лужицька казка - Як коза вовка провчила, лужицька казка

У давні часи порося, гуска, коза та вовк були добрими друзями. Якось надумали вони побудувати кожен собі хатинку.

Поросятко вирило ямку, вимостило її сіном і вляглося. Гуска зібрала гіллячок, наскубла з себе пір’ячка та зліпила з них гніздечко. Коза – найсумлінніша з усіх – назбирала в лісі каміння й дерева та й побудувала високий міцний будинок. А вовк був дуже ледачий і нічого не хотів робити. «Краще у друзів поживу, навіщо ж самому працювати!», – думав сіроманець.

Закінчилося літо, й настала холодна, дощова осінь. Друзі сиділи у своїх домівках і тільки вовк не мав даху над головою. Вирішив тоді ледацюга піти пожити до поросятка.

– Друже, пусти мене в хатинку, – просить замерзлий бідолаха.

– Ні, – відмовляє порося, – треба було не байдикувати, а працювати.

Розсердився вовк і почав у хатку пробиратися. Ліз-ліз і розвалив, та так, що сам ледве врятувався. А господаря тим часом і слід простиг. Доки сіроманець вилазив з-під земляного обвалу, поросятко прибігло до гусочки та й проситься:

– Подруго, мою хатку вовк розвалив! Пусти до себе!

– Ой, лишенько! – злякалася гуска. – Ну добре, заходь.

Сидять обидва у гніздечку, аж раптом вовк прибігає – геть розлючений!

– Пустіть мене хутчій, – кричить, – а то знищу хатку й вам самим не буде де подітися!

– Забирайся звідси! – розгнівалася гуска.

Тоді вовк так стукнув лапою, що гніздечко зовсім розвалилося. Злякалися друзі та ледве встигли втекти від сердитого хижака. Побігли друзі до кози просити допомоги.

– Кізонько, люба, допоможи вовка провчити. Цей негідник розвалив наші домівки, а тепер ще й женеться слідом!

– Чому ж ні, заходьте, – пробекала рогата.

Щойно троє друзів опинилися в затишному будинку, як вовк тут як тут прибіг. Просився сіроманець, погрожував, але так і не зміг ні всередину пробратись, ані розвалити хатину – надто міцною та виявилася. Так, скрегочучи зубами від люті, просидів бідолаха аж до вечора.

А кмітлива коза відчинила віконце й говорить:

– Вовчику-братику, влаштуємо змагання: візьмемо по тарілці й закинемо їх якнайдалі в небо. Чия миска зачепиться за хмару, той і виграє та й житиме в хатині.

Вовк погодився, бо вважав себе найсильнішим у лісі.

Тож узяв сіроманець найбільшу тарілку, підкинув, та злетіла в повітря, а потім із гуркотом упала вовкові на голову, що аж каганці в очах засвітилися. Хитра ж коза взяла біленьке блюдце та жбурнула його в кущі, і саме тієї миті на небі зійшов місяць.

– Ось бачиш, – промовила рогата показуючи на небесне світило, – я перемогла! Моя миска зачепилася на небі й навіть не думає падати!

Нічого сіромасі не залишалося, як поплентатися геть. Із тих часів вовки більше не товаришують із поросятами, гусочками, а особливо – з козами.