Лана Ра - Динозаврикова вежа, Лана Ра

Маленький Брахіозавр ходив до дитячого садочка динозаврів. Там він залюбки товаришував зі своїми друзями динозаврами Бронтозавром, Диплодоком, Ігуанодоном та Стегозавром. Разом вони ліпили скульптури з піску, малювали, каталися на гойдалках та їли листя солодких папоротей.

Кожен з друзів динозаврів був неповторною особистістю. Диплодок краще за всіх малював, тому що в нього, порівняно з тілом, найдовший хвіст. Своїм хвостиком Диплодок брав пензлик, і малював красиві малюнки – декоративні хвощі та плавуни.

Брахіозавр був самим замріяним. З малюків він був найвищим, тому всім здавалося, що Брахіозавр носиком дістає неба. А малюк просто піднімав голову та дивився на хмари, упізнаючи в білих та пухнастих формах своїх сородичів динозаврів.

Бронтозавр ліпив із піску красиві скульптури. Краще за нього ніхто це не міг зробити. Влучно він зображував характерні форми.

Ігуанодон любив музику. Йому тато зробив зі стовбура папороті сопілочку. І малюк Ігуанодон кожного дня складав яку-небудь нову мелодію.

Ну, а Стегозавр був найкумеднішим. Напевно, це було через те, що він мав найменший мозок, і був трохи не таким розумним як його друзі. Але в нього по всій спині та хвостику росли гострі пластинки, якими він любив відбивати сонячне проміння, і, таким чином, засліплювати очі малюкам-динозаврикам.

У садочку на сніданок усім малюкам давали солодке та соковите листя папороті. Кожен із динозавриків знав, що треба добре їсти, щоб бути великим та сильним.

– Я буду таким ваговитим як мій тато! – сказав Диплодок.

– А скільки важить твій тато? – запитав маленький Ігуанодон.

– Мій тато, – з гордістю розпочав Диплодок. – Важить аж 30 тонн!

– Не мало, а от мій татусь, – продовжив Бронтозавр. – Важить на 10 тонн більше.

– А мій тато, на 10 тонн більше за тата Бронтозавра, – мовив Брахіозвр.

– А мій могутній тато важить у половину менше за тата Диплодока, – сказав Ігуанодон. – А твій, Стегозавр, скільки твій татусь важить?

– Ха, мій татусь, най найтяжеленний, він на 1 тонну менше за тата Ігуанодона.

Динозаврики, як і всі малюки любили солодощі. Найулюбленішим для них було печиво, його пекла бабуся Брахіозавра. То було зелене печиво із солодкого листя папороті із запашним джемом хвої. Кожного ранку бабуся давала своєму онуку величезний пакетик свіжого запашного печива. Після обіднього сну друзі сідали в зеленому садочку серед великих і маленьких плавунів та їли солодке печиво, розповідаючи один одному небилиці. Той садочок був найулюбленішим місцем. Там росли, з одного боку, три маленькі яскраво-зелені папороті, та дві довгі, з товстим стовбуром папороті, чотири темно-зелених середньої величини плавуни, а з іншого боку, п'ять маленькі яскраво-зелені папороті, та три темно-зелених середньої величини плавуни.

А посеред садочку росла низенька широченна та дуже довголиста папороть на якій любили сидіти бабки. На одному широкому листі папороті завдовжки 1 метр уміщувалися лише три невеликі бабки.

Одного разу, коли динозаврики весело їли печиво з ними сталася цікава історія. На них із неба звалився літаючий динозавр Птеродактиль. Він упав прямо посеред друзів та почав гірко плакати:

– Я пропав, тепер я не зможу злетіти!

– Чому? – запитав маленький Брахіозавр.

– Ми, Птеродактилі маємо тільки крила, у нас нема лапок. Ми маємо лише по чотири пальчики на кожному із крил, щоб спати на деревах униз головою. А для того, щоб злетіти – ми повинні відпустити гілку й почати махати крилами. Сідаючи на землю, ми вми-ра-є-є-мо! – залився сльозами малюк.

– Не плач, – заспокоїв його Диплодок. – Ми зараз щось придумаємо.

– О, а я придумав, – випалив Стегозавр. – Давайте його пульнемо, як м’ячика.

– Ти що, – мовив Брахіозавр. – Ти сказав, не подумавши.

Птеродактиль навіть припинив схлипувати.

– У мене є ідея, – раптово зрадів Брахіозавр. – Птеродактиля ми підчепимо он до тої височенної гілки папороті.

– А яким чином? – запитав Ігуанодон. – Та папороть заввишки 18 метрів.

– Ми його підкинемо вверх, як м’ячик! – скрикнув Стегозавр.

– Ти знову за своє? – мовили в один голос друзі.

Птеродактиль недовірливо скосу подивився на любителя м’ячиків.

– Ми всі разом станемо один на одного, і, таким чином, дістанемося найвищої точки. Тільки давайте тепер поміркуємо, хто на кого буде ставати. Хто в нас найбільший, а хто найменший. У кого з нас найбільший тато?

– Мій тато довжелезний, – сказав малюк Диплодок. – Від носа до кінчика хвоста він 28 метрів.

– А мій, – додав маленький Брахіозавр. – На 20 метрів більше за твого.

– Мій татусь, на 2 метри менший за татуся Брахіозавра, – сказав Бронтозвр.

– А мій тато, най най більший, він аж на 20 метрів коротший за татуся Брахіозавра, – ляпнув у свою чергу Стегозавр.

– Ну, а мій татусь, на 1 метр більше за татуся Стегозавра, – закінчив суперечку Ігуанодон.

– Із цим ми розібралися, – підсумував Брахіозавр. – Отже, ти, Стегозавр будеш останнім. Бери Птеродактиля у свої передні лапи. Між іншим, тільки ти та Ігуанодон можуть так вправно пересуватися на задніх лапах, бо ми, утрьох пересуваємося тільки на всіх чотирьох.

Друзі стали під дерево папороті.

– Так, спочатку я, – почав конструювання Брахіозавр. – На мене стає Бронтозавр. На нього Диплодок. Ігуанодон, ставай на спину Диплодока задніми лапами. І тепер найстрашніше, Стегозавр. Головне, прошу тебе, не роби ніяких за розумних висновків. Бери в передні лапи Птеродактиля й залазь по нас наверх. Ой, ай! І ставай Ігуанодону на плечі.

– Ого-го! Я найвищий динозавр у світі! Бійся мене, Тиранозавру! Я висотою з найвищу папороть у нашому дитячому садочку! Чіпляйся, друже, Птеродактиль, бо ця динозаврова вежа дуже хлипка.

Тільки-но Птеродактиль вчепився кігтиками за гілку, як Стегозавр, раптово вирішив зобразити хижака Тиранозавра. Рикнув, роззявив дві лапи, імітуючи пащу й, знову ж таки, не подумавши, ринувся всім тілом уперед. Похитнувся він, і слідом кожен з елементів динозаврячої вежі. Вийшов неабиякий струс і... Спочатку Стегозавр з ойканням упав додолу, а на нього завалився Ігуанодон, якого вдавили Диплодок та Бронтозавр.

– Ой-йо-йо-й! – скрикнув Стегозавр. – Так не чесно! Я найменший і опинився в самому низу таких здорованів.

– А навіщо ти гарцювати почав? Ти ж кричав, що ти найбільший і наймогутніший, – повчав його Ігуанодон.

– Я ж шуткував

– Ти не шуткував, а дуркував! От і маєш, як завжди. – підсумував Брахіозавр.

Урятований Птеродактиль, дивився на це головою вниз і заливався сміхом:

– Хотів із мене зробити м’ячика, а сам вийшов млинчиком.

Коли куча мала розгреблася, друзі пригадали, що не встигли нового товариша Птеродактиля пригостити солодким печивом.

– Це нічого, – сказав Брахіозавр. – Завтра ми збудуємо знову вежу й пригостимо Птеродактиля бабусиним печивом.

Усі подивилися на Стегозавра й весело засміялися.