словацька казка - Про Янка Полінка, словацька казка

Був собі один різьбяр із жінкою, і не було у них дітей. От жінка його й просить, нехай він хоч із дерева їй дитя виріже. Він і вирізьбив таку гарну дитинку та й приніс жінці додому. Вона стала дитя в колисці колихати й співати йому такої пісеньки:

Люлі, синку, люлечки,Зварю тобі юшечки,Буду тебе колихати,Буде тобі гарно спати.

І враз – диво! – з поліна зробилася жива дитина. То її та пісенька живою поробила.

От уже тому хлоп’яті минуло дванадцять, закохався він у рибальство. Та й сказав батькові, щоб справив йому золотого човника. Попливе, бувало, Янко геть-геть у море на своєму човнику, наловить рибки, припливе й батькові дома допоможе. А матері сказав, як приносила йому обід, щоб його не кликала, поки він плаває на воді. А був на тому морі змій та й запримітив хлопця. Взявся він скувати собі цимбали, щоб був такий голос, як у матері Янка Полінка. Ото раз озвався змій на тих цимбалах, а Янко подумав, що то його мати.

Змій гукає:

Припливи, мій любчикуНесу тобі юшечки,Буду тебе колихати,Буде тобі гарно спати.

Приплив Янко, а змій спіймав його та й поніс до своєї господи. А в змія була жінка Оленка. От змій привів його до Оленки, загадав, щоб натопила добре піч, укинула туди Янка Полінка та й спекла. А сам пішов собі.

От напалила вона піч.

– Янку Полінку, ходи сюди!

Той прийшов до печі, а вона йому:

– Сідай лиш на лопату!

А він каже, що не знає, як сідати, якби вона показала. Вона його й сюди й туди, і праворуч, і ліворуч, а він усе не навчиться, як йому на ту лопату сісти.

Та й знов каже:

– Покажи, як мені сісти!

Вона й сіла. А Янко Полінко як схопив лопату та Оленку в піч. А перед тим палацом, де жив змій, та стояв височенний дуб. Янко Полінко видерся на дуба, геть аж на вершечок. Коли тут і змій прийшов.

Ворота були заперті, от змій став та й гукає:

– Оленко, Оленко, відчини!

Не обзивається Оленка. Змій подумав, що вона кудись пішла або заснула. Перескочив браму та й увійшов до палацу. Заглянув у піч, а далі вийшов до воріт і співає:

– Вжарилося, вшкварилося Полінкове м’ясо!

А Янко Полінко з дуба:

– Вжарилося, вшкварилося Оленчине м’ясо!

Змій почув. Коли дивиться – аж Янко на дубі. Він ну гризти зубами того дуба – не вгризе. Тоді пішов до коваля, щоб той скував йому залізні зуби.

І ото як став уже тими залізними зубами гризти, а дуб от-от упаде, Янко Полінко заплакав на дубі. Коли саме летить над ним табун гусей, хіба з п’ятнадцятеро. Янко Полінко й просить:

Гуси, гуси, гусоньки,Візьміте на крилонька!

Понад полем, лісамиПонесіте до мами.

Є там їсти-пити,Є в чім походити.

– За нами другі летять, нехай тебе візьмуть!

Коли летить другий табун. Янко й до них так само.

А другий табун йому одказує:

– За нами ще одна гуска летить, вона тебе візьме!

Він тоді й співає:

Гуско, гуско, гусонько,Візьми-бо на крилонька!

Понад полем, лісамиТа понеси до мами.

Є там їсти-пити,Є в чім походити.

А та гуска йому:

– Сідай мені на крила!

Та й понесла його до неньчиного двору.

От мати пече пироги та:

– Тобі, діду, один і мені один.

А Янко Полінко в дворі:

– А мені й нема?

Вони вже на нього тих пирогів і не ділили, бо думали, що його змій із’їв. А він знову:

– А мені й нема?

Тоді вже мати вибігла з кухні:

Ой синочку, любчику!

Варю ж тобі юшечку.

Я тебе и наколисалась,За тобою й наридалась.

А далі жили вони вже вкупі без пригоди.