Євген Дмитренко - Пригоди Максі та Арті, Євген Дмитренко

Викрадення Діда Мороза

Хочете вірте а хочете ні, та ця історія трапилась минулого року на Новий рік. Два брата, Максим та Артем, вирішили викрасти Діда Мороза. Так, так, вам не почулось, саме Діда Мороза. Та не назавжди, ні, десь хвили на дві. Хлопчики хотіли загадати бажання, що б їхні бать припинили сваритись і знову покохали один одного. Що вони тільки не робили: золоту рибку ловили, шукали в магазинах, в Інтернеті; загадували бажання коли падала зірка; шукали лампу Аладіна; задували свічки на торті в день народження та все марно. Не вже це все легенди, думали хлопці, не вже всі книжки і мультики брехали.

- Не може такого бути, я в це не вірю. Все одно повинен бути спосіб, який нам допоможе, - промовив не вдоволеним голосом Максим, - і це… і це… ні чого в голову не лізе…

- Дід Мороз, мовив Артем.

- До чого тут Дід Мороз. - запитав Максим.

- Дід Мороз він добрий і завжди дарує те, що ми бажаємо. - відповів Артем.

- І де ж нам його знайти, - обурено сказав Максим, - в Інтернеті його точно немає, до північного полюсу ми ні як не доїдемо, до того ж батьки нас не пустять.

Може запитати друзів в контакті…

- Під ялинкою. - вигукнув Артем.

- Якою ялинкою? - не зрозумів Максим.

- Під ялинкою на новий рік, він же якось кладе туди подарунки... - пояснив Артем.

Піддався сумніву Максим, та все ж таки вирішили спробувати. До Нового року залишилось декілька днів і часу було обмаль. Думали вони, думали, доки не дійшли до висновку: він встигає потрапити в кожен дім, до кожної родини, під кожну ялинку, а отже він рухається дуже швидко. А ще зі слів Артема, йому потрібно потрапити до кожного їжачка, зайчика і білки. Отже план такий, на мою думку, не дуже, але…взяли вони мотузку, з одного кінця петлю, з іншого прив’язали до себе, так, на всяк випадок, щоб не втік. Де взяли мотузку і так зрозуміло, а ось з петлею довилось трішки помучитись, гугол добре пояснює та діти не одразу добре зрозуміли. То Артем себе зв’язав, ледве розпутали, то Артем зв’язав Максима…

До речі, я вам говорив, що брати ще були дітьми? Максиму виповнилось сім, а Артему трішки більше ніж через місяць буде чотири.

Максим ходив в другий клас, добре навчався і в цій команді був розумом. Він худий та високий, трішки сором’язливий і не рішучий, словом копія свого тата.

Мріяв бути супер героєм, залізною людиною чи людиною павуком. З дитячого садка йому подобалась одна дівчина, хоча іноді і інша теж була до вподоби. Але йому ще рано думати про кохання, а отже він думав про вдачу його плану.

Артем, це повне проти положення брата. Артем це мама. Не високий на зріст, круглощокий і міцний хлопчик. Ходив до дитячого садка і мріяв бути ніндзя черепашкою. В нім блукав тип усіх чотирьох черепашок, то смішний як Мікеланджело, то винахідливий як Донатело, то лідер як Леонардо, і дуже часто агресивний як Рафаель. Артем був безстрашним боягузом, боявся незнайомих йому місць і людей. Боявся лікарні і лікарів, голок і крові, а в іншому йому не було рівних.

І ось нарешті Новий рік. Свято, на яке чекають дорослі і малі. Свято, яке завжди збирає в коло родину та друзів. Максим та Артем підготовили свій план і сховались під ялинкою, яка сяяла ніби феєрверк. Батьки дивились новорічне привітання президента, відкривали шампанське і разом з курантами починали рахувати. Один і два і три і… хто б міг подумати, що саме в цю мить зупиняється час і Дід Мороз зі швидкістю світла пролетить крізь будинки, залишивши після себе подарунки. Хтось може буде сміятись, та в хлопців це вийшло. Пролітавши біля їхньої ялинки, Дід Мороз навіть не відчув як до його ноги прив’язалась мотузка, і була така швидкість, що він не помітив зайвий вантаж, який був з іншої сторони мотузки. Вони пролітали скрізь кожен дім, вулицями і містами, оминувши всю країну. Бачили все в уповільненому руху і коли нарешті пролетіли останній дім, Дід Мороз вигукнув, о-хо-хо, час летіти додому.

- Де це ми? - схвильовано запитав Артем.

- Я не знаю, але у нас вийшло. - тихо відповів Максим.

По всюди сніг, вітер, але чомусь не холодно. Хлопчики злякались, та діватись нікуди. По переду себе вони бачили великий білосніжний замок серед безкінечних, як їм здавалось, на той час гір. Цей замок був весь із льоду, навколо нього були гарні казкові статуї, які блищали різнобарвними кольорами. Неподалік від замку були невеличкі будинки, навколо яких бігали якісь маленькі створіння, схожі на дітей. Все було таке гарне і яскраве, що не можливо відвести очей.

І ось приземлення. Дід Мороз зупинився біля входу. Навколо не було ні кого.

Де ж це всі, подумав Дід, обернувся по сторонам і здивувався. По заду нього були якісь два хлопчика які посміхаючись йому махали руками.

- Це хто? - прошепотів Артем.

- Дід Мороз. - відповів Максим.

Перед ними стояв великий дідусь з сивою бородою, великим животом, в червонім костюмі. Він був зовсім не схожий на персонажів мультиків.

- О-хо-хо, хто… що… звідки ви взялись? - Протираючи очі запитав Дід, а як ви…

- Зі святом вас Дідусь, - мовив Максим, - ми на хвилинку і назад, а то батьки рожевий, з дуже довгими вухами як у зайчика, їжак. Він був на зріст десь з пів метра і з голосом дитини.

Мілос був здивований від побачиного, що навідь на мить забувся про те, що хотів розповісти Діду.

- Хто це? - Запитам Мілос.

- Я не знаю, - розсіяно відповів Дід.

- Я ж вам вже говорив, я - Максим, це Артем, ми хотіли…

- Мілос, що трапилось, де всі поділись? - запитав Дід.

- Діду, одразу після того ,як ви покинули Льодовиковий замок, - промовив Мілос, - увірвався Жовтий Дракон зі своїм військом і викрали усіх. Мене відпустили, щоб я міг вам все розповісти. Він хоче що б ви прийшли до Вогненної пустелі і здалися, інакше… він не хоче більше зими, не хоче Нового року і не хоче Діда Мороза. Він хоче що б завжди було літо.

- Так, Мілос, дітей в замок, - мовив дід, - і придумай як їх повернути до дому, а я…

- Вам же не можна, - захвилювався Мілос, - в Вогненної пустелі ви…

- У мене не має вибору, - відповів Дід, - плеснув три рази в долоні і з-за гір з’явився якийсь не відомий літаючий об’єкт, то була упряжка Діда Мороза з його відомими на весь світ оленями. Дід за пригнув на сані і полетів.

Мілос відчинив величезні двері замку одним дотиком долоні. Увійшовши вони опинилися у великій кімнаті, де все було прикрашено фігурками із льоду. Посеред великої зали на стелі була величезна люстра, завдяки якої все блищало.

Хлопці були зачаровані дивовижною красою, вони навіть в своїх прекрасних снах нічого подібного не бачили. Мілос щось бурмотів собі під ніс, мабуть думав, як повернути хлопців до дому, а можливо й про своїх друзів, про Діда і про зиму.

Адже можливо він їх більше ні коли не побачить. Артем ходив слідом за ним і чомусь торкався його вух, мабуть цікаво було, чому вони такі великі.

- Як це не буде зими, - здивувався Максим, - я люблю літо, та й зиму я люблю, хто такий цей Жовтий Дракон? - запитав хлопчик.

- Це величезна змія, з тіла в нього палає вогонь, він дуже сильний і злий.

Йому набридла зима, і він вирішив викрасти Діда, а без Діда немає зими, відповів Мілос.

- А чим йому набридла зима? - торкнувшись знову його вух, запитав Артем.

- Зимою його володіння покриваються снігом та морозом, а він не любить холод, дуже не любить холод, він їх, він… - затих Мілос.

- Без Діда не виповниться наше бажання, а це нам не потрібно, Арті, ми йдемо рятувати зиму, - сміливо сказав Максим.

- Ми... - здивовано прошепотів Артем.

- Не смішіть мої вуха, - посміхнувся Мілос, - ви ж іще діти.

- А що ти пропонуєш, сидіти і чекати? - відповів Максим - Як нам потрапити до цієї Вогненної пустелі?

- Та ви що, з глузду з’їхали? - закричав Мілос.

- С тобою чи ні та ми йдемо! - впевнено сказав Максим. - Коли ми сюди летіли, то неподалік бачили якесь містечко, там, до речі, хтось був.

- Північний Лідій, це місто в якім живуть родини тих, хто працює в замку - сказав їжак.

- Добре, - мовив Максим, - там є ті що допоможуть нам швидко потравити до Вогненної пустелі.

- Так, - відповів Мілос.

- Тоді чого ми чекаємо,- вигукнув Артем,- мерщі рятувати Діда Мороза

Усі троє рушили на допомогу Діду. На великих санях із криги вони спустилися по крутому схилу до містечка з назвою Північний Лідій. Це не велике містечко в якім жили дивовижні істоти, родини робітників, які працювали у Льодовиковому замку. Трійка прибула до міста дуже швидко. У хлопців на обличчі була велика усмішка, адже такого катання на санях в них ще не було, та після того як вони побачили місцевих жителів їхнє обличчя різко змінилося, вони були дуже вражені, адже істоти, тобто звірі, яких побачили діти, зовсім не були схожі на звичайних тварин. Адже це були чарівні істоти, і чарівне в них було те, що вони були трішки змішані з іншими тваринами. Наприклад у зайчика хвіст був як у тигра, у тигра були рога як у антилопи, антилопа мала голки як у їжака, а їжак… вуха, які полюбив Артем. До того ж колір шкіри не мав границі. До Мілоса підбігла якась схожа на нього, синього кольору дівчина, то була його дружина.

Максим та Артем були здивовані побаченим. В очах мешканців міста був страх, а також не зрозумілий погляд в бік хлопців.

- Не бійтесь,- говорив жителям Мілос,- ми врятуємо всіх.

Сумнів відчувався в його голосі, та ні хто ні чого не сказав. Їжак привів Максима та Артема до хортів, це були великі бики з рогами як у оленя, та хлопцям роги були схожі на лопати. Осідлали хортів і рушили на допомогу Діду Морозу. Хорти не були швидкими, та по снігу вони пересувались краще, ніж хтось інший. Дорога була тяжкою, адже вона пролягала крізь гори.

Їхали вони, їхали, аж поки не доїхали до печери, яка межувала з володінням Жовтого Дракона. В печері було темно і сиро, моторошно і неприємне відчуття, ніби за ними хтось слідкує. Та все ж таки вони без неприємних ситуацій дійшли до виходу печери. Далі був крутий схил, дорога що вила в самісіньке пекло.

Хлопці відчули різку зміну температури. Володіння дракона були висохлими, адже дуже сильно гріло сонце.

І все ніби було добре, та на схилу їх чекали неприємності. Дуже вузький прохід і один із хортів, на якому сидів Артем, обірвався з обриву задніми лапами. Бик висів і намагався викарабкатись. Хлопчик намагався міцно триматись, та від рухів хорта, руки зіскочили і він відірвався, та зацепився нище за камінь. Мілос дістав мотузку, прив’язав її до свого бика, з іншої сторони за ошийник завишого над прірвою бідолахи. Тільки но витягнули вони хорта, одразу ж кинули мотузку, Артему. Хлопчик був наляканий і ледве тримався. Врятувавши його Максим міцно обійняв брата, мабуть теж сильно злякався. Відпустивши його, подивився на нього і почав грімко сміятись, запитуючи, що трапилось з його руками. Руки Артема були витягнутими і діставали до землі. Хлопчик збентеженим голосом почав кричати.

- Мілос, що з моїми руками, а-а-а, що зі мною, як їх повернути?

- То ви не знали, здивовано промовив Мілос, в чарівному світі, а отже з тілом ви можете робити що завгодно, розтягувати, приплющувати, кривити лице як вам захочеться.

- А літати можемо?- запитав Максим.

- Ні,- відповів Мілос.

- А ми супер сильні?- запитав Артем.

- Ні, відповів Мілос.

- А ми куленепробивні? - запитав Максим.

- Ні, ні і ще раз ні,- невдоволено відповів Мілос,- не літати, не супер сили, нічого подібного. Лише короченя тіла, як вам заманеться.

- Так, вигукнув Артем,- це те, що мені потрібно.

Вони продовжили свою подорож, руки Артема повирнулись в звичайний стан.

Максим весь час думав як можна здолати Дракона. Мілос мовчав, а Артему було скучно і він почав запитувати їжака цікавими йому питаннями.

- А звідки Дід Мороз знає чого бажає кожна дитина, заслуговує вона на нову іграшку чи ні?

- В нашому замку є чарівна кімната,- почав розповідати їжак,- в якій ми слухаємо мрії дітей…

- То для того у тебе такі великі вуха,- перебив його питанням Артем.

- Так, - відповів Мілос,- щоб слухати мрії дітей, а іграшки беруться з їхньої уяви. Ось так, поки ви цілий рік мрієте ми слухаємо.

Артем від почутого був зачарований, адже він так багато мріяв про різні речі, а під ялинкою знаходив лише один подарунок. І чому це так, подумав Артем, можливо Мілосу та його друзям потрібно почистити вуха чи ще щось. Бо це ж не діло, коли дитина так багато хоче а отримує як завжди, майже нічого.

Хлопці стрімко спускалися з гори. Навколо ставало спекотно, усі мовчали, і лише Артем бурмотав якусь пісеньку.

- Я не змерз і не втомився

Заспівав я і зігрівся

Моя пісенька чудова

І зігріє всіх навколо

І ось нарешті хлопці дістались земель, якими володів Жовтий Дракон. Було дуже спекотно, та це не заважало відважній команді дійти до своєї цілі.

Дійшовши до замку ворогів, вони непомітно притаїлися за невеликим пагорбом і почали міркувати про план порятунку.

- То що, який в нас план,- запитав Мілос.

- План? А навіщо нам план,- запитав Артем.

- Останній раз як ми щось запланували, в нас не дуже щось вийшло!- тихо пробурмотів він.

- Це ти про те, як ми потрапили сюди, запитав Макс, та як би не ми, в них би взагалі не було шансів на порятунок Діда Мороза… План потрібен, і він в мене є! Так, можливо не такий ідеальний, але ж все ж таки краще, ніж нічого.

- І що ж в тебе за план? - запитав Мілос

- Заходимо,- тихесенько визволяємо Діда, -і втікаємо, - відповів Максі

- І все… геніально, - обурено відповів Мілос

- Ти не той…не наривайся… в мого братика геніальні плани, - твердо відповів Арті.

- Геніальні? - Схвильовано запитав Мілос.

- Ну ми ж сюди якось потрапили,- відповів Макс…

Мілос лише колихнув головою

- А чи багато до вас потрапляло хлопчаків, таких як ми?

Мілос мовчав, а Арті продовжив:

– От і я про те!

Дочекавшись темряви, хлопці направили хортів у бік замку щоб відволікти увагу, а самі з іншої сторони підкралися і з допомогою свого неймовірного дару, перебрались через стіну. Запитаєте як? Та простіше простого, розтягли Макса за руки і ноги, та й використали його як мотузку. Мілос увесь час бурмотів, Максі намагався якомога швидше повернути своє тіло у звичайний стан, а Арті уявив себе непереможною ніндзя черепашкою й ховався то за ящиками, то за деревами то сховався за вартовим.

- Все пропало,- мовив Мілос.

Та хлопчик не розгубився і як вдарив вартового кулаком - той і знепритомнів.

- Оце я сильний,- промовив Арті,- я ж його з одного удару, отак бум, і все…

- Немає часу вихвалятися,- мовив Макс,- йдемо далі.

Непомітно вони підібралися до головного залу палацу, де в клітці сидів знесилений Дід Мороз. А біля нього на величезному троні тішився дракон.

- Що далі? схвильовано прошепотів Мілос

- В атакуууууу!!!

Мілос тільки побачив п’яти хлопців, які без роздумів кинулися на дракона.

- А як же план, як же план?- Нервово бурмотів Мілос.- Його колінка дуже сильно тремтіли від страху, та він би собі не пробачив, як що б хлопчаків залиши в би самих, й кинувся в слід за ними.

Жовтий Дракон підірвався зі свого трону й в злетів. Головна зала палацу була така величезна, що він міг літати й нічого йому не заважало. Хлопчаки трішки розгубилися, та шляху на зад вже не було. Дід Мороз кричав на Мілоса:

- Чому ти їх сюди привів? Вони ж лише діти?

Та Мілос ні чого йому не відповідав, а лише намагався якось відімкнути решітку.

- То що робитимемо? - запитав Арті.

- Як завжди, - відповів Максим, - я тримаю, а ти бий.

Вони бігали по колу як божевільні. Артем по переду, Дракон за Артемом, а Максим за Драконом. І ось стрибок, і Макс схопив його за хвоста. Впершись ногами в підлогу, він ніби аж трішки врився в неї і тримав його що сили, руки його розтягувались, та Максим не відпускав. Жовтий Дракон що є сили махав крилами, що б и відірватись з рук хлопчика.

- Я тримаю, я тримаю,- голосно кричав Макс

- Я зараз, зараз братику,- крикнув Артем.

Заплющив ніс та очі, він засунув собі палиць до рота та й надув кулак такий величезний, мабуть як пів голови дракона. Максим продовжував тримати, та раптом… раптом хвіст Дракона відірвався і він з дуже великою швидкістю полетів в напрямок Арті. Та той не довго думаючи як вдарив Дракона, що той через стелю полетів дуже і дуже далеко.

Мілос нарешті відчинив клітку. Дід схвильовано підбіг до хлопців, аті сміялись собі, аж животи рвали.

- Що з ними? - запитав Дід.

- Не звертайте увагу, відповів Мілос, - вони завжди такі

Хлопці рвали животи, не дивлячись на те що у Макса руки були розтягнені на пів зали, а в Артема кулак був як величезний блинчик.

- Ми це зробили,- вигукнув Макс.

- Так, ми молодці,- підтримав його Арті.

- Спасибі вам хлопці,- сказав Дід Мороз,- навіть й не знаю як вам віддякувати.

- Та ніяк, - мовив Макс,- лише поверніть нас додому.

- А ще дивіться більш в такі халепи не потрапляйте,- доповнив Арті.

- Ну і головне, чому ми сюди потрапили, - продовжив Макс, - наше бажання.

- Все що схочете? - відповів їм Дід.

Вони звільнили всіх інших полонених, які сиділи у в’язниці палацу й всі разом повернулися до чарівного Льодовикового замку.

- То що ж у вас за бажання? - запитав Дід хлопчиків, - мабуть воно дуже і дуже велике.

- Та ні,- мовив Максим, - невеличке. Ми лише хочемо, щоб наші батьки ніколи не сварилися, і знову покохали одне одного.

- І це мені говорять маленькі діти? - Незрозуміло запитав Дід. - То ви зробили такий великий подвиг лише заради своїх батьків? Вони мають гордитися своїми дітьми! Я вам допоможу і звісно ж виконаю ваше бажання.

Хлопці попрощалися із Дідом. Артем міцно обійняв Мілоса, як зажди потрогавши його вуха і вони розсіялися в повітрі.

Настав ранок першого дня в новому році. Хлопці прокинулися під ялинкою.

Дивились один на одного, кліпали очима і нічого не могли зрозуміти. До кімнати зайшли батьки і міцно обійняли хлопців. Звісно ж вони нічого не розуміли, та діли були впевнені що неймовірна пригода, це зовсім не сон, і що тепер знову одна велика родина. Знову все як і колись. Знову тепла атмосфера.

Хочете вірте а хочете ні, та наші діти здатні на багато більше, ні ж ми собі уявляємо, особливо коли це стосується їхньої мрії. Мрії про одну щасливу родину.