російська казка - Біла качечка, російська казка

Один князь узяв шлюб із красною князівною і не встиг ще надивитись на молоду дружину, не встиг з нею нагомонітися, не встиг її наслухатись, а вже мав з нею розлучатися: мусив рушати князь у далеку дорогу, покинути дружину саму. Що тут вдієш! Кажуть, вік обнявшись не просидіти. Довго плакала княгиня, довго князь її утішав, наказував не полишати високих теремів, не ходити на посиденьки, з лихими людьми не знатися, лихих порад не слухати.

– Добре, – каже княгиня. – Усе зроблю, як велиш.

Поїхав князь, а вона зачинилася у своїх покоях і не виходить.

От минув якийсь там час, аж приходить до неї молодиця, з виду – проста і привітна. А насправді то була відьма.

– Чого, – каже, – нудьгуєш? Вийди, на білий світ поглянь, садочком раз-другий перейдись, журбу розвій.

Довго княгиня відмовлялася, не хотіла, а потім міркує собі: садочком походити не гріх, – і пішла. Було там озерце з джерельною кришталевою водою.

День такий спекотливий, – каже відьма, – сонце пече, а водиця студена так і хлюпоче. Чи не скупатись нам?

– Ні, ні, не хочу! – княгиня їй. А сама подумала: воно й скупатись не гріх! Скинула сарафан і стриб у воду.

А відьма лясь її по плечі.

– Пливи ти, – каже, – білою качечкоюі . І попливла княгиня білою качечкою.

Відьма швиденько вбралася в її одежу, причепурилась і сіла чекати князя. Тільки пес гавкнув, дзвіночок теленькнув, вона уже біжить назустріч, кинулась до князя, цілує, милує. Він зрадів, руки простяг, пригортає її – йому й на думку не спало, що це не його дружина.

А біла качечка знесла яєчка, вивела діток: двох гарних, а третє – недолугеньке. От виросли вони, стали по озерцю плавати, золоту рибку ловити, клаптики збирати, жупанці зшивати, вихоплюватись на бережок та позирати на лужок.

– Ой, дітки, не ходіть туди! – наказувала їм мати.

Але дітки не зважали; сьогодні пограються на траві, завтра побігають по мураві, далі, далі – і якось прийшли аж до княжого двору. Відьма їх упізнала одразу, зубами заскреготіла. Покликала діток, нагодувала-напоїла і спати поклала, а далі звеліла розпалити вогонь, почепити казани, нагострити ножі. Лягли два братики та й поснули. А недолужко, якого, щоб не застудити, мати наказала їм у пазусі носити, – то він не спить, усе чує та бачить.

Серед ночі підійшла відьма до дверей і питає:

– Діточки! Ви спите чи не спите? А недолужко їй:

– Ми спимо – не спимо, думу думаємо,що хочуть усіх нас порізати;вогні розпалено калинові,казани підвішено киплячі,ножі гострять сталеві!

– Не сплять! Пішла відьма, походила-походила, знов під двері:

– Діточки! Ви спите чи не спите? Недолужко їй знову:

– Ми спимо – не спимо, думу думаємо,що хочуть усіх нас порізати;вогні розпалено калинові,казани підвішено киплячі,ножі гострять сталеві!

"Чому ж то все один голос чути?" – думає відьма.

Прочинила тихцем двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном. Провела вона над ними мертвою рукою – вони й переставились (вмерли). Вдосвіта біла качечка кличе діток: дітки не йдуть. Вчуло біду її материнське серце, стріпнулась вона й полетіла на княжий двір.

А там білі, як хустиночка, холодні, як крижиночка, лежали один побіля одного її синочки. Метнулась вона до них, крильця розпростерла, діточок обхопила і людським голосом заквилила:

– Кря, кря, мої рідні синочки!

Кря, кря, мої голубочки!

Я нуждою вас виходжувала,Я сльозою вас випоювала,Темні ночі не досипала,Солодкого кусеня не доїдала!

– Жінко, чуєш, – яка дивовижа? Качка промовляє людським голосом, – каже князь.

– Це тобі причулося. Накажи її з двору прогнати.

От качку проганяють, а вона облетить кружка та й знову до діток:

– Кря, кря, мої рідні синочки!

Кря, кря, мої голубочки!

Погубила вас відьма стара,Відьма стара, змія люта,Змія люта, ще й підступна;Забрала у вас батечка рідного,Батечка рідного, дружиноньку мою,Утопила нас в ріці-бистриці,Обернула нас на качаточок,А сама живе – величається!

"Он воно що!" – подумав князь і загукав:

– Упіймайте мені білу качечку! Кинулись усі її ловити, а біла качечка літає й нікому не дається: вибіг князь сам – от вона йому на руки і впала.

Узяв він її за крильце і каже:

– Стань біла береза у мене позаду, а красна діва попереду!

Біла береза виструнчилась у нього позаду, а красна діва стала попереду, і в красній діві князь упізнав свою молоду княгиню. Тут-таки упіймали білу сороку, підв'язали їй дві пляшечки, повеліли в одну набрати води живлющої, в другу говірливої. Сорока злітала, добула води. Бризнули на діток живлющою водою – вони стріпнулися, бризнули говірливою – вони заговорили. І стала у князя ціла родина, й усі вони жили-поживали, добра наживали, лихо забували. А відьму прив'язали до кінського хвоста і розмикали її коні по чистому полю: де відірвалася нога – там стала кочерга, де рука, там граблі, де голова – там кущ та колода. Налетіли птахи – м'ясо поклювали, поднялися вітри – кістки розметали, і не залишилося від неї ні сліду, ні пам'яті.