Н. Забіла - Зайчикова хатка, Н. Забіла

Поселились біля річкиСірий зайчик та лисичка.

Зайчик – в хатці луб'яній,А лисичка – в крижаній.

Ось постукала в віконцяТепла сонячна весна,І розтанула на сонціБіла хатка крижана.

Почала лиса зітхати:

– Як я житиму без хати?

Зараз зайця проженуЙ влізу в хатку луб'яну!

Де вже зайчику маломуСуперечить хижаку!

Довелось тікати з домуБідолашному звірку.

А лисиця та хвостатаВлізла в зайчикову хатуІ в хатинці луб'янійОселилась, як в своїй.

Пострибав по лісі зайчик,Сірий зайчик-побігайчик,Сльози річкою ллючи:

Страшно в лісі уночі!

Раптом вовк іде до ньогоТа й питає: – Що таке?

Мабуть, в зайчика малогоЛихо трапилось тяжке?

– Ой, мене прогнала з хатиЛюта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Годі, годі, зайчик, плакать,Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку,Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати,Вовк гарчить: – Ану, хвостата!

Забирайся звідсіля! –А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу, –Полетить від тебе клоччя,На шматочки роздеру,Ще й на порох розітру!

Вовк злякався – та й тікати!

А зайча пішло вночіЗнову захисту шукати,Сльози річкою ллючи.

Враз ведмідь іде до ньогоТа й питає: – Що таке?

Мабуть, в зайчика малогоЛихо трапилось тяжке?

– Ой, мене прогнала з хатиЛюта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Годі, годі, зайчик, плакать,Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку,Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати.

– Геть! – загримав волохатий.

Забирайся звідсіля! –А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу –Полетить із тебе клоччя,На шматочки роздеру,Ще й на порох розітру!

Як почув ведмідь цю мову –Враз сховався у кущі,І побрів наш зайчик знову,Сльози річкою ллючи.

Стріла зайчика собака,Розпитала, що та як.

– Годі, – каже, – годі плакать,Не боюсь я розбишак!

Підійшла й вона до хати,Загарчала: – Геть, хвостата!

Забирайся звідсіля! –А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу, –Полетить від тебе клоччя,На шматочки роздеру,Ще й на порох розітру!

Утекла й собака зразу!

А зайчатко уночіЗнов побігло, від образиСльози річкою ллючи.

Враз іде назустріч півник,Гострі шпори на ногах.

– Що з тобою? Дуже дивноЗайця бачити в сльозах!

– Ой, мене прогнала з хатиЛюта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Що ж, провчу я розбишаку!

– Де вже, півничок, тобі?!

Вовк, ведмедик і собакаВідступились в боротьбі...

– Ну, за мене не страшися!

Сам побачиш, – от ходім! –Вийшли друзі на узлісся,Де стояв зайчатин дім.

Місяць виглянув з-за хмари.

Півник крилами ударив.

– Годі спать – ку-ку-рі-ку! –На чужім пуховику!

Вмить лиса продерла очі.

– Хто там ходить по двору?

От як скочу, як підскочу –На шматочки роздеру!

Не злякався півник смілийТа на ґанок як стрибне.

– Забирайся, поки ціла!

Не дратуй, гляди, мене!

Відкида лиса запори,Бачить: півник-молодець,Гострий дзьоб, сталеві шпориЩе й червоний гребінець.

Тут лиса аж закрутилась– Я хороша! Я не зла!

Я з зайчатком не сварилась,По-сусідському жила!..

А сама – мерщій на ґанок,Та – по східцях, та у ліс!..

І зустрінув зайчик ранокЗнов веселий, як колись.