак загелготів:

– Го-го-го! Бий її лиха година, ту лисицю! Як хочете, піду і я з вами!

– Аякже, хочемо! – гукнули пес і кіт один поперед одного. Тоді гусак виліз швиденько із ставочка, обтрусився та й пішов разом з ними.

Біля садиби Коваржиків стояв на плоті півень і позирав униз на курей, що греблися в гною. Він теж нічого не знав, що діється у селі. Побачив мельникового собаку, Крачанекового кота і яновцівського гусака, чемно привітався до них і запитав:

– Кукуріку! Куди це ви поспішаєте, хлопці-молодці?

– Гайда з нами! – погукав його гусак, котрий добре знав півня через іншу пригоду, і розповів, про що йдеться. – Ото буде привілля, якщо ми той ліс відвоюємо! І мурашиних яєчок, і хробачків, і жуків – усього там знайдеш. – І так йому розписував, що скортіло півню покуштувати всіх тих ласощів, злетів він до них з муру і закричав щосили:

– Кукуріку! Ходімо разом!

– Ну, тепер нас досить,– мовив пес і гордо оглянув своє військо. Був він радий, що зібрав стільки товаришів і що вони його люблять.

– Треба нам десь підкріпитися, бо до вечора ще далеко,– озвався гусак, якому завжди хотілось і їсти, і пити.

– Ну, то за мною! Я плачу!– відповів пес і запросив усіх до корчми. Кіт замовив собі рибки, гусак – горщечок вареного вівса, півень – гороху з часником. Попоївши, друзі почали радитись, як їм краще воювати з лисичкою. Час спливав, як вода, і, коли сонечко стало хилитись до гори Верховиці, всі четверо рушили в дорогу.

Селом уже пішла поголоска, й кожному було цікаво глянути, як четверо приятелів марширують, галайдакають і співають, наче військо, що йде до бою.

– Гайда за мною! Тепер я плачу! – вигукнув гусак, коли побачив крамничку, і перший завернув до дверей.

– І то правда! – погодились усі й посунули за ним. Крамар кожному налив з пляшини солодкої наливки, і друзі рушили до лісу.

А лисичка теж не губила часу. Як тільки пес Циган побіг до села вона одразу ж подалася шукати допомоги. Побігла спершу до самого ведмедя, але той, побачивши її, щось забурчав сердито і почвалав у хащі. Вовк теж навіть говорити з нею не схотів, бо, коли нещодавно забрів на її куток, лисичка миттю сполошила всю дичину, так що він по зміг уполювати ані миші. Побігла вона до борсука.

– Поможіть, дядечку!

Але борсук і бровою не повів, перекинувся на другий бік і захропів ще дужче. Побачила лисичка, що на всій Тетеручій горі ніхто про неї й чути не хоче, бо кожного вона або обдурила колись, або капость якусь устругнула.

«Що ж мені робити?» – замислилась лисичка і вирішила, що треба бігти туди, де її так добре не знають. Задерла вона хвіст і подалася лісом аж на німецький бік. Поки проскочила притьмом повз село Валтнржів і дісталася до Нейбауської гутн, усяка звірина від неї тікала або ховалася, і тільки під кінець надибала руда зайця Матея. Спав заєць під ялинкою, як забитий, і, коли його лисичка збудила, затрусився з переляку, аж зуби в нього зацокотіли.

– Ану, Матею, швиденько вставай і біжи за мною! – наказала йому лисичка. – Я маю битися з Циганом із Макоїдів, а ти мені допоможеш.

– Я? Битися з собакою? – зарюмсав заєць. – Що ж я йому зроблю?

– Коли я із Циганом зчеплюся – стрибай мерщій йому на спину і щосили дряпай його і кусай! А як не підеш зі мною – я тебе на цьому ж місці роздеру! – пригрозила лисиця.

– Ну, якщо так, то я піду,– неохоче мовив заєць і спроквола встав зі свого ліжка.

Пішли вони разом і за хвилину зустріли на галявині дикого цапка з молодецькими ріжками.

– Оце добре! Ти нам теж допоможеш! – скочила до нього лисичка. – Пес – твій ворог так само, як і наш. А як не допоможеш – я тобі на цьому ж місці перекушу горлянку!

– Якщо треба, то допоможу, тільки ж я не знаю, як це зробити! – затремтів цапок від страху.

– Коли ми зітнемося з Циганом, будеш у нього буцати рогами, наче в пень, щоб йому дух перейняло!

Не встигла лисичка до кіпця все пояснити, як прилетіла з Тетеручої гори стара цікава тетеручка, сіла поближче на гілку і одразу ж запитала, що тут сталося.

– Оце добре, що прилетіла! Наче знала, що ми тебе чекаємо,– зраділа лисичка. – Хочуть мене вороги вигнати з лісу і хто й зна, чи не прийде потім твоя черга. Отож мусиш і ти нам пособити: скочиш Циганові на голову і виклюєш йому очі. Сама я його не подужаю, бо то міцний лобуряка. А як не допоможеш – попрощаєшся до ранку зі своїми пташенятами!

– Добре, поможу чим зможу,– пообіцяла тетеручка, бо дуже боялася за своїх пташат.

– Ну, тепер нас багато. В дорогу! – звеліла лисичка. – Виберемо собі зручне місце, заховаємось, а коли прийде поганець-пес, усі разом кинемось на нього, й поборемо!

Та н повела із цим своє військо до рову. І хоч не хотілося звірам іти за нею, проте йшли, бо кожен лисички боявся.

На Тетеручій горі залізла лисичка разом а ними в кущі і почала визирати, чи не йде нес від села.

Недовго довелось їм чекати, аж рантом бачать, як від Гопзипого обійстя чеше Циган із своєю ватагою.

Лисичка нодивилась-подивилась і чує, як у неї пробіг мороз по спині.

– Хай йому біс! Щось їх забагато,– промовила вона наче сама до себе.

Тут і заєць Матей обізвався:

– Дивіться, дивіться! Он за собакою якийсь дядько іде, залізний шворінь несе, ще й бурмоче, як капрал у війську: «Гераус, repayс!»1

– Цить, страхополоху! – крикнула на нього лисичка. – Це ж кіт наїжачився, хвоста задер і мурчить собі, а ти подумав, що він по-німецькому балака!

– Н-н-не знаю, н-н-не знаю! – промекав переляканий цапок. – Он за ним біжить ще один, несе на плечах сталеві серпи і ключки і все вигукує: «Карки рву! Карки рву!»

– Ти теж боягуз! – злісно крикнула на нього лисичка. – Чи ти не бачиш, що то півень? Це в нього пір’я па хвості труситься і блищить, крила по землі теліпаються, наче шаблі, а сам він кукурікає з переляку!

– Гляньте! А той, що позаду, несе спис на білому ратищі, а сам шипить, мов гадюка! – вигукнула тетеручка, яка сиділа на гілці, мов на кафедрі в костьолі, і бачила далі за всіх.– Оцей вже, певно, на мене намірився.

– Цить, боягузко! – розгнівалась по-справжньому лисичка. – Така стара і така дурна! Чи ти не бачиш, що то шкандибає старий гусак? Шию витягнув, наче спис, дзьоб щосили роззявив і гелгоче.

Але все було марно, бо в страха великі очі. Чим ближче підходив пес зі своїми товаришами, тим було гірше.

– Друзі, ми пропали! – крикнув заєць і дременув щодуху до лісу.

– Я тож тут не зостануся,– замекав цапок і чкурнув слідом.

«А чи ж я така дурепа, щоб дати себе прохромити цією жердиною?» – подумала тетеручка, затріпотіла крильми і полетіла чимдалі.

Тільки лисичка не сміла зрушити з місця і чекала, поки пес надійде ближче. Знала вона, що по-злому нічого з ним не вдіє, тому ступила назустріч, впала перед Циганом навколішки і попросила миру.

– Ну то як, виберешся звідси по-доброму? – суворо запитав пес.

– Виберуся разом із дітьми аж за Файтоуцеву скелю і, поки житиму, носа сюди не поткну, тільки подаруй мені життя! – просила лисичка.

– Чуєте це? – повернувся Циган до свідків, а коли ті покивали головами, що чують, мовив лисиці: – Щоб до ранку не було по тобі й сліду, а як не втечеш – побачиш, що тебе чекає!

Кіт одразу ж почав так нявкати, гусак гелготати, півень кукурікати, а пес гавкати, що бідолашна лисичка з тієї музики мало не очманіла. Напав на неї ляк, взяла вона ноги па плечі і більше тут не з’являлася.

Пес Циган повернувся до села зі своїми друзями, наче генерал з військом. Всю дорогу вони вигукували: «Ого-го-го! Ліс наш! Ми перемогли! Гайда всі до лісу!» – і люди в селі раділи. На другий день узяли вони пилки й сокири, почали рубати ліс і возити дрова, потім випалили пні, викорчували коріння, повикопували каменюки з землі, і до зими вже зеленіла замість дикого лісу озимина, густа, як кожух.

А на Тетеручій горі той куток, де все це сталося, ще й нині на вічну пам’ять про те, як воювала лисичка з собакою, зветься Судним полем, і так він зватиметься, аж поки стоятиме білий світ.

* Гута – невеликий склоплавильний завод.