Юрій Ярмиш - Тінь, Юрій Ярмиш

Вовченя У-у жило в таких темних лісових хащах, що й сонця не бачило. От якось воно гарненько поснідало, одразу похоробрішало й на галявину вискочило.

Зирк туди, зирк сюди – чи нема часом якоїсь небезпеки?

Аж глип – позаду на землі щось темне, якась пляма, на вовка схожа.

У-у загарчало, як і годиться вовченяті, що мріє вирости дужим вовком:

– Ти хто така?

Мовчить пляма.

У-у вишкірило білі ікла:

– Ось я тебе з’їм!

А пляма мовчить...

У-у заклякло:

«А чому Вона мовчить?.. Може, Вона сильніша від мене?.. То я краще втечу!»

І У-у помчало вперед.

Озирається – не відстає пляма. Женеться!

З переляку У-у влетіло у тернові кущі, покололо собі писка. Та так боляче, що аж через голову перекрутилося...

Дивиться – що таке? Пляма вже попереду...

– Ага! –зраділо У-у.– То ти боїшся мене!

Навіть про свого поколотого писка вовченя забуло – ану за плямою!

От-от наздожене її!..

Ще дужче біжить вовченя – і пляма дужче!..

Зморилося вовченя, перепочити сіло.

І пляма сіла перед ним. Теж відсапується...

Вовченя зробило крок – і пляма крок зробила. У-у клацнуло іклами, і пляма одразу клацнула...

«А-а-а,– розсердилося вовченя.– Вона ще й кепкує з мене!.. То я тобі знаєш що зараз зроблю!»

Поблизу була річка. Вовченя з берега просто у воду й пірнуло.

Трохи лапами побовтало й до берега подалося.

Глип у річку, аж пляма вже на воді! Сидить собі, наче нічого й не сталося...

– Начувайся! – заволало розлючене вовченя. І знову в річку стрибнуло.– Тепер я неодмінно тебе втоплю!

Сидить собі на дні й бульки пускає: «Нічого, то нічого, що я бульки пускаю! – саме до себе бубонить.– Зате отієї халепи не матиму!»

Аж ув очах у вовченяти зелені вогники пішли...

Витягло його на берег Бобреня, що саме тоді під водою веслувати хвостом вчилося.

– Ти чого на дні так довго сиділо? – питається.

– Та оту темну пляму, що не відстає від мене, втопити хочу! – сердито буркнуло мокре У-у.

Бобреня аж лапками за живота взялося:

– То ж тінь! Це ж сонечко світить! Тому й тінь. І від тебе, і від мене – ось бачиш? А в лісі, де немає сонечка, й тіні немає.

– Дякую! – сердито кинуло У-у.– Я й саме б здогадалося.

Побігло воно до лісу, підібгавши хвостика, страшенно невдоволене собою. Де ж це бачено: вовченя за власною тінню ганяється! Всі ж сміятимуться з такого дурного вовченяти.

Залізло У-у в хащі й гнівалося аж до ночі. А коли на небо викотився місяць, вовченя вдруге на галявину подалося.

Гульк – аж поруч ізнову тінь. Та ще чорніша. Справді страшна!

Але вовченя вже не злякалося й не розсердилося.

– Це ж тінь від місяця! Та була від сонця, а ця – від місяця!.. У-у-у! Яке я розумне вовченя! – запишалося воно.

І одразу почало складати пісеньку:

Вовченя У-у однині –

У-У, У-у!

Не лякатиметься тіні –

У-У, У-у!

Ой, при місяці, при сивім –

У-у, У-у!

Вовча пісенька красива –

У-У, У-у!

Отак досхочу наспівавшись, вовченя У-у саме собі сказало: «На добраніч!» Вклалося під старим корчем і заснуло...